Зникнення Марка Вовчка
Розорення Звонарьова та його смерть у 1875 році примушують письменницю вдаватися до послуг випадкових видавців-комерсантів. її переклади тепер видають підприємці типу Мордуховського, Ямпольського, князя В. В. Оболепського, які затримують скупі гонорари і часто-густо розплачуються книжками. Кількість перекладів, підписаних ім’ям Марка Вовчка, різке вменшується. Письменниця знову зазнає матеріальної скрути.
Свої оригінальні твори вона публікує в газетах. Проте і на неї чатують невдачі. Видавець “Молвьі” А. Жем-чужников припиняє
Створюється враження, що після 1875 року Марко Вовчок розійшлася з “Отечественньїми записками”. Чому – невідомо. У всякому разі, не з ідейних міркувань. Сал-тиков-Щедріи чекав від неї роману “В столице” і па-стійливо закликав до співробітництва. Некраоов уже підійшов від справ (він був смертельно
Невдовзі після смерті Некрасова Марія Олександрівна зустрілася з М. ІС. МихаЙЛОВСЬКИМ: “Він буп зі мною дуже люб’язний, казав, що ще вчора про мене говорили в редакції, щоб якось у мене виманити продовження роману або щось інше”.
Через кілька днів студент Буткевич, який за її дорученням зайшов до редакції за новою книгою “Отечсствен-ньіх записок”, підтвердив, що Салтиков дуже просить нову роботу і нарікає на те, що вона зовсім їх забула. “Це було минулого понеділка. Сьогодні він знову піде і скаже, що я надішлю роботу, коли вона буде готова”,- писала вона М. Жученку 13 березня 1878 року, коли вже збиралась залишити Петербург. Обіцянку було дало про людське око.
Ще й досі не можна абсолютно точно сказати, що спричинилося до її відходу під “ОтечеотвенньїХ записок” і до співробітництва в газетах ефемеридах. Може, як гадає А. Недзвідський, у Марії Олександрівни не склалися з Салтиковим такі довірчі стосунки, як з Некрасовим, на якого вона могла у важку хвилину у всьому покластися. Гадаю, що, крім цього, певну роль тут відіграло і почуття досади після скандальної історії з перекладом казок Андерсена й образливий для неї роз-рив з одним із редакторів “Отечественннх записок” Г. 3. Єлисеєвим. До цього, мабуть, треба додати ще й її недвозначні в очах декого стосунки з М. Жученком, які вони приховували від тих, хто міг її осудити.
Поступово вона пориває майже з усіма друзями; ухиляється від спілкування з літераторами; уникає нових знайомств.
У 1875 році О. М. Скабичевський присвятив Маркові Вовчку свою першу і єдину белетристичну спробу – роман “Було – віджило”, що не потрапив до “Отечествен-н 1,1 х записок” через втручання цензора Лебєдєва. Здавалось, що стосунки письменниці і популярного критика витримали всі випробування. І він, і вся його родина були зв’язані з Марією Олександрівною домами. Вона часто бувала у Скабичевських на дачі у Парголові і навіть “пила з ним брудершафт”, його дочка місяцями жила у неї на Фонтанці. Та чомусь після невдачі з “Було – віджило” дружба між ними переходить у попависть. Марія Олександрівна уникає ВІДВІДУВАТИ редакцію “Отечествен-ньіх записок”, щоб по зустрітися там з “ослом Скабичев-ським”. Вій теж не залишається перед нею в боргу. Обида була така глибока, що навіть через багато років Скабичевський зображує її в своїх мемуарах у найне-привабливішому світлі, не гребуючи явним очорнитель-ством. Через що виникла суперечка, незрозуміло.
Колись широке коло друзів і знайомих звужується до кількох чоловік, головним чином з нейтрального оточення давнього паризького приятеля, критика і перекладача В. В. Чуйка. Зрідка її відвідує московський дядечко Микола Петрович Дапилов, вільпопрактикуючий лікар і невдачливий журналіст, від якого доводиться ховати Мишка Жученка. Поновлює своє листування з Марією Олександрівною Варвара Дмитрівна Писарєва, що доживає свій вік у злиднях. Вона хоче перекладати з французької мови і звертається до племінниці за протекцією. З колишніх співробітниць “Переводов лучших иностран-пмх писателей” гарні стосунки у Марка Вовчка вберігаються лише з Вірою Єраковою. Етцель, дізнавшись про її нелегке життя в Петербур-ві, настійно запрошує “дорогу Марі” назавжди переїхати до Франції, гарантує їй постійну роботу в його видавництві. І хоч письменниця не може прийняти цю пропозицію, вона, як і раніше, використовує першу-ліпшу можливість, щоб побувати в Парижі.
Остання поїздка до Франції і остання зустріч з Етце-дем припадають на весну 1877 року. Наче відчуваючи, що вона більше ніколи сюди не повернеться, Марко Вовчок відвідала усі свої улюблені місця, побувала у будиночку в Нейї, з яким було пов’язано так багато радісних і сумних спогадів. Там тепер жили незнайомі люди, грали чужі діти. Постоявши біля паркана, вона побачила у вікні своєї кімнати веселу молоду жінку. Хотілось плакати, та сліз не було.
Як часто, залишаючись наодинці зі своїми думками і у щирих розмовах з давнім паризьким другом, Марія Олександрівна мріяла скинути а себе ярмо турбот і оселитися в якомусь українському селі або справді прийняти пропозицію Етцеля. Проте ЦЮ думку попа одразу ж відкидала. Шлях до Парижа був для НЄЇ закритий. Залишити Росію, покинути Богдана – означало для пеї упасти у власних очах. До того ж вона відчувала себе відповідальною за долю Михайла Жучепка.
Чотири роки, прожиті разом, писав він із Нижнього Новгорода, схожі на дивний сон, були роками найвищого щастя. Якби не вона, він ніколи б не навчився працювати, так би і залишився зі своєю шаблею гардемарина, мічмана тощо і стан би “звичайнісіньким паразитом”. Всім, чого він навчився, ній зобон’язапий лінію одній їй. І невже він ніколи не діждеться, щоб нона назнала його своїм чоловіком? Доки він буде приховувати свою любов, видавати себе за бідного родича, говорити на людях їй “Ви”, “Маріє Олександрівно”, боятися пересудів і пліток? На відміну від Богдана, він не може жити ідеєю вселюдського щастя, заради якого треба відмовитися від щастя особистого. Адже він так кохає її, що почуття це неможливо передати словами, і клянеться кохати її до самої смерті.
“Мабуть, так уже мені судилося – прив’язатися до “кепського”, чорного иолтавчанина-степовика і падати йому переваги над усіма”,- пише вона йому в серпні 1875 року.
Михайло Дем’янович Лобач-Жученко, людина досить обмежена за своїми здібностями й світоглядом, далека від громадянських прагнень і літературних інтересів, приваблює старіючу вже жінку своєю безмежною відданістю і палким коханням. У найскрутніші хвилини її життя він не відходить від неї ані на крок, всіляко полегшуючи життєві труднощі, цілком належачи лише їй одній. Цей дивний зв’язок скріплює дружба Жученка з Богданом, а ще більше – поява в родині маленького Борі, який народився 6 липня 1875 року.
Богдан закінчив університет, одержав ступінь кандидата математичних наук, одружився з Лізою Корпільсвою, дочкою орловської подруги Марії Олександрівни, обрав свій життєвий шлях. Та одруження не було для нього щасливим. І навіть народження “Богдана-другого” не ЗМІЦНИЛО його шлюбу з Лізою, незважаючи на спільність переконань і сумісну участь у підпільних соціалістичних гуртках. Ще коли Ліза була нареченою Богдана, її притягали до суду у справі революційної пропаганди серед народу, і тільки завдяки щасливому випадку вона не потрапила на лаву підсудних на “процесі 193-х”.
Поставивши собі за мету одержати інженерну освіту, Богдан домагається відрядження до Москви у Вище технічне училище. Він разом з сім’єю живе в студентській “комуні”, терпить страшні Нбстатки, Михайло Дем’янович, якого Марія Олександрівна відрядила до Москви, застає ЙОГО и жахливих умовах, у холодній, сирій кімнаті. Ліза призналася, що їм частенько доводиться їсти конину.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)