Життєвий та творчий шлях – Микола Гурович Куліш
Микола Гурович Куліш (1892-1937 pp.)
Життєвий та творчий шлях
Микола Куліш – один із найяскравіших та найоригінальніших українських драматургів першої половини минулого століття. Розквіт його творчості припав на 20-ті – початок 30-х pp. – період відродження, розвитку та трагедії України.
Миколі Гуровичу Кулішу судилося прожити лише 45 років. Але за цей час він встиг зробити незрівнянно багато. Його творче життя сучасники порівнювали з фейерверком – яскраве і… скороминуще.
М. Куліш – один із засновників української модерної
Микола Гурович Куліш народився 5 грудня 1892 р. в селі Чаплинка Херсонської області. Родина його батьків жила бідно: батько майже все життя провів у наймах.
Мати була родом з Полтавщини, але прийшла у Таврію на заробітки і залишилася там назавжди. Була неграмотною, але від природи – надзвичайно обдарованою. Вона мала хист у розмальовуванні хат, за що добре платили.
За десять років письменницького життя він створив десяток п’єс. Майже кожен із його творів був блискучим драматургічним матеріалом для постановки в театрі й певним етапом у розвитку театрального мистецтва. Жоден із радянських драматургів не сприяв розвитку театру в такій мірі, як Микола Куліш.
ЦЕ ЦІКАВО
У неповних 8 років мати найняла його пастушити до багатого селянина. Наперед виплачені гроші вона необачно витратила на хатні потреби, а Микола втік і відмовився повертатися наймитувати. Лише обіцянка матері віддати його восени до школи заставила хлопчика повернутися до осоружної праці.
Як тільки Микола навчився грамоти, ніщо вже не могло завадити йому читати книжки ні в ранньому віці, ні в юнацькі роки. Хлопчик практично не обминав жодної бібліотеки, і вже в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, виявляючи такі знання класики, які мав далеко не кожен дипломований фахівець.
Спочатку Миколка пішов до початкової школи. Незважаючи на тяжкі злидні хворобливість і відсутність умов для навчання, вчився охоче й старанно. Вчителі відзначали його надзвичайні здібності. Бажання продовжувати освіту у хлопчика було настільки великим, що чаплинські вчителі зібрали 100 карбованців для його навчання. І в 1905 р. він став учнем чотирикласного училища повітового містечка Олешки. Та коли закінчилися гроші, Микола позбувся даху над головою і шматка хліба. На щастя, хлопчика прийняли до сирітського притулку і він продовжував відвідувати училище. Але життя його в притулку не було легким: завідуюча притулком знущалася з хлопчика, а він не вмів і не хотів терпіти. Згодом ця черства й жорстока жінка стане прототипом шовіністки Баронової-Козино в п’єсі драматурга Куліша “Мина Мазайло”.
У 1908 р. через бунтарський дух Миколу Куліша виключили зі школи. Тут вдруге на допомогу майбутньому драматургові приходить прогресивна інтелігенція. Завдяки турботам молодих вчителів Микола вступає до громадської чоловічої гімназії. Він виявив себе як талановитий та всебічно розвинений юнак: випускав рукописний журнал, писав вірші, ставив аматорські вистави. В гімназії Микола знайомиться і починає товаришувати з І. Шевченком (гімназійне прізвисько “Жан”), майбутнім драматургом і прозаїком, відомим під ім’ям Івана Дніпровського.
Жити не було де. Найчастіше Миколу приймали друзі, зокрема брати Невелі, в яких була сестричка Тося, вродлива дівчина з розкішними косами й великими зеленими очима. Між красунею Антоніною і непоказним Миколою виникла велика любов, яка виявилася єдиною у їхньому житті. Та коли гімназію закрили, здавати гімназійний курс довелось екстерном. Юнак мріяв вступити до вищого навчального закладу, був прийнятий на історико-філологічний факультет Одеського університету, але Перша світова війна перекреслила усі плани.
Солдатів з атестатами зрілості набирали в Одеську школу прапорщиків. Перед відправкою на фронт юнакові дали відпустку, і він поїхав до нареченої. Молодята вирішили повінчатися. Микола поїхав до Смоленська у розпорядження штабу (служив у чині штабс-капітана).
ЦЕ ЦІКАВО
Після призову на фронт Микола побоявся, що загине й більше не побачить свою кохану, а тому, ризикуючи головою (за дезертирство тоді розстрілювали), на короткий час вирвався до Олешок, щоб попрощатися й заручитися з нею. З Херсона довелося діставатися Дніпром на пароплаві, а тоді ще 72 версти – пішки. Причиною такої поведінки було ще й те, що колись він дав слово Антоніні обов’язково зустрітися з нею, якщо прийдеться йти на війну. Коли полковник довідався, куди запропастився новобранець, то виніс такий вердикт: “Миколу Куліша, що без дозволу покинув казарму на 5 днів, покарати – місяць чистити клозети беззмінно”. Та цю огидну роботу Микола виконував тільки 5 днів, бо був відправлений у школу прапорщиків.
А 3 квітня 1915 р. штабс-капітан Куліш знову порушив військові настанови – одружився без дозволу військового начальства. Така непокора з боку офіцера тоді каралася відправленням на фронт. Тож щойно обвінчаного, 23-річного нареченого посадили на гауптвахту. Покарання мало тривати цілий місяць, але полковник, який симпатизував Миколі, врятував його. П’ять місяців молоде подружжя прожило щасливо, а тоді Куліш сам вирішив йти на фронт.
Штабс-капітан Куліш погодився добровільно залишити штаб і піти на передові позиції. Навіть під час війни письменник продовжував писати вірші, а також одноактові п’єси для солдатського драмгуртка.
24 лютого 1917 р. в подружжя народилася дочка Ольга. У кінці квітня Микола ще раз навідався додому з фронту. Був дуже перевтомлений і налаштований песимістично. Дружині на прощання сказав: “Молись, Тосюню, за мене, щоб повернувся ще раз до тебе й до доньки живим”. Восени 1917 р. Куліш після кількох поранень повернувся з фронту, а трохи пізніше у подружжя народився син Володимир.
У 1917 р. Куліша, як найавторитетнішого і найпрогресивнішого офіцера, обрано депутатом на військовий з’їзд Західного фронту, що проходив у Луцьку.
1918 р. Микола Гурович Куліш повернувся з фронту, прибув до рідних Олешок і відразу з головою поринув в культурно-громадське життя. Він очолює виконком міської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, у Дніпровському повіті організовує культурно-політичне українське товариство “Просвіта” і стає його головою. Намагається вирішити й питання економічного плану, щоб дати товари і заробіток населенню, скасовує царську тюрму в Олешках з наміром перетворити її на майстерню. Того ж року вступає до комуністичної партії.
ЦЕ ЦІКАВО
Коли на Олешки почали наступати десантники Антанти, що знищували всіх причетних до української революції, Директорія наказала всім відступати без бою. Незважаючи на це, М. Куліш у Херсоні зібрав півтори тисячі олешківських утікачів, сформувавши таким чином “Перший Український Дніпровський Полк”. Із цим полком Микола Куліш, як начальник штабу, проходить шлях від Херсона до Києва. Юрій Яновський у своєму романі “Вершники” описав полк Куліша під назвою “олешківського батальйону Шведа”, а сам Микола Гурович став прототипом комісара Данила Чабана, якого Яновський характеризує як “майбутнього письменника”. До речі, коли роман “Вершники” (1935 р.) вийшов друком, сам Куліш перебував уже на Соловецькій каторзі.
Влітку 1919 p., під час другого наступу Денікіна, Куліш перебуває у підпіллі.
Коли радянська влада знов утвердилася на східній Україні, Куліш знову повертається до рідних Олешок. Тут, аж до переїзду в Одесу, він редагує газету, завідує повітовим відділом народної освіти, сприяє відкриттю українських шкіл та дитячих притулків, пише буквар “Первинка”.
В той час драматургу довелося вперше потрапити за грати, адже його діяльність під час війни ” не зовсім співпадала з інтересами більшовицької армії” (зі слів дружини письменника Антоніни Куліш, полк Миколи, змальований у романі Ю. Яновського “Вершники”, зовсім не “сповідував” більшовицької політики). Олешківський виконком бере Куліша на поруки. Перебуваючи на посаді, яка вимагала постійних поїздок по району, Микола Куліш на власні очі бачив страшну трагедію голоду 1921 р. Побачене спо
Нукало драматурга до написання першого твору – драми “97”.
1922 р. Куліш переїжджає до Одеси. Там він працює в губнаросвіті і остаточно закінчує драму “97” (1924 p.). Цього ж 1924 р. у Куліша виникла нагода вирватися до Харкова, де вирувало мистецьке життя. Нарком освіти О. Шумський запропонував М. Кулішеві посаду шкільного інспектора в тогочасній українській столиці. Драматургові здавалося, що тут йому створять усі умови для творчості, тому в листі додому писав: “Моя бандо! Негайно приїздіть до Харкова. Маю мешкання з усіма вигодами. Подробиці на місці. Ваш чоловік-батько й він же Микола”.
ЦЕ ЦІКАВО
Помешкання сім’ї’ Куліша запропонували в будинку, другу половину якого займали малолітні злочинці. У першу ж ніч сім’ю Куліша обікрали. Та драматург здружився з хлопчаками, вивчив їх жаргон, організував хлоп’ячий хор. Ейфорія перших днів і великі сподівання на розквіт творчості швидко зникли, коли Микола Гурович глибше познайомився з темною стороною харківського мистецького і літературного життя, в якій панували дріб’язковість, політиканство, заздрість, конкуренція і плітки.
9 листопада 1925 р. відбувається прем’єра п’єси “97”. Лише за рік після написання цю п’єсу було поставлено в Нью-Йорку та інших містах США. Проте фінал твору, в якому автор на вимогу цензури змушений був врятувати від смерті головного героя Мусія Копистку, не задовольняв М. Куліша.
Тема села та його знищення знаходить своє місце в драмах “Комуна в степах” та “Прощай село!”.
У Харкові М. Куліш пише п’єсу “Отак загинув Гуска”. У п’єсах Куліша часто переплітаються комедійне та трагедійне начало. У п’єсі “Отак загинув Гуска” (1925 р.) головний герой осмислюється і як комедійний, і як трагедійний персонаж.
“Хулій Хурина” (1926 р.) – теж комедія, хоча й “сатира – без найменшого проблиску. Радянська Україна – якась суцільна божевільня” – пише про неї один з тогочасних “політрецензентів”. У творі двоє шахраїв, що вдають із себе за партійних босів, протягом певного часу дурять ціле містечко на чолі з місцевими партійними чиновниками. П’єсу сповнено атмосферою трагічної сатири, бо автор показує абсурдність радянської офіційної дійсності, яку зображено в формі балагану.
У мелодрамах “Зона” (1926 р.) та “Закут” (1929 р.) драматург безпосередньо звертається до теми переродження революційної ідеї, катастрофи фанатизму, висвітленої у попередніх п’єсах.
Комуни, партократизм, комуністичний фанатизм набувають чітко окресленої думки про соціалізм як “хвору мрію”, утопічний й небезпечний соціально-психологічний експеримент у “Народному Малахії” (1927 p.). Головний герой, Малахій Стаканчик, пройнявшись ідеєю морального вдосконалення людства, врешті-решт втрачає розум. Фанатична віра в “голубую даль” призводить його до загибелі. Прем’єра цієї резонансної п’єси відбулася на сцені “Березолю” 31 березня 1928 p., але була нищівно розкритикована та з часом знята з репертуару.
На той час М. Куліш був президентом ВАПЛІТЕ. В цей період починався процес знищення новітньої української літератури. На початку 1927 р. Микола Куліш та інші члени ВАПЛІТЕ на вимогу ЦК КП(б)У змушені були виключити з організації Хвильового, Ялового та Досвітнього. 25-28 січня 1927 р. з метою створення нової літературної “пролетарської” організації ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), що мала стати опозицією до ВАПЛІТЕ, було проведено з’їзд пролетарських письменників від ЦК КП(б)У. Це був початок кінця. Не допомогли навіть виправдання і каяття Хвильового, Ялового та Досвітнього. І за Резолюцією Загальних зборів ВАПЛІТЕ від 14 січня 1928 р. в місті Харкові більшістю голосів (утримався О. Громов) спілка, яка об’єднувала найталановитіших письменників (І. Дніпровський, Майк Йогансен, Микола Куліш, Петро Панч, Юрій Смолич, Павло Тичина, Юрій Яновський та ін.), самоліквідувалась.
У 1932 р. виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників. Між Хвильовим і Кулішем виникає розрив у стосунках, але через спільних знайомих обидва цікавляться справами один одного, отже, жаліють про те, що сталося.
Стосовно “Патетичної сонати”, то і цей твір М. Куліша чекала доля розіп’ятого твору. 4 березня 1932 р. газета “Правда” надрукувала статтю “О “Патетической соннате” Кулиша”. Підписався під погромницьким матеріалом “Украинец”. Це був псевдонім Лазаря Кагановича.
Зацькований пресою Микола Куліш, на початку 1933 р. не витримав атмосфери Харкова і, як Хвильовий, зробив подорож по селах України. Побував і у своєму рідному селі. Від побаченого волосся піднімалося дибом, і Куліш повернувся до столиці зламаним. Кілька днів він стогнав і кричав, як божевільний. Коли дружина пробувала умовити його не робити шуму, відповідав: “Про це не лише писати треба, а кричати, бити у дзвони на сполох!”
Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі й консерваторії, падала з ніг від виснаження й недоїдання, але страждання власної дитини для батька здавалися тільки маленькою краплиною у морі народних страждань. Дружина згадувала: “Я бачила, що голод нищить мою дитину… і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів. Микола мені відповів: “Що Ольга? Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна?” Письменник не думав ні про дружину, ні про дітей, ні про себе – ледве пересував ноги, бо був виснажений до краю.
Восени 1933 р. Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у “Березолі” “Маклену Грасу”. Ця п’єса виявилася останнім твором драматурга, який побачила публіка. Та правляча верхівка прекрасно збагнула підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну, що демонологічна роль в ній належить компартії. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, “Березіль” ліквідували. Хоч Куліш після “Маклени Граси” написав ще “Закут”, “Діалоги”, “Вічний бунт”, “Такі”, але ці твори не друкувалися, не інсценізувалися й пропали в роки Другої світової війни.
1934 p. M. Куліша виключають з комуністичної партії за написання “антипартійних націоналістичних п’єс”. Позбавлений права заробити на прожиття, М. Куліш знаходився під постійним наглядом НКВД. А 8 грудня 1934р. під час похорону найближчого друга – І. Дніпровського – М. Куліша прямо з вулиці заарештовують. Вилучена під час обшуку п’єса “Такі” (рукопис) зникла в архівах НКВД. З кіносценарію “Парижком” залишився лише уривок. Рукопис роману згорів під час війни в окупованому Харкові.
ЦЕ ЦІКАВО
Коли 1 грудня 1934 р. у Ялті помер від туберкульозу Іван Дніпровський, Микола Куліш вирішив їхати на похорон. На стіл він поклав свою останню п’єсу “Такі” й довідку, що здав у міліцію револьвер. Дружина згадувала: “Очевидно, він відчував, що його заарештують, бо вранці попросив чистої білизни, теплі чоботи й теплу куртку. Поїв похапцем, одягнувся й сказав: “Ну, старенька (так, жартома, він звертався до дружини ще від одруження), Ти не підеш хоронити Дніпровського (він знав, що в мене слабе серце, й бачив, як я хвилювалася), так мені з тобою треба попрощатися, бо, може…” – і він не договорив”.
Драматургові висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії Кірова, інкримінували приналежність до неіснуючого всеукраїнського терористичного центру.
27-28 березня 1935 р. велику групу “націоналістів”, серед них і М. Куліша, засудили на 10 років спецтаборів. Окрім стандартних у таких випадках звинувачень Кулішеві інкримінували ще й членство в ОУН. Під час відбуття покарання М. Куліш, як “особливо небезпечний злочинець”, утримувався в спецізоляторі. Його ніхто не бачив, що призводило до існування різних чуток щодо його перебування та смерті в таборі. Із архівних документів відомо, що “особлива трійка” УНКВД Ленінградської області постановою від 9 жовтня 1937 р. засудила видатного драматурга до розстрілу.
Письменника разом з Миколою Зеровим розстріляли 3 листопада 1937 р. на честь двадцятиріччя більшовицького перевороту. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)