Життєвий шлях
Юрій Федькович (1834-1888 pp.)
Життєвий шлях
Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище – Осип Домінік Гординський де Федькович; ім’я Юрій письменник взяв у зрілому віці) народився 8 серпня 1834 року у селі Сторонці-Путилові, на Буковині, яку називають Гуцульщиною. Дитинство письменника минало серед мальовничої природи гуцульських гір, на березі річки Путилівка, де стояла батьківська оселя.
Краса рідної землі навіки полонила серце Юрія Федьковича і увійшла в його мистецький світ.
Батько майбутнього письменника, Адольф Адальберт Гординський
Навчався Юрій у приватного вчителя в сусідньому селі Киселиці, а пізніше – в німецькій нижній реальній школі у Чернівцях. Закінчити її не вдалося, бо над краєм прокотилося 1848 р. селянське
Щоб заробити на кусок хліба, довелось працювати спочатку у землеміра, а потім в аптекаря. Уже в ці роки майбутній письменник почав замислюватися над соціальними контрастами навколишньої дійсності. Зрештою, це спонукає його стати на боротьбу проти суспільної несправедливості.
У цей період юнак займався самоосвітою. А оскільки освіту одержував у німецькій школі і читав тільки німецькі книжки, тому й перші кроки на поетичній ниві робив тільки німецькою мовою.
Восени 1852 р. за наполяганням батька Федькович змушений був вступити до цісарської армії. Почалася ненависна йому жовнірська служба, що тривала понад 10 років, і була найтяжчим періодом у житті. Єдиною розрадою Федьковича в цей період були щирі розмови з простими вояками.
Представники молодої західноукраїнської інтелігенції заохотили офіцера австрійської армії почати писати також рідною мовою. Під час австро-італо-французької війни 1859 р. (у поході до Італії) він написав перший вірш українською мовою “Нічліг”. Того ж року вперше Ознайомився з творчістю наддніпрянських письменників.
Після італійського походу Федькович прибув з частиною полку до Чернівців і півтора роки перебував у цьому місті. Це позитивно відбилось на формуванні його літературно-естетичних поглядів. Федькович налагоджує контакти з кількома українськими і німецькими літераторами, знайомиться з активним учасником революційних подій 1848 р. у Відні, прогресивним німецьким поетом Ернстом Нейбауером.
Саме Нейбауер відіграв велику роль у становленні Федьковича як поета, оскільки він надав молодому письменнику не тільки моральної підтримки, а й увів у коло своїх знайомих, серед яких була Емілія Марошані, в котру Федькович палко закохався. У домі
Марошані відбулася зустріч Федьковича з А. Кобилянським.
Сім перших українських віршів Федьковича під назвою “Жовняреькі думи” були опубліковані 1861 року в брошурі А. Кобилянського “Slovo na slovo do redaktora “Slova”” (1861 p.) і захоплено сприйняті читачами. Саме тоді Юрій Федькович започаткував розвиток реалістичної української культури на Буковині, став виразником дум і прагнень трудового народу.
1862 р. у Львові була видана збірка “Поезії Іосифа Федьковича”, яка складалася з двох розділів. У першому – “Думи і співанки ” – вміщено 48 ліричних віршів різної тематики. 10 творів із більш відчутним розповідним сюжетом виділені в розділ “Балади і оповідання”, серед них своєрідний цикл – балади “Добуш”, “Юрій Гінда”, “Киртчалі”. Твори, які увійшли до збірки, засвідчили, що в українську літературу прийшов талановитий, самобутній поет, який започаткував на Буковині літературу, написану народною мовою. Федькович вважав, що література має бути доступною широким народним колам, вона повинна допомагати простим людям долати соціальні перешкоди, сприяти зростанню свідомості трудящих.
1863 р., по завершенню військової служби, Федькович повернувся до рідного села. Щоб заробити на прожиття, займався хліборобською працею. За винятком нетривалого перебування у Львові, з 1863 до 1876 р., жив переважно у Сторонці-Цутилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу.
Працюючи тривалий час на педагогічній ниві, він упродовж всієї творчої діяльності не випускав зі свого поля зору маленького читача. Письменник уклав збірочки поезій, молитвеники для гуцульських дітей, створив для них посібничок з граматики, видав “Співаник для господарських діточок” (1869 р.), склав “Буквар”, який так і не було надруковано. Як педагог Федькович виношував плани викладання у школах народною мовою, обстоював зв’язок школи з життям і господарською діяльністю.
У січні 1864 р. він поховав матір, смерть якої глибоко вразила письменника. Своїм нещастям Федькович ділився з простими людьми, знаходячи у цих розмовах розраду для себе. Не відрізнявся від них ні мовою, ні одягом, ні звичаями. Федькович всіляко захищав селян від панської сваволі. Він був їх оборонцем на судовому процесі з поміщиками за право користуватися лісами й пасовиськами.
У Сторонці-Путилові Федькович завершив роботу над найбільшою своєю поемою “Дезертир”, підготував другу збірку своїх поезій, що згодом вийшла трьома випусками в Коломиї (1867-1868 pp.), написав цілу низку чудових повістей і оповідань, пробував сили в жанрі драматургії, переклав “Слово о полку Ігоревім”.
Творчість Федьковича досить широка за обсягом, але не рівноцінна за своїм ідейно-художнім змістом. Проте до Федьковича на Буковині народною мовою ніхто не писав. А джерелом поетичного натхнення Юрія Федьковича була усна народна творчість. На думку Федьковича, поетичної майстерності можна домогтися, тільки доторкнувшись до багатющих скарбів усної народної творчості. Сам поет написав чимало оригінальних віршів за мотивами народних пісень.
Письменник захоплено відгукувався про музичну обдарованість українського народу і дуже багато зробив у справі популяризації української народної пісні. 1862 року він опублікував сім перекладів українських пісень німецькою мовою, а в наступні роки продовжував знайомити німецькомовних читачів з перлинами українського фольклору.
Пісня супроводжувала поета від раннього дитинства до останніх років життя. Свої перші вірші Федькович почав складати ще тоді, коли й уяви не мав про існування українського письменства, і навіть української абетки. Про народнопісенну основу своєї творчості митець чітко сказав у вірші “На день добрий”:
Бо мене мати ба й породила,
Де вірли воду пили,
Навчила мене ба й співаночок
Сто двадцять і чотири.
Бо мене мати ба й породила
У полі край Дунаю
Та й сказала ми: співай, синочку,
Та як соловій в гаю.
Сучасники поета свідчать, що він мав великий вплив на гуцулів. Те, що сказав мужикам, те було святим, багато доброго зробив громадам. Селяни обрали його війтом, висували на посла до крайового сейму.
Та життєва дорога письменника не була легкою. Його було запрошено до Львова на посаду редактора просвітянських видань. Це була каторжна робота, на якій письменник змушений був писати різні моралізаторсько-церковні оповіді, релігійні псалми. Його творча ініціатива сковувалася, духовні і фізичні сили виснажувалися. Це тривало 14 місяців (1872-1873 pp.). Цілими днями Федькович не виходив з приміщення, сидів у кімнаті й писав, і майже ніхто його не бачив у Львові. Глибоко вражений несправедливістю, письменник порвав з просвітянами і повернувся до Сторонця-Путилова. Знову і знову Федькович переконувався, що лише серед простих людей він може творити.
У Сторонці-Путилові поет підготував збірку “Дикі думи”. Дедалі частіше він звертав погляд у бік Наддніпрянської України, мріяв надрукувати там твори. А слава про буковинського співця вже докотилася до Києва.
1876 p., після смерті батька, Юрій Федькович переїхав до Чернівців, відновив свої давні взаємини з Р. Нейбауером, який у той час жив у Радівцях, на Буковині, і за його допомогою підготував до друку збірку німецьких віршів “Am Tscheremusch”, а в Києві в цей час вийшли у світ “Повісті Осипа Федьковича”. Слово Ю. федьковича ставало надбанням усього українського народу, а упорядник збірки М. Драгоманов поставив його поряд з “найбільш любимими писателями” України. Проте постійні цькування, переслідування, грубі нападки реакційної преси підточували здоров’я Федьковича, розхитували його нервову систему, підривали творчі сили. В листі до М. Драгоманова поет збуджено писав: “.. .Треба буде з Австрії утікати, аби криміналу спастися. .. Меч надійшов мені!!!”
Проте в цей період поглиблюється усамітненість письменника, він на багато років, усунувся від активного громадсько-культурного життя.
Відійшовши від будь-якої літературної праці, Федькович дає волю давньому зацікавленню астрологією. В задушливій атмосфері гніту, не бачачи підтримки з боку буржуазної інтелігенції, письменник впав у відчай та зневіру.
У1878 р. з різким осудом буржуазної інтелігенції, яка цькувала письменника, виступив І. Франко у статті “Критичні письма о галицькій інтелігенції”. Саме її він звинуватив у творчій депресії письменника.
У 1884 р. буковинська інтелігенція робить спроби повернути письменника до літературного та громадського життя. На схилі життя Федькович відновив літературно-творчу діяльність. У 1885 році він став редактором газети “Буковина” і надав їй демократичного спрямування. На сторінках цієї газети від 16 травня 1886 року були надруковані такі знамениті рядки:
“Ми мусимо раз і назавжди покинути наш смішний і для нас пагубний сепаратизм, ради котрого ми в закутку й відділено дотепер жили, як якась нова, себто якась “буковинська нація”, і мусимо починати жити якоби одним духом і одним тілом з прочим руським народом”.
1886 р. в Чернівцях було відзначено 25-річчя літературної діяльності письменника. Подаючи звіт про ювілей, польська газета “Kurjer Lwowski” писала, що найдорожчим подарунком поетові був несподіваний прихід на святкування представників селян Кіцманського повіту, які вийшли в зал з глибоким поклоном і вручили схвильованому поету два великі калачі, стопку солі і кружок свіжого меду. Ці подарунки виявляли глибоку пошану до ювіляра.
Упродовж всього творчого життя Федькович вважав, що література має бути доступною широким народним колам, щоб допомагати простим людям долати соціальні перешкоди, сприяти зростанню свідомості трудящих:
Аби наша піснь і слава
Повік гомоніла
І нас далі загрівала,
Як доси нас гріла!
Останні роки життя Федьковича позначені напруженою працею. З-під пера поета вийшли оригінальні вірші “Доліри”, “Нашістарі”, “На Новий рік”, “До наших румунізаторів “, нові редакції драматичних творів. Та важкі умови життя підірвали здоров’я письменника. Висловлюючи своє останнє бажання, Федькович писав: “Любляче серце і ніжні руки прошу посадити на гробі та навколо нього ялину, рожі і барвінок, щоб мило було спочити. В головах класти мені не хрест, а ялину! Хрестів у своєму житті я мав досить”.
11 січня 1888 року видатний буковинський поет помер у нестатках, у чужій хаті.
Селяни-гуцули гірко оплакували “свого батька” Федьковича.
На смерть поета відгукнулася тогочасна преса. В одній з чернівецьких газет йшлося про великий талант письменника, який намагався пробудити народне життя на Буковині. Зі смертю одного з найбільших майстрів пера все слов’янство, уся європейська література зазнали значних втрат.
ЦЕ ЦІКАВО
У біографії Юрія Федьковича є багато білих плям, які впродовж тривалого часу бентежать багатьох дослідників.
У листах самого письменника є посилання на те, що він мужицького роду, в той час як метрика свідчить, що його батько був шляхтичем, а мати – попівною. І лише передсмертні листи письменника до Данила Танячкевича та Костя Горбаля розкривають таємницю його народження: він був сином не Гординського, а мужика Коссована.
На чотирнадцятому році життя матір письменника, Анну, віддали заміж за хворого на сухоти священика Миколу Дашкевича. Шлюб був тривалим (16 років), але нещасливим. У цьому шлюбі Анна народила восьмеро дітей, четверо з яких померли у ранньому віці.
А вже через 7 місяців по смерті чоловіка вдова виходить заміж за молодшого від себе Адольфа-Адальберта де Федьковича Гординського, зайшлого з Галичини, зі Станіславівського І округа. Гординський був латинського обряду, і вінчання відбулося в костелі у Вижниці.
Письменник народився 8 серпня 1834 p., коли мати була дружиною Гординського. Оскільки він був сином греко-православ-них батьків (Анни і Косована), його охрестив греко-православний піп. А щоб уникнути сорому, Гординський вписав Анниного сина в латинську метрику під іменем Josephus Dominicus.
Дома, однак, хлопчика не називали ні Домініком, ні Осипом, а тільки Юрієм. Це ім’я він взяв офіційно уже в армії, коли в 1854 році переходив до греко-православної віри. А прізвище Федькович було частиною шляхетного прізвища його названого батька, вірніше вітчима Адольфа Гординського, то зрозуміло, звідки таке нагромадження імен, прізвищ та підписів буковинського поета.
Гординський не любив Осипа і його брата Івана, часто бив їх та виганяв із дому, бо вони були його пасинками; і взагалі, ні одна дитина його жінки не походила від нього. Згодом Гординський покинув свою дружину, Осипову матір, і Юрій Федькович майже не згадує про свого батька. ?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)