Життєвий і творчий шлях – Іван Антонович Кочерга

/> Дитина росла не по літах розумною, допитливою. Малий Іван добре малював, і друзі сім’ї пророчили, що він обов’язково стане відомим художником. А хлопчик знайшов інше уподобання – захопився грою в театр. Він клеїв дерев’яних ляльок, малював декорації – мав перед собою кожного дня цілу іграшкову країну. В усіх провінційних містах і містечках, не кажучи вже про столицю, хлопчик просив батька відвідати з ним театр. Але після 1905 року не завжди щастило побачити дійсно серйозну виставу, бо почалася реакція й цензура дозволяла ставити лише примітивні водевільчики.
Як і всі діти із заможних сімей, початкову освіту одержав дома. Лише 1891 р. родина оселяється в Чернігові, де 1899 р. він закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті. Одержавши диплом другого ступеня, молодий фахівець міг знайти собі роботу за спеціальністю навіть у Києві, але повернувся до Чернігова, де його давно вже чекала кохана дівчина, одружився – і ні одного дня так і не пропрацював юристом.
Аделаїда Соколовська була закохана в Івана ще з тих часів, коли він закінчував гімназію. Дівчина виховувалась у сім’ї старшої сестри – матері не пам’ятала (мати померла зовсім молодою), а батько – талановитий піаніст – постійно гастролював по країні й не міг брати дочку з собою.
Коли молодята побралися, їм було вже по 24 роки, але виглядали вони зовсім юними. У 1906 р. в подружжя народився первісток Михайло, а через два роки – Роман.

ЦЕ ЦІКАВО
Київ, мистецьке життя, накладаючись на світ літературних і театральних уподобань юнака, справили сильне враження на нього. З усіх населених пунктів батько Кочерги найбільше любив Київ. Одного разу з сином проходив повз Житній базар і показав малому Самсона, який роздирає пащу страшному левові, а з тієї пащі бризкає цівка води. Батько запропонував синові напитися тієї води, щоб ніколи не забути Київ й повертатися в це місто ще й ще. Така романтична подія навіки закарбувалася в свідомості Івана. Недарма значно пізніше у драмі “Ярослав Мудрий” митець проголосив таку чудову думку:
Хто вип’є раз дніпровської води,
Тому ніколи Київ не забути.

Перший свій крок у літературу Іван Кочерга зробив ще у Чернігові у 1904 p., коли в “Черниговских губернских ведомостях” надрукував кілька грунтовних театральних рецензій, підписуючи їх або криптонімом “И. А. К.”, або іменем одного з героїв майбутньої п’єси “Майстри часу” – Карфункель. Сам письменник початком своєї творчості вважав 1910 р., коли була створена його перша романтична п’єса-казка російською мовою “Песнь в бокале”. До речі, і перші драматичні твори, і перші вірші, і театральні рецензії (а їх назбиралося понад 90) письменник писав російською мовою. Пояснити такий феномен не трудно: так було безпечніше, а до того ж, коли Івана приймали на державну службу, то, як і всіх чиновників, заставили дати розписку, що не є учасником жодної політичної організації, а потім ще й зобов’язали скласти церковну присягу на вірність самодержавній владі. Молодий Кочерга не відзначався радикалізмом, був працьовитим, законослухняним і сумлінним, за що досить швидко отримав чин колезького асесора і орден Станіслава III ступеня. Жовтневі події він сприйняв індиферентно, але все-таки трохи побоювався змін.
Перша п’єса, написана російською мовою в 1910 р. “Песнь в бокале” і перекладена Тичиною, вперше була поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926 р. під назвою “Легенда про пісню”. Успіху ця п’єса не мала.
Нова п’єса – “Дівчина з мишкою” (російською мовою) – була поставлена 1913 р. і мала помітний, хоч і скандальний успіх.
У 1914 р. Іван Кочерга переїхав до Житомира.
Уже після революції були написані такі п’єси російською мовою, як історична драма “Изгнанник Вагнер” (1921 p.), “Зубний біль сатани” (1922 р.) та “Викуп” (1924 p.), які завершують певний етап драматургічного розвитку.
Українська мова творів, а нею письменник володів бездоганно, принесла йому славу. Українською мовою Кочерга почав писати на початку 20-х pp. У цей період у драматурга з’являється інтерес до повсякчасних тривог і надій людини. Він завершує роботу над п’єсою “Фея гіркого мигдалю” (1925 p.).
20 лютого 1926 р. в театрі імені М. Заньковецької відбулася прем’єра “Феї гіркого мигдалю”, у 1927 р. драматург пише нову п’єсу “Алмазне жорно”.
1928 р. ознаменувався виходом кількох п’єс, безпосередньо пов’язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю, серед них – комедія “Натура і культура”, драма-феєрія “Марко в пеклі” (1928 р.) і низка так званих “кооперативних” п’єс, типових для 20-х pp.
Вистава “Марко в пеклі” у харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самого твору рецензенти поставилися стримано.
У цей період І. Кочерга переходить працювати літредактором у міську газету ” Робітник “, а згодом – у “Радянську Волинь”.
У 1929 р. в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя (липень – серпень), театру української Музкомедії і драми під керівництвом Д. Гайдамаки (жовтень – листопад) та інших колективів і окремих виконавців. І. Кочерга, який в попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою критичну діяльність. 3 14 липня по 9 серпня 1929 р. він друкує в газеті “Робітник” 11 лаконічних, але глибокозмістовних рецензій на вистави театру української опери – це чи не більше, ніж за всі роки, починаючи з 1922 р.
Драматург створив чимало п’єс: драматична поема “Свіччине весілля” (інша назва – “Пісня про Свічку”, 1930р.), водевіль “Ліза чекає погоди…” (виданий 1931 p.), п’єса “Майстри часу” (інша назва – “Годинникар і курка”, 1933 p.).
Драма “Свіччине весілля” у творчому доробку Івана Кочерги посідає особливе місце. Вперше під назвою “Пісня про Свічку” вона вийшла друком у 1931 р. Через два роки під такою ж назвою твір видали російською мовою. Того ж року письменник вдруге зумів видати драму українською мовою, значно переробивши і змінивши назву – “Свіччине весілля”. Безсумнівно, що друге українське видання було значно якіснішим, вдалішим. Саме в такій редакції твір дійшов до наших днів.
Тема литовського панування в Україні, висвітлена в творі, була заборонена в радянські часи, тому читачі або глядачі “Свіччиного весілля” мусили сприймати подане драматургом на віру, не маючи належних уявлень про історичний проміжок часу, охоплений у творі. Історичні дані свідчать, що, по-перше, саме литовські князі допомогли Україні звільнитися від монгольської навали. По-друге, підпорядкувавши собі Україну, литовські володарі сприйняли як належне вищість української культури над литовською, визнали українську мову державною, запровадили нею діловодство. Є відомості, що литовський князь писав листи до своєї матері-італійки саме українською мовою, яка тоді вважалася дуже вишуканою і достойною для спілкування коронованих осіб.
Українці не асимілювалися, вони зберегли етнографічне ядро, одночасно благотворно впливаючи на культуру всієї держави Литви. Статут Литовський, магдебурзьке право були документами високого рівня, давали українцям право на розвиток ремісництва і торгівлі, на досить урегульований законами уклад життя, де громадяни в державі законослухняні тому, що їхні обов’язки не є тягарем, а права не допускають хаосу та беззаконня. Проте через деякий час сама Литва потрапила в залежність від Польщі, і всім свободам в Україні настав кінець.
Драматична поема “Свіччине весілля” була поставлена лише 1935 р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний похід по сценах десятків театрів. Окрилений успіхом, драматург пише все нові й нові твори.
П’єса “Майстри часу”, незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 р. здобула (під назвою “Годинникар і курка”) третю премію.
У 1934 р. І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює над кіносценаріями і перекладами.
У 1941 р. письменникові виповнилося 60 років. Разом з іншими талановитими людьми Кочергу евакуюють в Уфу, доручають йому посаду редактора газети “Література і мистецтво”. Одночасно Іван Антонович стає науковим співробітником Академії наук УРСР, яка теж переїхала у столицю Башкірії.
У цей час Кочерзі жилося дуже тяжко. І не тільки тому, що сім’ю розмістили в маленькій кімнатці готелю, – тоді всі проживали в тісноті, – а ще й тому, що всенародна трагедія ставала його особистою катастрофою. Вразливий, нездатний на ілюзії чи просто оптимістичне бачення майбутнього України, митець надзвичайно тяжко переживав її окупацію. На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера, не мало такої сили, як твори, народжені в рідному краї. В 1943 р. І. Кочерга переїхав до Москви. Але як тільки звільнили Київ, почав рватися в рідний край. Саме тут у 1944 р. митець і закінчив свою лебедину пісню – історичну драму про часи Київської Русі “Ярослав Мудрий”.
Драма задумана як історична трагедія, але деяка ідеалізація самого образу князя не дозволила автору домогтися по-справжньому трагедійного звучання твору. Як романтична ж драма “Ярослав Мудрий” є високим досягненням в українській літературі.
Після виходу п’єси авторові довелось хвилюватись не лише про долю твору, а й про свою власну (драматург очікував навіть арешту й розстрілу – такою була обстановка навколо “Ярослава Мудрого”). Літній І. Кочерга зламався як митець. Написані пізніше коротенькі драми уже не мали тієї глибини, яка властива найкращим драмам цього письменника. Правда, у 1948 р. він ще створив досить гарну трагедію “Пророк” про Шевченка, але на сцені театрів цей твір з’явився аж у 1961 p., після смерті автора. За життя Кочерга одержав ще кілька болючих, добре-продуманих ударів у спину від сталінських посіпак.
Письменник планував також написати драму про чудового українського музиканта М. Березовського, але тяжкі часи гонінь на все національне й патріотичне, смерть сина й цілий букет хвороб не дозволили І. Кочерзі втілити у життя свій задум. І хоча 1950 р. письменникові було присвоєне почесне звання заслуженого діяча мистецтв України, митець більше не написав жодного твору. У ці роки він займався хіба що перекладами художніх творів, адже досконало знав французьку та німецьку мови. Останньою завершеною роботою Кочерги-перекладача вважається “Приборкання непокірної” Шекспіра.
Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952 р. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Особливістю творчості Івана Кочерги було те, що до всіх своїх улюблених, найкращих, з художньої точки зору, творів автор писав передмови. Ці передмови не завжди були потрібними, адже автор робив глядачеві своєрідні підказки, як необхідно трактувати текст або розуміти його героїв чи проблему. Але була в цих передмовах і позитивна сторона: драматург пояснював, що саме наштовхнуло його на конкретну тему, що стало тим конкретним важелем, за допомогою якого він зрушив певний історичний матеріал з мертвої точки, трансформував його і надав вигляду художньої інтерпретації минулого.
У передмові до драми “Свіччине весілля” письменник підкреслив, що в архівах знайшов дві грамоти литовських князів (1494 і 1506 років), у яких порушувалися питання заборони запалювати світло й відміни цього рішення. Письменник підкреслював, що заборона існувала щонайменше 15 років, і у грамотах згадувалося невдоволення киян з цього приводу. Історія не подавала повстання ремісників – у творі це художній домисел. ?