Зміст і форма художнього

ОБРАЗ – форма пізнання реальної дійсності в літературі та мистецтві. Для науки характерна інша форма – понятійна. На відміну від поняття, що сприймається розумом, образ діє і на органи чуття, оскільки в ньому предмет зображення постає в кон-кретно-чуттєвій формі. Образ – конкретна і водночас узагальнена картина, яка створена за допомогою вимислу і має естетичне значення. Відтворюючи життя, письменник втілює свої ідеали в образи, котрі впливають на читачів, даруючи їм естетичну насолоду. Вплив образу на естетичне почуття зумовлений

тим, що в ньому втілене прекрасне. Існує кілька основних “видів літературних образів.

1) Образ-персонаж (герой, тип, характер, ліричний герой) – найпоширеніший вид образів, оскільки основним предметом літератури є людина.

2) Образ-пейзаж – картина природи, яка може виконувати різні функції: фон дії, засіб розкриття внутрішнього стану героя, засіб соціальної характеристики.

3) Образ-інтер’єр – картина речей, яка може бути фоном дії, засобом характеристики героя та ін.

4) Образ-символ (образ-ідея) – образ узагальненого абстрактного поняття (Україна, доля у Шевченка).

Існують ще й інші

класифікації образів. Термін вживається і у вузькому значенні – як мовний художній засіб.

ТИП (від гр. typos – відбиток, образ, зразок) – образ-персонаж художнього твору, який поєднує широке соціально-психологічне узагальнення з яскравою виразністю індивідуальних рис. Саме широким узагальнюючим значенням відрізняється тип від персонажа. За^ законами художньої творчості кожен персонаж має бути типовим, втілювати в собі узагальнені риси конкретних людей. Відмінність між образом-типом і персонажем полягає у масштабі узагальнень. До образів-типів можна віднести численні образи, створені класиками світової і української літератури: не тільки Прометей, Гамлет, Дон Кіхот, Дон Жуан, а й такі, як Гобсек, Євгеній Онєгін, гоголівські поміщики, купці Островського, Чіпка з роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні”.

ПРООБРАЗ, або ПРОТОТИП,- реальна історична особа, факти життя якої покладено в основу створеного письменником художнього образу. Відповідність між образом і прототипом не буває абсолютною, оскільки образ є певним узагальненням, витвором творчої фантазії автора.

ТЕМА (від гр. thema – те, що лежить в основі) – основне питання, якому присвячений твір, в ширшому розумінні – явища життя, відображені в творі та висунуті в ньому проблеми. Характерною особливістю теми є її соціально-історична зумовленість. Письменник не вигадує теми, а бере їх із самого життя. Навіть так звані “вічні теми” несуть у собі відбиток епохи (батьки і діти, трагедія кохання, спричинена ворожнечею батьків, тощо). Важливою особливістю теми є її актуальність і соціальна значущість. Те, про що розповідається у творі, має глибоко цікавити, хвилювати суспільство. Саме цим визначається неминуча цінність творів видатних митців, зокрема таких українських письменників, як Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко. У кожному, навіть малому творі, є не одна тема, а кілька, що пояснюється складністю життя і неможливістю штучно виділити якусь одну проблему. Завдяки такій багатотемності досягається розкриття характерів персонажів. Але при цьому у творі завжди є головна тема. У повісті М. Коцюбинського “Fáta morgana” головна тема – боротьба селян проти соціального гноблення, але є й інші теми: анархічні настрої селян (Хома Гудзь), вплив робітничого класу на свідомість селян (Марко Гуща), родинні стосунки (Андрій – Маланка), кохання (Гафійка – Марко) та ін. Тема органічно пов’язана з ідеєю твору і разом з нею складає його ідейно-тематичну основу.

ІДЕЯ (від гр. іdea – поняття, уявлення) – основна думка художнього твору. Безпосередньо, як правило (крім байок), не формулюється, а формується всіма компонентами образної системи. Слід розрізняти задум автора й ідею: те, що хотів сказати автор, і те, що “сказалось у творі” (М. Добролюбов). Приклади такої невідповідності: “Ревізор” М. Гоголя, “Напередодні” І. Тургенева та ін. У великому творі може бути багато ідей, але серед них є одна головна, якій підпорядковано весь його зміст. У романі Л. Толстого “Війна і мир” головна ідея – народ є вирішальною силою війни.

КОНФЛІКТ (від лат. conf lіctus – зіткнення) – зіткнення, боротьба, що лежить в основі сюжету і зумовлює його розвиток. Розрізняють такі види конфлікту: соціальний (“Pata morgana” M. Коцюбинського), побутовий (“Баба Параска та баба Палажка” І. Нечуя-Левицького), психологічний (“Гамлет” В. Шекспіра), любовний (“Талан” М. Старицького). У великих творах звичайно поєднуються різні конфлікти. Конфлікт значного соціального значення іноді називають колізією, а любовний – інтригою.

Композиція художнього твору

КОМПОЗИЦІЯ (від лат. componere – складати, поєднувати) – побудова літературного твору, співвідношення всіх його компонентів, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи композиції – поділ твору на частини і внутрішні – групування і розстановку персонажів. Іноді в значенні композиції вживається термін архітектоніка.

СЮЖЕТ (від фр. sujet – предмет) – система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються

У розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило, є різні види конфліктів. Класичний сюжет має такі елементи: експозиція – вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в умовах конфлікту; зав’язка – подія, що кладе початок конфлікту; кульмінація – найвищий момент у розвитку дії; розв’язка – подія, що розв’язує конфлікт; епілог – повідомлення про події після розв’язки. Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або почуття за схемою градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться висновок.

ЕКСПОЗИЦІЯ (від лат. exposіtіo – пояснення) – один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту. У новелі М. Коцюбинського “Коні не винні” – це змалювання обстановки в родині пана-ліберала Малини напередодні селянського бунту.

ЗАВ’ЯЗКА – елемент сюжету, наступний після експозиції,- подія, що кладе початок конфлікту. У новелі М. Коцюбинського “Коні не винні” – це поява в маєтку поміщика-Малини селян, які вимагають віддати їм землю.

КУЛЬМІНАЦІЯ (від лат. culmen – вершина) – елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації настає розв’язка. У новелі М. Коцюбинського “Коні не винні” – це кінець вагань пана-ліберала Малини щодо застосування війська, яке прибуло для придушення селянського виступу. У великих багатосюжетних творах буває кілька кульмінацій.

РОЗВ’ЯЗКА – елемент сюжету, подія, яка розв’язує конфлікт.

ПРОЛОГ (від гр. pro – перед і logos – слово – переднє слово) – вступна частина в структурі твору, в якій автор знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник називає вступну частину прологом (наприклад, І. Франко в поемі “Мойсей”), але частіше вона не має назви (поема Т. Шевченка “Іван Підкова”). У поемі Т. Шевченка “Гайдамаки” є два прологи: один ліричний, без назви, другий – історичний, під заголовком “Інтродукція” (від лат. іntroductіo – вступ).

В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підгрунтя сюжету. Таку саму функцію виконував. пролог і в середньовічних драмах-містеріях.

ЕПІЛОГ (від гр. epіlogos, ері – після, logos – слово) – один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події, що відбулися після розв’язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою.

ФАБУЛА (від лат. fabula – байка, оповідь) – термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як синонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх причинно-часовій послідовності, а сюжетом – виклад цих подій у творі.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП – форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із зображуваним у творі. Ліричні відступи, роблячи оповідь інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У поемі “Гайдамаки” Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.

Вибачайте, люди добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував – Нехай здоров буде! Тропи

ЕПІТЕТ (від гр. epіtheton – додаток) – художнє означення певних особливостей зображуваного предмета. У ролі епітета виступають прикметники (зелений став), прислівники (сплять щасливо), іменники (Україна-мати), дієприслівники (співають ідучи). Розрізняють зорові епітети (сизий вечір), слухові (дзвінкий голос), нюхові (духмяна трава), метафоричні (залізний характер), постійні (в народній поезії: сира земля, темний ліс, сірий вовк тощо).