“Значення гумору у творі Олександра Довженка “Зачарована Десна”
Не тільки ліризмом вабить читача “Зачарована Десна”. А й гумором. Хіба міг Довженко не згадати про талановиту проклинальницю прабабку. Прокльони прабабині – гомеричні, рівних їм нема в нашій літературі. А об’єкт тих прокльонів – майбутній митець.
“Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки і ноги поламало! А бодай ти не виліз з того тютюну до хторого пришествія. Щоб зів’яв був, невігласе, як ота морквочка зів’яла від твоїх каторжних рук! Миколаю-угоднику… Святий Юрію, святий Григорію на білому коні… покарайте його своєю
Здавалось би, мало виникнути негативне ставлення до такої лайливої жінки. Аж ні! Бо “їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона могла прожити й дня… Це була творчість її палкої душі”. То хіба ж можна осуджувати за творчість і щирість?
А розповідь про особливу мудру ворону, що завідувала на косовиці погодою, – це майже народна фантастика.
“Зачарована Десна” “випливала” з української міфології роду, його історичної пам’яті, культу предків, з народної творчості, національних звичаїв та обрядів, зрештою, з української ментальності.
У
Отже, особистість митця сформувала передусім материзна, отчий поріг, рідна хата. А ще – поезія натурального життя, стихія природи від рідної хати до сінокосу на Десні. Це був ще не зіпсований цивілізацією світ, у якому все вражало, вабило й захоплювало. А захоплюючи, породжувало художні образи, естетичне чуття. Цей світ сформував великого українського митця, мистецтво й долю якого можна зрозуміти лише у зв’язку з долею українського народу. Про цей народ Олександр Довженко писав: “Я бачу прояви краси народу, і серце моє переповнене хвалою”.