Злочин і покарання як філософський роман
Людини ніколи не перестануть хвилювати дві речі: зоряне небо над ним і моральний закон у ньому. І. Кант Філософський зміст роману стосується моральної проблеми про “право на кров”, що ставиться до “вічного” питанням. Починаючи з античних часів людей хвилював питання про засоби для досягнення або особистих, або високих суспільних цілей. Крайня, аморальна, точка зору на цю проблему сформульована у видециничного афоризму: ціль виправдує засобу Тобто заради шляхетних цілей людин може зробити будь-який злочин, а наступними гідними вчинками
Філософська тема роману виражена в теорії Раскольникова, викладеної в статті “Про злочин”. По переконанню героя, всі люди діляться на дві катеГореї: одним дана влада над “тремтячим мурашником”, а іншим призначено завжди підкорятися володарям. Роман побудований так, щоб перевірити цю теорію за допомогою життя. Достоєвський, через сюжет і систему образів, дає свою відповідь на “вічний” питання: ніякі високі цілі не можуть виправдати злочин, зокрема вбивство.
Доводячи цю найвищою мірою гуманістичну ідею роману, письменник зіштовхує головного героя, що зробив злочин,
Свидригайлов схожий на Раскольникова, тому що теж “переступив”: у нього на совісті вбивство дружини Марфи Петрівни. У цьому вбивстві Розкольників майже впевнений, однак на совісті в Аркадія Івановича є ще смерть лакея Фильки (4, ІІ) і смерть глухонімої дівчинки, про яку злочинець згадує в напівмаревному стані в ніч перед самогубством (6, VІ). Спочатку здається, що Свидригайлов і є “особлива людина”: він має “право переступити” і при цьому жити собі на втіху, заглушивши голос совісти Він навіть робить добрі справи, наприклад, дає гроші Соні, щоб вона могла поїхати за Раскольниковим на каторгу, улаштовує в пристойний дитячий притулок дітей Катерини Іванівни, дарує гроші своїй нареченій-дівчинці, щоб батьки не торгували нею в майбутньому. Іншими словами, Свидригайлов “виконує” програму Раскольникова (добрими справами загладжує первісний злочин), але Достоєвський показує, що ці добрі справи не рятують Свидригай-Лову; він сповна розплачується за злочини борошнами совісті. Його переслідують кошмари: є недавно вбита Марфа Петрівна, пригадується давно погублена дівчинка.
Зрештою він стріляється, тому що, відповідно до ідеї Достоєвського, не має моральних сил витримати гріх убивства. Життєвий фінал Свидригайлова доводить, що цинічна теорія “усе дозволено” руйнує людську душу. Повідомлення про самогубство Свидригайлова Розкольників чує в поліцейській ділянці, куди приходить визнаватися у своемпреступлении. Таким чином, визнання рятує Раскольникова від ще одного смертного гріха – самогубства Коли Розкольників хворіє, його відвідує для знайомства пан Лужин, “позитивний” (1, ІІІ) людина й наречений Дуни. Ця зустріч важлива для філософського змісту роману, тому що Петро Петрович у своїх міркуваннях торкається проблеми суспільної справедливості й суспільного блага.
У Лужина, що процвітає стряпчого, є своя “економічна теорія”, що Достоєвський іронічно називає “теорією каптана”. Петро Петрович визнає несправедливість миру й має свій рецепт для розумної людини – як жити в такому світі. У суспільстві, міркує “позитивний” герой, людей більше, ніж матеріальних благ, тобто “на всіх каптанів не вистачає” (2, V). Різні сучасні гуманісти-утопісти пропонують богатим поділитися своїм багатством, інакше кажучи, розірвати свій каптан і одну половину віддати біднякові.
Але половина каптана не врятує людини від холоду, тому вірніше, якщо хоча б одна людина із двох буде одягнений у цілий каптан і хоча б йому буде тепло. Із цієї теорії треба висновок: співчувати й допомагати бедним треба помірковано, не ущемляючи власних інтересів. І Розкольників, і Достоєвський відкидають таке “розумне благодіяння”. Образ Лужина з його “економічною теорією” показує, до чого шляхом логічних міркувань можна прийти, проповідуючи принцип “усе дозволено”.
Тому наприкінці візиту Лужина головний герой дуже розлютився: адже “шляхетна” раскольниковская теорія про служіння людям, щоб загладити первісний злочин, дуже схожа на цинічну лужинскую теорію про особистий успіх насамперед. Обидві теорії затверджують зрештою одне – “людей різати можна” (2, V). Дійсно, незабаром Лужин ледве не погубив (“зарізав”) Соню Мармеладову, коли сам тайкома сунув їй у кишеню гроші, а потім обвинуватив у злодійстві (5, І, ІІІ). Ідейні “супротивники” теорії Раскольникова – це Соня, слідчий Порфирій Петрович, Разумихин, Дуня, маляр Миколка й інші герої роману. Вони по різних міркуваннях відкидають “право на кров”.
Соня Мармеладова виражає християнську точку зору на “кров по совісті”, відповідно до якої заборона на вбивство ставиться до головних заповідей-правилам життя. Для Соні зовсім ясно, що вбивство людини не може бути виправдано нічим, ніякими благими метами Тому, коли Розкольників зізнається їй в убивстві й намагається пояснити свої мотиви (“…якби раптом все це на ваше рішення віддали: тому або тим жити на світі, тобто Лужину чи жити й робити мерзенності, або вмерти Катерине Іванівні?
Те як би ви вирішили: кому з них умерти? “), вона не розуміє цих мотивів: “До чого ви запитуєте, чого не можна запитувати?.. І хто мене тутсудьей поставив: кому жити, кому не жити?” (5, ІV). Таким чином, з погляду Соні, Бог дає людині життя й тільки Він, а не людина може взяти її.
Схожа думка вже висловлювалася на початку роману – у сповіді Мармеладова (1, ІІ). Разумихин разом з Раскольниковим становить традиційну для художньої літератури антитезу герой – його друг, що підкреслюється навіть їхніми прізвищами: “расколотость” душі (божевілля) в одного – “розум” (здоровий глузд) в іншого. Разумихин відкидає всю надуману теорію Раскольникова просто тому, що злочин огидно здоровому глузду (3, V). Найважливішу філософську ідею у романі несе образ слідчого Порфирія Петровича. Він, безумовно, позитивний герой, Достоєвський зображує його як розумну, проникливу й гуманну людину Порфирій Петрович виступає суворим викривачем поглядів головного героя.
При цьому слідчий співчуває Раскольникову й указує йому єдино можливий, по Достоєвському, вихід з положення, що створилося: убивство не можна загладити майбутніми добрими справами, але можна надолужити щирим покаянням і покаранням-стражданням. Якщо Соня переконує Раскольникова покаятися по душі, те Порфирій Петрович призиває покаятися по розуму. Отже, в “Злочині й покаранні” виявилася одна із самих характерних рис романів Достоєвського, що, слідом за М. М. Бахтиним (“Проблеми поетики Достоєвського”), прийнято називати “поліфонією”. З одного боку, у романі описується історія злочину й покаяння головного героя, причому характер, переконання, життєві обставини цього героя зображуються на тлі громадського життя, у зіткненні з іншими героями, як і повинне бути в реалістичному романі. З іншого боку, всі другорядні герої – “двійники” і “супротивники” – виконують у Достоєвського не тільки службову функцію (допомагають розкрити образ головного героя), але й висловлюють різні точки зору із приводу філософської проблеми про “право на кров”.
Філософська проблема “крові по совісті” не може бути розкрита з однієї точки зору, її серйозний розгляд вимагає, так сказати, “кругового огляду”. Достоєвський у романі докладно представляє філософські позиції всіх героїв Серед різноманітних думок далеко не на першому місці коштують філософські погляди самого автора. Автор не піднімається над своїми героями, а сперечається з ними на рівні.
Іншими словами, в “Злочині й покаранні”, як і в інших романах Достоєвського, спостерігається “суцільне порушення авторської волі” (Бахтин). Спочатку Достоєвський начебто б не дає своєї оцінки описуваним подіям, хоча читач легко догадується, що автор по-різному оцінює філософські побудови героїв. Він, як учений, розглядає всілякі погляди на одну проблему, і тільки в розв’язці роману стає ясно, яку ж точку зору сам автор уважає правильної – це переконання Соні й Порфирія Петровича, що доповнюють друг друга Достоєвський створив у своєму романі безвихідну концепцію миру, показавши трагічний стан і суспільства, і окремої людини. На думку письменника, опір і насильство не здатні виправити навколишній світ, єдиний шлях – смиренність.
Достоєвський, незважаючи на те що бачить всі важкі обставини в житті Раскольникова й визнає несправедливість навколишнього світу, виносить однозначний і рішучий вирок по “вічному” питанню: “кров по совісті” неприпустима, тому що вона суперечить моральному закону
(2 votes, average: 4.00 out of 5)