Життєвий шлях Марка Вовчка
Короткочасний роман з Кулішем був першою великою помилкою в її житті. Дозволивши себе звабити, вона не подумала, до яких катастрофічних наслідків може це призвести, а коли отямилась, то було вже пізно: Куліш покинув свою дружину, нескромно афішував свої інтимні стосунки в письменницею, ставив ультимативні вимоги, біснувався, шаленів, погрожував покінчити з собою. Зрештою, попа липні кинула іскру, а вогонь розгорівся не з її полі. У ситуації, Що склалася, навіть не дуже близькі до Марії Олександрівни люди осуджували цього вже не молодого чоловіка,
Ось уривок із листа Григорія Галагана від 10 квітня і859 року: “Куліш зробився геть нестерпний для всіх. Характер такий самовиевнений, жовчний, заздрісний, що з усіма пересварився, і Марку Вовчку так набридає, що вона ладна втекти під нього. Свого дружину Куліш покинув, і вона, бідна, дуже нещасна. Усі їй співчувають, і я. хочу її відвідати.,, Шевченко каже, що він чекає од Кулісна, що той збожеволіє”.
Шевченко був недалекий від істини. Сама Марко Вовчок, бажаючи на схилі віку обілити пам’ять Куліша, пояснювала його негідну поведінку “задатками майбутнього
Звичайно, у той час до цього було ще далеко. ІЗ очах молодої жінки не витримали перевірки його людські якості, але авторитет літератора був ще досить високий. Створювалось надзвичайно тяжке становище. Пристрасні освідчення й палкі листи Куліша, тяжка Опанасова меланхолія, співчуття друзів, косі погляди знайомих, чутки, здогади, пересуди, які завжди у таких випадках випереджають події, нервове напруження, утома, нездужання,- усе це затьмарювало останні тижні перебування Марка Вовчка у Петербурзі.
Порятунком була порада відомого столичного медика ПІипуліиського полікуватися за кордоном на водах. Гроші, одержані від Кожаичикова,- перший у її житті великий гонорар, дозволили їіі це зробити. Шевченко разом з Опа-пасом Маркевичем відмовляли її від подорожі, але вона вирішила їхати, а від своїх рішень вона ніколи не відступала.
Розчарований Куліш теж визнав за краще покинути Петербург і повідомив про свій намір у патетичному прощальному листі, що якнайкраще розкриває його невтримне фразерство та безмеяший егоїзм: “Ви справді любили мене дуже мало. Я не маю більше надії, що зможу схилити Вас до чогось для Вас корисного, а привабити Вас тим, що, власне, мені потрібно, не можу та й не хочу. Даючи дуже багато, я не хочу одержу кати дуже мало. У Вашій дупіі холоднеча, яка ледве ДОЗВОЛЯЄ і тану близькість між нами, яка існує. Досить мені мучитися від шаленого захоплення жінкою, нездатною гаряче любити! Я поїду у Малоросію, як тільки дозволить Народіте Чтение. Сьогодні роблю над собою дослід самовладання. Треба відвикати од Пас. Завтра прийду разів зо дна ненадовго, і так до самого від’їзду – лише для того, щоб не було розмов яро раптовий розрив… Сподіваюся, що час і нове життя при відсутності Вас самих допоможуть мені порозумнішати”.
Та де там! Дізнавшись, що вона все-таки їде за кордон, Куліш запалився новими надіями. Однак вона зовсім не збиралася зв’язувати з ним своє життя і ще раз недвозначно дала йому це зрозуміти. І тоді він спішно виїхав за кордон, виблагавши у неї обіцянку зустрітися у Берліні.
Звідти він засипав Каменецького істеричними телеграмами і листами, у яких з безсоромною відвертістю аналізував свої почуття, скаржився на злу долю, віддавав останні розпорядження (“І помираючи, люблю цю жінку…”), говорив про її “завжди загадковий душевний стан”, вимагав вступити з Марією Олександрівною у переговори і постаратись переконати її, що тільки з ним, Ку-лішем, вона буде щаслива. Каменецький відповів убивчою лаконічною телеграмою: “РГеяреге/ гіеп” – “Ні на що не сподівайтесь”.
Усе йшло так, як було задумано. За допомогою пані Рейхель Марія Олександрівна найняла зручну квартиру, знайшла для Богдася няньку, “душе ласкаву і добру стару німкеню”, віддала його в німецьку школу і, не гаючи часу, взялася за свої справи.
Прогулянки, екскурсії, огляд визначних пам’яток, лікування за порадами Шипулінського, уроки німецької мови, оперний театр, концерти, музичні вечори у Рейхелів, зустрічі з орловською подругою Софією Карлівпою Рутцен та з іншими співвітчизниками – усе це було розписано на кілька днів наперед. Проте на першому місці, як завжди, була робота.
“Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більш тут зробиш у місяць, як де-небудь у два роки”,- писала вона Шевченкові, як тільки приїхала, і майже те ж саме, лише трохи в іншому тоні, повторила в листі до Тур-генєва на початку липня: “Робота моя посувається швидко, та все щось не гаразд виходить. Треба, однак, посилати в Росію”.
Вона насамперед переклала на російську мову і відіслала Кожанчикову свою “Ледащицю”, сподіваючись, що оповідання вийде у світ окремою книжкою ще до того, як буде можливість опублікувати його в оригіналі. Шевченко мав дізнатися, чи прийняли цю пропозицію: “З Кожанчи-ковим н бачився позавчора, і він мені нічого не казав про “Ледащицю”. І тут же попереджує: “Серденько моє! Не посилайте поки що нічого отим книгарям, поки вас лихо не прискріпало. Бо вони пе бачать, а носом чують наші злидні, а втім, робіть, як самі знаєте. Восени буде у нас свій журнал під редакцією Білозерського і Макарова. Підождіть трошки. А поки що нехай вам бог помагає па все добре”.
Шевченко мав рацію. Кожанчиков не схотів видавати “Ледащицю” окремим виданням. Однак оповідання не залежалось. Редактор “Русского слова”, поет Я. П. Полон-ський, надрукував ного у вересневій книжці і вважав це своєю заслугою: “Хто познайомився з Маркой (!) Вовчком і упрохав її а Древдена прислати повість? – Полон-ський”,- вихвалимся піп перед видавцем журналу, гра-фом-меценатом Кушелевим Бевбородьком.
Слідом За цим “Русский ВЄСТНИК” подарував читачам “Игрушечку”. Тургенев готував для “Отечественньїх записок” переклад “Інститутки”, а московський видавець М. М. Щепкін (син актора) обіцяв якнайшвидше видати збірку “Рассказов из народного русского бьіта”. Передбачалися ще й перевидання окремих оповідань.
Лист Шевченка, а згодом втішні вісті від Макарова та Білозерського, які уперто домагалися дозволу на видання українського журналу, вселяли надію, що видання нових творів, що мали увійти до другої книги “Народних оповідань”, теж не затримається. Одне за одним надсилала вона їх Білозерському в оригіналі іі перекладала паралельно на російську мову. Та перш ніж розповісти про нові Твори, ми маємо з’ясувати, якими враженнями збагатився досвід письменниці і як склалося її життя на чужині.
У Дрездені було на що подивитися! Кожен, хто описував це місто на Ельбі, захоплювався його музеями, пам’ятками готичної архітектури, знаменитою картинною галереєю, драматичним театром, де грали у той час відомі актори Деврієнт і Давісон, дрезденським ярмарком з величезного кількістю фруктів і квітів, зразковою чистотою і порядком па вулицях, обсаджених чайними трояндами. “Німецька Флоренція” славилася також чудовим симфонічним оркестром, Вищою музичною школою і вокальною капелою, куди приїздили вдосконалювати виконавчу майстерність музиканти і співаки мало не з усього світу. Крім усього цього, в столицю Саксонії іноземців приваблювали мальовничі краєвиди і дешеве життя.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)