Значення пісенної творчості Марусі Чурай
Українська пісня живе з давніх часів, живе, переживаючи цілі покоління. Добрі люди кажуть, що українець співає цілий рік і цілий вік. Так, мабуть, нам від Бога дано.
Надзвичайно цікавою, таємничою, світлою і водночас трагічною постаттю в історії української пісенної культури є Маруся (Марина) Чурай – легендарна поетеса-співачка з Полтавщини. Саме їй народ приписує авторство багатьох популярних пісень: “Віють вітри, віють буйні”, “Ой не ходи, Грицю”, “Прилетіла зозуленька”, “На городі верба рясна”, “Засвіт встали
Відомі дані про Марусю Чурай скупі й суперечливі, ніяких письмових документів про життя дівчини нема, окрім її пісень, які зберіг народ у своїх переказах. Та все ж таки сучасні дослідники українського фольклору вважають, що така поетеса існувала насправді.
За переказами, Маруся Чурай жила у І половині XVII ст. і була дочкою полтавського козака. Вона щиро кохала парубка Григорія Бобренка, але його мати була проти цього кохання. Маруся вірно чекала свого Гриця з війни, а він, повернувшись, послухався матері й одружився з іншою. Глибока образа і біль від зради найдорожчої у світі людини
Вона заварила зілля й отруїла Гриця, хоч у деяких переказах говориться, що хлопець сам випадково випив отруту, яку Маруся приготувала для себе.
Історія непростих взаємин двох молодих людей, їхнього трагічного кохання стала основою пісень Марусі Чурай, у яких виявився неабиякий поетичний талант співачки.
У пісні “Засвіт встали козаченьки” йдеться про від’їзд молодого козака на війну і його прощання з дівчиною та матір’ю. Від болю і суму крається серце закоханої Марусі, якав же “заплакала свої ясні очі”:
Не плач, не плач, Марусенько, Не плач, не журися Та за свого миленького Богу помолися. Із сльозами на очах проводжає козака і його мати, яка благає “милого синочка” не забувати рідної домівки і “через чотири неділеньки додому вертатися”. Хлопець, передбачаючи важкий і небезпечний похід, просить неньку піклуватися про його наречену:
…Прийми ж мою Марусеньку Як рідну дитину. Прийми ж її, матусенько, Бо все в Божій волі, Бо хто знає, чи жив вернусь, Чим ляжу у полі! Та сувора мати й знати не хоче про нещасну Марусю: Яка ж би то, мій синочку, Година настала, Щоб чужая дитиночка За рідную стала? Надзвичайно зворушливою є й пісня “Віють вітри, віють буйні”. її рядки просякнуті тугою і глибоким сумом самотньої дівчини, яка чекає на повернення свого коханого:
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,
Тільки тоді й полегша, як нишком поплачу…
Вона усвідомлює, що слізьми горю не зарадиш, та хоч “серцю легше буде”.
Дівчина молода, проте розуміє закони буття:
Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде…
Щиро дивує героїню пісні ставлення оточуючих до її горя, людська байдужість і навіть заздрість:
Єсть же люди, що і моїй завидують долі;
Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?
Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?..
В останніх рядках пісні весь її душевний біль і жаль до себе, молодої і самотньої, проривається назовні, перетворюючись на волання:
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися! Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися. Хоч, як відомо, козак Григорій повернувся з дальнього походу живим і здоровим, та не судилося Марусі бути щасливою з ним. їхнє кохання закінчилося трагічно. Про це йдеться в пісні “Ой не ходи, Грицю”.
З перших же рядків твору виникає передчуття чогось недоброго, бо в них звучить пересторога парубкові, щоб не думав гратися з дівочим серцем і не був легковажним. На думку поетеси, кожна дівчина стає чарівницею, коли хоче полонити душу коханого парубка. Та тільки “чари” різні: одна – від щирого, світлого почуття, а інші, темні, – від заздрості й ревнощів: Котра дівчина чари добре знала, Вона ж того Гриця та й причарувала.
Зраджена наречена, “дівчина чорнобривая”, “чарівниченька справедливая”, не змогла змиритися зі страшною образою і вирішила помститися парубкові за розтоптане кохання і занапащену дівочу долю:
У неділю рано зіллячко копала, А у понеділок переполоскала, Як прийшов вівторок – зілля ізварила, У середу рано Гриця отруїла. Жадоба помсти засліпила дівчину, яка навіть забула про християнські заповіді, щиросердне прощення і з люттю каже:
Нехай же Грицю двоїх не кохає! Нехай він не буде ні тій, ні мені, Нехай дістанеться сирій землині. Мені здається, героїню цієї пісні можна тільки щиро пожаліти – і не через її нещасну любов, а через те, що вона, власноруч убивши коханого, згубила свою душу і навіть не відчуває каяття за смертний гріх:
Оце тобі, Грицю, я так і зробила, Що через тебе мене мати била! Оце тобі, Грицю, за теє заплата – З чотирьох дощок темная хата… Пісні Марусі Чурай є цікавим, оригінальним зразком української народнопісенної культури. Багато відомих письменників, серед яких Г. Квітка-Основ’яненко, І. Котляревський, Л. Боровиковський, С. Руданський, О. Кобилянська, В. Самійленко, Л. Костенко, використовуючи їх у своїй творчості.
Значення пісенних творів “дівчини з легенди” гарно визначив М. Стельмах: “Три віки ходять пісні, приписувані Марусі Чурай, по нашій землі, три віки любові вже подаровано людям. А попереду – вічність, бо велика любов і велика творчість – невмирущі”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)