Жовтий князь – Василь Барка
Василь Барка
“Жовтий князь”
У романі Василя Барки “Жовтий князь” відтворені реальні події і явища голодомору. Тема голоду в Україні 1932-1933 pp. – найболючіша оповідь В. Барки, якій він, крім поетичних творів, присвятив великі епічні полотна – романи “Жовтий князь” і “Рай”.
За основу твору “Жовтий князь” письменник взяв спогади земляка, який описав долю близької йому родини. Крім цього, Василь Барка бачив голод на власні очі, коли у 1933 р. відвідав родину свого брата на Полтавщині й був вражений страшною трагедією.
У творі письменник намагався відтворити страшні картини
Письменник використав міфологічні образи і прийоми, що допомагають охопити повну картину всенародної драми – в її політичних, соціальних і психологічних ознаках і намітив три плани в змісті, які виклав у передмові до твору, написаній уже в 1989 p.:
– реалістичне зображення нещастя в сім’ї пересічного селянина під час голодомору;
– передача внутрішнього, психічного стану людини, яка гине від голоду;
– висвітлення духовного стану селян через зображеного Жовтого князя на картині невідомого майстра.
Твір В. Барки “Жовтий князь” за жанром – роман, хоча його можна було б назвати традиційною сімейною хронікою: у ньому розповідається про звичайну хліборобську сім’ю Мирона Катранника, яка живе за християнськими заповідями в атмосфері теплоти і сімейної злагоди. У конкретну родину Катранників входить голод, який поступово руйнує звичний селянський побут, усталені віками традиції.
В силу нелюдських обставин сімейна хроніка від осені 1932 до жнив 1933 pp. невідворотно перетворюється в мартиролог. Причому цілком підходять обидва значення цього слова: збірник повіствувань про мучеників і святих (мученики – всі члени родини Мирона Катранника); перелік жертв переслідування, гоніння, а також перенесених ними страждань.
У творі грунтовно виписані натуралістичні сцени, автор глибоко проникає у психіку героїв. Але не можна сприймати твір лише як реалістичне зображення трагедії однієї родини. Через символіку багатьох образів, через містичні епізоди простежуються глобальні проблеми, які порушує автор.
Авторський задум виходив далеко за межі докладного опису голодомору в Україні. Барка прагнув порушити чимало болючих проблем української нації, України як підневільної, а не суверенної держави. Він хотів, використовуючи вражаючий життєвий матеріал, показати світові справжню картину радянського життя, антигуманну мораль тоталітарного, чужого людській природі суспільства.
Його опис, розповідь, образ, деталь, пейзаж, картина повсякчас набувають символічного, а тому й узагальнюючого змісту, притчового підтексту. Свої думки, ідеї автор висловлює лише опосередковано, без публіцистичних чи ліричних відступів. Однак це не зменшує актуальності звучання багатьох “вічних” морально-філософських понять, таких, як життя і смерть, любов і ненависть, віра й безнадія, вірність і зрада, батьки і діти, зло і добро, натовп та індивідуальність. Роман прославляє твердість людського духу і віри, які допомогли його героям залишатися людьми у найтяжчих обставинах. Автор також застерігає нащадків від повторення помилок історії.
Наскрізною, чи не основною, художньою “моделлю” роману “Жовтий князь” є модель тоталітарного суспільства.
У суспільстві володарював жовтий князь – сила Зла. Це засвідчують реалістичні, докладні описи, поєднані митцем з умовними, містичними сценами. Але Злу невідступно протистоїть Добро, носіями якого є передовсім незіпсовані людські душі, а символічним уособленням – вічне світило Сонце, що з’являється через зимові сніговії і весняні тумани.
Роман В. Барки – про людей, хоча це слово майже не зустрічається на сторінках твору. Найчастіше це “істоти”, “півістоти”. Якщо цей люди, то вони схожі на тіней. Люди в творі прирівнюються до мух через своє безсилля, другорядність і малість. Це “мертвяки”, “живі трупи”, бо “хліборобів домучено”. Ті, що не вмерли, більшістю на землі валялися: зовсім опухлі – з потрісканої шкіри сочилась водиця; або сухі вони, як дошка… Скрізь по нивах повно покійників…” Власне українські “жнива” автор скептично називає “уборочною кампанією”. Ще недавно мальовниче село Кленоточі стало “суцільною руїною смерті”, “вулиці пустирні – річечки бур’янів, оселя людини перетворилась на домовину”.
У романі відтворені два світи людей: ті, що творять пекло, і ті, що мучаться. Коли для перших головне “спихати когось із життєвої стежки”, то другі охоче працювали б на крайчику землі, ростили б дітей. Є між цими двома крайніми світами такі люди, в душі яких закрався сумнів.
Світ страдників приречений на повільне знищення, світ злодіїв має всі можливі блага. Звертаючись до висловів з Біблії, Барка переконує, що кривдникам “голод на печінки огнем стане”. Бог може все: знищити ситого, як зробив із Незрідним, не дати врожаю на политі штучним дощем поля, а може, навпаки, дати нечуваний урожай.
Головні герої в романі групуються за хлібною проблемою на протилежних полюсах. З одного боку – “хліботруди”, з іншого – “хліботруси”. Між ними – “хлібокуси”, “хлібопроси”, “хлібокупи” та “хлібокради”.
Головна увага автора, природно, зосереджується на тих, хто вирощує хліб і хто відбирає його в селян. Та не все так однозначно, бо, життя вносить свої корективи.
Наприклад, один із “хлібохапів”, секретар райкому, покінчив життя самогубством. Здавалось би, він мав усе: щедрий пайок, владу над людьми. Але є щось більше від хлібної пайки: не згоджуючись із директивою про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, він протестує власною смертю, залишаючи записку: “Ця директива – смертний присуд для трудового селянства”.
Дуже влучно добирає письменник назви для представників різних світів: “своєземці”, “чужеземці”, “гості, та ще й непрошені”, яких часто зневажливо автор називає “ці”, “прислані”, “татарва”, “татарщина”. Партію, яка призвела селянство до такого нечуваного лиха, В. Барка називає “колосальною безрогою у калабані”, що з насолодою купається в неправді.
Площина двобою різних поглядів у творі широка й трагічна. Барка розглядає голодомор як Голгофу, на яку зійшов український народ. Але й розіп’ятий, прийнявши “хрещення огнем”, звідавши муки, “подібні хресним”, він лишився непереможним, бо стояв до кінця на своїй життєвій правді.
Розглядаючи образи роману, варто звернути особливу увагу на такі духовні аспекти, як національний, морально-етичний та філософський. Філософсько-естетичне начало, яке єднає сім’ю Кат-ранників, – це розуміння краси життя, зокрема краси природи, яка є не лише матір’ю-годувальницею, а й джерелом естетичної насолоди.
Проходячи околицею села, Дарія Олександрівна згадує: “…тут завжди біліли хатки в садах, над ними тополі зеленіли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота і хвіртку, а листя вершинок – аж коло сонця. Скрізь так чисто було і любо для зору людського. З кожного двору від віконня висвічували барвисто квітнички: мак жарів, соняшники палахкотіли яскравіше, ніж ткання на ризах, дивина здіймалася, зоріючи м’якими квітами. Діти в світлих одежках, мов янголята, ходили – бавилися. Пташки скрізь подавали голос. Все було, як Бог звелів; жили в красному світі, дякуючи за милості”.
Родинна педагогіка селянства грунтується на вікових традиціях українського народу, що полягає в глибокій повазі до людини, в законах християнської моралі. Берегинею в родині Катранників була бабуся, яка щедро наділяла своєю любов’ю і Мирона з Докією, і онуків. “Сім’я жила рідним гуртом, де одне було для одного дороге, як весь світ.” Ця етика передається дітям через батьківські почуття, через ставлення до них у сім’ї. Мати наряджає доню: “…здається, то власне серце, вибране з грудей, окремо радіє”. Батько “був світлий словом і серцем до них, як при небі, – ніколи не чули окрику недоброго”. Старший син Микола “завжди був мирний, з теплим словом, – ніколи не крикне. Тільки гляне тихими очима, підожде, думаючи щось, ніби зовсім стороннє і гарне, тоді зробить, – про що… просили. Світився добрістю…”. Письменник не ідеалізує, а переконливо відтворює цей сімейний устрій. Увесь подальший розвиток сюжету роману підтверджує це. Вони жили один для одного.
Голова родини – Мирон Катранник – успадкував від свого народу найголовніше: людинолюбство, глибоку емоційність, повагу до праці, до землі, самостійність, патріотизм. У цьому образі уособлено духовну силу нації. Селянина поважають люди. До нього йдуть за порадою, відкривають найпотаємніші думки. Йому передають церковну святиню – чашу. Бо знають, що не зрадить. Він не стоїть осторонь загальнолюдської біди, а знаходиться у постійному пошуку шляхів виходу з неї, навіть доведений до смерті, він не перестає боротися. І лише повністю вичерпавши фізичні та духовні сили, Мирон помирає. Проте лишає по собі сина, який успадковує від батька і відчуття краси, і любов до життя, і повагу до людини та її праці, і розуміння справжньої вартості хліба. Мирон Катранник має не лише українське прізвище, а й прикмети українського національного характеру – лагідність, покірність, беззастережну віру в Бога, у долю, жагу до життя, повагу до жінки, любов до дітей.
Його ідейного супротивника Отроходіна ніщо не пов’язує з нацією, хіба що прізвище. Він очолює кампанію знищення селянства в окрузі. Григорій Отроходін – один із “тисячників”, посланий у село відібрати хліб у селян, виконати сталінську програму.
Народився він і жив у столиці, “для неї ладен світ перетрусити – в переміну або загибель”. Усі свої життєві сили Отроходін спрямував на досягнення будь-якою ціною партійної кар’єри. Дістатися до вершин партійного керівництва і одержати “великориб’ячу луску: ордени, “путьовки”, абонементи на видовища, грошові конверти…” – ось його заповітна мрія. З висоти свого партійного класу, свого привілейованого становища він презирливо дивиться на “зерносіїв” та “борщоїдів”. Його навіть обурює “непокірність дядьків: відмовилися мовчки відходити в землю”. Отже, це повністю денаціоналізований, жорстокий та владолюбний тип, у центрі всесвіту якого стоїть його власне егоїстичне “я”.
Отроходін у постійних пошуках – де б відібрати щось, щоб ще зробити на підтвердження своєї, не обмеженої навіть здоровим глуздом, влади в селі. В Отроходіна “шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в нього: викрій півфронтовий і – зеленкавість, бо справді війна”, а “папери інструкцій дихали квітнем”. Його девіз – виконувати постанови будь-якою ціною, навіть всупереч здоровому глузду, бо це єдиний шлях “просунутися” вгору, до “смачних місць, зайнятих рибищами”. Життя селян для цього партійного діяча нічого не варте. Йому подобається принижувати й залякувати людей, ламати їхню волю. І це вже не “за інструкцією”,.а заради власного задоволення. Отже, ні про які морально-етичні норми тут не йдеться, тому дії, вчинки і слова Отроходіна та йому подібних дикі, жорстокі, людиноненависницькі. Недаремно автор ніде не згадує ні про сім’ю цих персо: нажів, ні про любов. Єдине своє захоплення технічною секретаркою обкому Григорій Отроходін вважав прикрою, ледь не фатальною помилкою.
Працюючи над твором, В. Барка продумав навіть прізвища персонажів, які є доволі символічними: Отроходін – щось від російського “отродье”, Катранник (“катран”- лікувальна рослина, що росла в степах і використовувалася як гірчичник), Кайданець – від “кайдани”, Кантарик – “кантар” – діалектне “вуздечка”, Вартимець – від “варта”, бо голова колгоспу; Безрідний – хоч має дружину й дітей, але не має духовного притулку, бо став безбожником, Шкірятов нагадує слово “шкіритися” (сміятися зі злом).
Назва роману теж символічна. “Жовтий князь” – символ зла, демонічної сили, голоду, тоталітаризму. Повсюди зустрічається жовтий колір. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Двері в райкомі “сірчасто-жовті”, “Мирон Данилович стоїть, мов черевики, пов’язані жовтою травою”, селянинові у сні з’являється страшний рудий ящір.
Гостроту трагедії відтворює і новий селянський календар: тепер місяці нові – вчора нам сусід казав… грудень… трупень… січень… могилень… вересень… розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень – худень, а листопад – пухлень… Лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – чумень…”. Так світ, який завжди ніс радість хліборобу, який жив у одвічній гармонії із землею, перетворився на зону смерті.
Млин на початку твору – це не той млин, про який ідеться наприкінці, бо перший молов борошно, другий – муку, по-барківському – мукомольня. У пошуках їстівного збігаються до нього люди з усієї округи, а натомість отримують смерть.
Голодомор – це не просто “голод”, що швидко минеться, як вважають люди, а стан, в якому люди перебувають тривалий час: “голодність”, навіть “люта” голодність. Далі це вже “страх, який лякає людей цілодобово. Діти кажуть, що це “чума”, а дорослі знають, що це – “государство”. Є й такі люди, які вірять у святість тодішньої правди, вважаючи все “тимчасовими труднощами”. Але поступово всім стає зрозуміло, що це наперед дуже продумана акція, тому в тексті з’являється страшне слово “руїна”. Руїна не лише матеріального, а й духовного світу селян. “Вирішено коїти руїну”, – вважає праведний старець, якому вірять люди.
Роман цікавий не тільки своєю історичною правдивістю, але й глибиною морально-етичних і філософських проблем: наприклад, чи всі дії людини можна виправдали екстремальністю ситуації (забрати хліб у мертвої людини, вбити й з’їсти ховраха, шпака, горобців, собаку, відігнати слабшого),- ведуть ці вчинки до зруйнування своєї внутрішньої сутності? Автор не дає відповідей, а примушує думати самостійно, просто описуючи події: Андрій “… відрізає кусень і жує швидко… і знову жує. Але відчуває дивну ніяковість: підводить голову і враз бентежиться: поблизу літня жінка стоїть і спостерігає, як він їсть… Аж чорна: висохла від голоду. Стоїть і всіма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Ні слова не каже. Тінь – і годі. Хлопцеві стало так недобре, що він похапцем склався і пішов.” Виправдовувався в думці, мовляв, тепер “кожен – собі”.
Однак через хвилину стало ще гірше, аж похолодніло їдкістю на серці! Він оглянувся… Де стояла жінка, там і застигла… не гукає, не просить. Лише дивиться як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри, відділивши частину ховраха і поклавши на папір, простягнув жінці: “Тітко; візьміть!”. І ми розуміємо, що Андрій не міг вчинити інакше, тому що така етика його поведінки грунтується на глибокій повазі до людини, на законах християнської моралі.
Відродження змученої душі хлопчика, голодом і втратою матері настає тоді, коли він починає помічати красу: “Одного ранку хлопець ворушився між бур’янами у садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі – потворної і жорстокої – побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині”. Його серце не байдуже до краси, а отже й до життя. І це віщує відродження. Саме в показі незнищенності гармонійної душі, яка вихована на красу, і полягає ідея твору.
І ще одне питання хвилює релігійного Барку: чому Україну спіткало таке страшне лихо? Письменник намагається пояснити причину голоду. Устами праведних письменник запитує: “Може,- іспит, нехай очистяться в горі, як в огні останньому, – за смерть Ісусову, адже минає дев’ятнадцять століть з часу скоєння цього гріха”.
Далі в тексті письменник визначає, що причина біди – нешанобливе ставлення до віри. Пояснення він дає в традиційному для себе християнському ключі: велика гріховність українського народу потребує обов’язкової спокути.
Святе споконвічне місце для селян – церква. Перетворена у звальний пункт, вона все ж не втрачає своєї ролі. її пам’ятають, у ній справжні віруючі поводять себе належно. Так, саме в церкві не може “розколотися” Мирон Данилович, хоч як того хочеться його ворогам. Почуті в церкві настанови священика люди довго пам’ятатимуть. “Заповідано нам, – сказав священик, – тільки любов… Оглянімось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба…”
Важливу роль у тексті твору виконують назви релігійних предметів. Наприклад, символічного змісту набуває церковна чаша. Переховуючи її, люди ризикують життям. За чашу Катранникові пропонують врятуватися разом з родиною, але за це він має згубити душу. Для Мирона це неможливо, бо що скажуть люди і як його зустріне небо?
Чаша – символ духовного Світла, порятунку, який неодмінно прийде.
Над романом “Жовтий князь” Василь Барка працював упродовж двох років. То була наполеглива й дуже важка праця, бо супроводжувалася, крім фізичних зусиль, глибокими емоційними переживаннями. Під час написання роману (1958-1961 pp.) в Нью-Йорку Барка сам був напівголодний. Це відновлювало емоційну пам’ять митця, і він створив страхітливу хроніку тяжкої долі українського народу.
Письменник прагнув якнайточніше, найоб’єктивніше “увіковічнити” ті страшні для його народу події, розказати світові болючу правду про них. Водночас послідовно дбав про те, щоб з-під пера з’явилася не документальна хроніка, а художній, великою мірою узагальнюючий, філософський твір-роздум про радянську тоталітарну систему, яка нищить усе світле на своєму шляху.
Особливу увагу приділяє письменник образам дітей, які уособлюють майбутнє України. Вустами Оленки, чистого, безгрішного створіння, автор ще на початку твору проголошує мудру істину: жити треба на цій землі, як сонце, несучи світло і любов людям.
Останні сторінки свого роману Барка присвячує знову дитині – Андрійкові,
Символічною є остання сцена роману: збираючись в дорогу на світанку, Андрійко перевіряє схованку церковної чаші, таємницю якої його батьки й односельці не розкрили, “страшно помираючи одні за одними в приреченому колі”. Малому здається, що над ними, їхніми могилами сходить не сонце, а чаша, як символ всеперемагаючого добра, гуманізму, любові, гармонії між людьми, щоб “навіки принести порятунок”. Образ Андрійка також є символічним. Хлопчик не тільки зумів витримати страшне життєве випробування, а з відродженою надією вирушає в світ – де відродження українського народу. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)