Значення для російської літератури творчості Набокова

Коли розмова заходить про стилістичну майстерність у російській прозі, відразу згадують Володимира Володимировича Набокова, з деяких пор, на жаль, американський^-американський-російсько-американського письменника. Набокову довелося пережити основні соціальні й політичні конфлікти XX століття – революцію, еміграцію, фашизм. Життя його літературних героїв зв’язана саме із цими подіями

Набоков – письменник нового типу. Одні вважають, що відступництво від російської літературної традиції погубило талант письменника, інші, навпроти,

упевнені, що це допомогло знайти йому велич. Проте Набокова намагався проголосити своїм спадкоємцем Іван Олексійович Бунін, любовно привітав Владислав Ходасевич, а Ніна Берберова назвала його виправданням росіянці еміграції

Феномен Володимира Набокова загадковий. Частина загадки – у його самобутній індивідуальності, частина – у долі письменника. На творчості Набокова відбилася духовна самітність, адже він пережив страшну катастрофу – втрату Росії, але його герої, як і він сам, дбайливо зберігають її у своїй пам’яті

Вірші Набокова про дитинство говорять про першу зустріч дитини з

миром, частках цього миру, вирваних з потоку, що несеться, часу. Тут і пробудження в петербурзькому будинку, і зимові прогулянки по “срібному раї” – Юсуповскому саду, і гри, і малювання

У цих віршах присутні й хвороби: “… і в дитячій сутінно горить Рождественська скарлатина Або великодній дифтерит..”; і візит до зубного лікаря, і весняне полювання за метеликами. Цей інтерес розтягнеться на все життя, перетворивши Набокова в крутий юго ентомолога – фахівця із чешуекрилим; його ім’ям буде названа одна з них чарівних представниць

Прагнення вернутися додому з роками стає усе більше незбутнім. І в Набокова виникає ідеальний образ Будинку, що у його віршах, оповіданнях і романах живе власним повнокровним життям. Як у його прозі, так і у віршах проявляється й міцніє здатність таємного дізнавання улюбленого образа. Так, у морському прибої чується йому “шум тихий батьківщини моєї” (“Тихий шум”). А нічний європейський полустанок обростає милими серцю подробицями залізничної станції під Петербургом; “… навіс, щочорніє, і мокра лава, /И станційна ікона…” (“У поїзді”).

Володимир Набоков з особливою глибиною відчував красу, силу й найбагатші виразні можливості рідної мови. Із трепетною любов’ю ставився майстер до свого скарбу:

Тобі, живий, тобі, моєї прекрасної

Все життя моя, вогонь незліченних свіч.

Ти станеш знову, як води, повноголосної,

И чистої, як на сонце меч

Так молиться ремісник ревнивий

І лицар твій, рідна мовлення!

(“Молитва”)

Вірші Набокова часто розкидані по романах і повістям. От відомі рядки вірша з роману “Дарунок”:

ПРО, заприсягни, що віриш у небилицю,

Що будеш тільки вимислу вірна,

Що не замкнеш душі своєї в темницю,

Не скажеш, руку простягнувши, стіна

У матерії вірша, у його поетичній речовині відчувається пушкинско-блоковские позначення таємниці й волі мистецтва. Згадаємо в Пушкіна: “Над вимислом слізьми обіллюся…” і в Блоку: “Входжу я в темні храми…” Вірші Набокова в його епічних добутках допомагають йому скріпити власну прозу, як би підтвердити вірність ідеї, тому що прийнято розуміти поезію гласом Божим. Автор зі своїх неясних, неясних бачень вирощує й оформляє самостійний мир. Потім починається гра в цей мир. Ще в 1919 році, у Росії, Набоков-поэт говорить:

Привітаю тебе, мій неминучий день

Усе ширше, ширше далечінь, світлішай, разнообразней,

И на дзвенячу, на перший щабель

Сходжу, виконаний блаженства й остраху

По явно просматривающимся віхах творчості Набокова видно, що його проза була натхненницею його поезії. На початку тридцятих років Набоков пише роман “Подвиг”, у якому фігурує придумана їм країна “Зоорландия”. Це свого роду образ Росії, загубленої в часі й просторі. Поступово Набоков у свій поетичний вінок починає вплітати тему повернення в Россию-Зоорландию. Обстановці абсолютного тоталітаризму герой протистояти не збирається. Лише один зворушливий романтизм, з яким він “безпаспортною тінню” пробирається відстоювати від дикунів свої “іграшки”:

Бувають ночі: тільки ляжу,

У Росію попливе ліжко;

І от мене ведуть до яру,

Ведуть до яру вбиватися

Під час роботи над романом “Подвиг” написаний і вірш “Ульдаборг” з підзаголовком “Переклад із зоорландского”:

Сміх і музика вигнані

Страшний Ульдаборг, це місто німої:

Ні садів, ні базарів, ні веж,

И палац обернувся в’язницею

Математик там плачеться лагідний,

Там – великий більярдний гравець

Немає прикрас ніяких у грат

ПРО, хоча б залізна квітка!

Хоч би хто-небудь пісень прославив,

Як на площі, бруднячи сніг,

Королівських дітей обезглавив

Їх Торвальта силач-дроворуб

Але останній давно повісився,

Спалив останню скрипку кат,

И в Німеччину переселився

В обпалених лахміттях скрипаль

З наведеного уривка ясно, що мимо його Зоорландии пройти не можна. Але з деякого часу тема “Інша країна, інші береги” стала звичайним, блискуче відпрацьованим прийомом Набокова, за допомогою якого він розкривав життя своїх поетичних і прозаїчних героїв. Поет Ходасевич писав про Набокове. “Одне з головних завдань його саме показати, як живуть і працюють прийоми”.

Набоков публікувався під псевдонімом “Сирин”, що позначає віщого птаха. Вибір псевдоніма багато чого пояснює в його творчих намірах і прийомах. Саме головне у творчості Набокова – це його внутрішня драма. Росію російській людині не може замінити ніяка придумана або навіть теперішня Зоорландия.

Набоков-писатель – творець особливого миру, створеного його уявою. Він вільний розпоряджатися цим миром і його героями, “своїми представниками” , по особистому розсуді. Кінцева мета – увічнення творчою особистою перемогою над забуттям і смертю. І пам’ять художника – головний його помічник у здійсненні цієї мети. Вона – скарбниця, звідки він черпає матеріал для свого “нерукотворного пам’ятника”.

Набоков щедро, широко, з віртуозною винахідливістю розсипає самого себе у своїх творах, прозаїчних і поетичних. Відбувається найбільша віддача: все те, чим він був вигодуваний і напоєний у роки дитинства і юності, перетворює у високе мистецтво

У чомусь проза Набокова нагадує ріку. Чиста вода живою мови, “дорогоцінні дріб’язки” російського пейзажу, несподівані повороти русла. Досвідченим поглядом з’єднані в його оповіданнях чудові описи природи. Зимовий ранок у селі, довгий літній день, ландшафт, що пробігає повз вікно вагона. Тут же й психологічний малюнок людської душі: образа, страждання, любов

Представником автора служить герой двох його оповідань – “Образа” і “Лобода” – хлопчик Путя Шишков. Він намальований в обстановці міського будинку його батька. Всьому оточенню Шляху, його одноліткам, вихователям і домашнім доданий вигляд реально, що жили людей. Автор дбайливо, з м’якою іронічною усмішкою передає атмосферу свого незабутнього дитинства. Пора дитинства названа письменником тим далеким часом, “чий довгий промінь знаходить так багато винахідливих способів досягти мене”, – напише пізніше Набоков.

Оповідання “Досконалість” також буяє автобіографічними подробицями. Герой його – Іванов – російський емігрант, що живе в Берліні. Це бідний учитель, він супроводжує свого учня на балтійський морський курорт. Іванов – звичайна людина, яких тисячі, про що свідчить його прізвище И він мріє про те, щоб пізнати сутність речей, проникнути й у зміст природи, і в людську душу

Однак між людиною й миром коштує перешкода, якесь невидиме ока стекла: “Його думка тріпотіла й повзла нагору й униз по склу, що відокремлювало її від неможливого при житті доконаного зіткнення з миром”. Іванов гине, коли кидається у воду в костюмі й окулярах, рятуючи свого вихованця. І стекло це зникає, як злітають окуляри. Душу його відділяється від тіла й виявляється по ту сторону скла. Нарешті наступає те “доконане зіткнення з миром”, про яке мріяв Іванов, і його звільнена душа ширяє не над частиною, а над всім Балтійським морем, тобто й над берегом його дитинства. Після смерті героя душа одержує відповіді на всі питання, що мучили його

Набоков вірить у здатність духу вивільнитися зі своєї фізичної оболонки, ширяти над нею, стикатися з Істиною. Після смерті – так уважав письменник – наступає інший, нам невідомий відлік часу, відбувається незбагненне при житті людини таїнство. Перший його етап – видалення стекол-перегородок, прозріння, перехід, занурення в інший світ – в “простоту доконаного блага”.

З великою глибиною ця тема розроблена в оповіданні “Різдво”, дія якого відбувається й Росії, у селі. Цьому селу автор надає точні риси батьківського маєтку у Вире. Є в оповіданні опис фамільного склепу діда Набокова. Герой оповідання – Слєпцов, власник будинку. Він перевозить труну з тілом свого сина-підлітка з Петербурга в село. Сліпих залишається один у флігелі, звідки видна сільська церква: “…над білими дахами придавлених хат, за легким срібним туманом дерев, сліпо сіяв церковний хрест”.