Життєвий і творчий шлях – Іван Федорович Драч

Іван Федорович Драч (Нар. 1936 р.)
Життєвий і творчий шлях

Іван Федорович Драч народився 17 жовтня 1936 р. в с Теліжинці Тетіївського району на Київщині. У1951 р. у районній газеті був надрукований його перший вірш.
Відразу після закінчення Тетіївської середньої школи І. Драч розпочав трудову діяльність – викладав російську мову та літературу в семирічці сусіднього села Дзвінячого, був інструктором райкому комсомолу, служив у лавах Радянської армії. Після повернення з армії вступив на перший курс філологічного факультету Київського університету, але навчання не закінчив, був виключений під тиском каральних органів. Влаштувався на роботу в “Літературну Україну”. Закінчив дворічні Вищі сценарні курси в Москві, працював сценаристом на кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, потім у редакції журналу “Вітчизна”.
Іван Драч заявив про себе як поет у студентські роки. На черговому засіданні літературної студії студент Іван Драч читав поему “Ніж у сонці”. Це була одна з перших його поем, сповнена національним духом. Незвична, новаторська поезія насторожила

владу. 1961 р. поема вийшла друком в “Літературній газеті”, де вона зайняла цілу сторінку і була представлена таким же молодим і бунтівним критиком Іваном Дзюбою. “Феєрична трагедія”, як визначив її жанр автор, мала величезний розголос, навколо неї кипіли пристрасті. Твір викликав таке невдоволення партійного начальства, що воно змушувало робітників і селян підписувати заготовлені заздалегідь негативні відгуки на твір.
Після другого курсу молодого письменника виключили з Київського університету імені Шевченка за “політичну незрілість”, фактично звинувативши у дисидентстві.
У творчості молодого Драча вирізняється поема “Смерть Шевченка”, яка з’явилась 1962 р., у час хрущовської “відлиги”, разом з першими збірками Василя Симоненка і Миколи Вінграновського. Автор визначив її жанр як симфонію. І справді, твір вражає поліфонічністю, містить в собі ірраціональні елементи, марення, далекі голоси, голосіння матері – України. Складається симфонія з прологу і двох частин: “Вишневий цвіт” і “Вишневий вітер”. Цей твір має велику вагу як у творчій біографії І. Драча, так і в історії української поезії XX століття. Однією з визначних сцен у симфонії є сцена похорону Шевченка, в якій молодий автор назвав Кобзаря творцем національної самосвідомості українства.
Влучні вислови, незвичайна метафористичність і розкутість думки не залишилась непоміченою владними структурами, які розпочинали наступ на короткочасну демократизацію суспільства. Саме тоді влада пішла у наступ на інтелігенцію. Письменники старшого покоління, такі майстри, як М. Рильский, А. Малишко (які теж спочатку невдоволено поставилися до свободи самовиразу молодих, а потім відчули благотворний вплив їх розкутості), намагалися відвести удар від нових творчих сил. Але марно: почалось цькування молодих письменників, і серед них талановитого й яскравого Івана Драча. їх принижували, їм погрожували, вимагаючи в ім’я чистоти української літератури припинити “формалістичні викрутаси із словом”, які приводять до викривлення ідейно-художнього змісту творів. Це нагадувало сталінські часи: чисельні наради, активи, збори, пленуми, за висловом Івана Дзюби, “переростали в божевільну “психічну атаку”. Треба було мати неабияку силу, сміливість і просто звичайну витримку, щоб вистояти.
Іван Драч, який на той час здобув літературне визнання не лише в Україні, а й у Росії та за кордоном, продовжував свою літературну працю і не відійшов від своїх творчих принципів.
На початку 60-х pp. творчість поета сприймалася неоднозначно. Уже в перших своїх творах як поетичною формою, так і їхнім змістом Драч висловив протест проти тоталітаризму. Письменник відмовлявся жити й творити за звичками і приписами влади, утвердженими примусово – силою, кров’ю, репресіями.
Його рання поезія знаменувала бунт кращої частини української молоді, яка дізналась про жахливі злочинства сталінізму (хоча тоді було оприлюднено далеко не все). Цю незгоду Драч як поет насамперед висловив у сфері поезії, де насаджувався єдиний принцип соціалістичного реалізму.
Особливістю поетичного світу Івана Драча є його постійний, безупинний рух, змінюваність, розвиток – це досконалість. Його твори – це прагнення якомога ясніше, виразніше висвітлити драматизм людського життя другої половини XX століття, віднайти гармонію в дисонансах епохи.
Іван Драч зламав усталені норми мистецтва соціалістичного реалізму, виступив реформатором поезії, співвіднісши її з добою науково-технічної революції. Поет упевнено запроваджував до своїх творів лексику новітніх наукових відкриттів, збагачуючи світ поезії незнаними до того засобами. Він широко розсунув межі українського поетичного слова. В його поезії здобутки світової цивілізації поєднуються з гострим усвідомленням національної приналежності, гідності і поваги до своїх коренів, як і до кожної окремої людини, котра являє собою не “гвинтик”, а цілий Всесвіт.
Багато кого дратувала асоціативність, метафоричність, символізм його творів, незвичні словосполуки, сміливе введення наукової лексики в мову вірша. Цікавою видається вже перша збірка поета – “Соняшник”, в якій оспівувалась доля звичайної людини, невичерпність людського генія на теренах науки й техніки, бажання розгадати таємниці буття. І на сьогодні творчою візиткою Івана Драча є твори, які ще на початку 60-х pp. захоплювали читачів неординарністю поетичного мислення: “Балада про соняшник” (котра дала назву дебютній збірці) та “Етюд про хліб”.
Іван Драч назвав свій твір про соняшник баладою, але балада, зокрема фольклорна, – вид ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового змісту з драматичним сюжетом. А значить, “Балада про соняшник” не вкладалася в загальноприйняті рамки жанру, маючи ознаки і притчі, і медитації, і невеликої поеми.
“Балада про соняшник” – твір незвичний. Йому притаманні баладні елементи фантастики (зокрема, олюднення образів соняшника і сонця), особливий драматизм (адже химерний персонаж із зеленими руками й ногами переживає справжнє потрясіння від дивовижного видива – сонця на велосипеді). Сюжет твору доволі кумедний: живе соняшник, своєю поведінкою він нагадує звичайного хлопчика, який бігає наввипередки, рве груші-гнилиці, купається коло млина, стріляє горобців з рогатки тощо. Єдину відмінність відзначає автор: у соняшника було жopстке зелене тіло. І одного разу після купання, стрибаючи на одній ніжці, щоб вилити з вуха воду, він побачив сонце, “у червоній сорочці навипуск, що їхало на велосипеді, обминаючи хмари у небі”. І соняшник, застигши в німому захопленні, просить, щоб сонце або дало покататись на велосипеді, або посадило його на раму. На перший погляд, цей вірш – просто весела забавка. Але своєрідний висновок твору примушує визнати, що перед нами – не потішна оповідка про дивні події, а притча про красу й силу поезії:
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.

Павлові Тичині в “Баладі про соняшник” сподобалось, що добре відома в літературі тема – обдарованості й таланту – була подана цілком по-новому: тільки той творець зможе відкрити сонце поезії, хто, поглянувши на це сонце, навіки ним захопиться.
Досить цікавим є вибір образів на роль поезії та поета. Якщо сонце – символ світла, тепла, чистоти, життя – цілком підходить на роль поезії, то на соняшник як образ поета вибір випав через його національну символіку (хоча рослина і була завезена в Україну).
І дійсно, заглиблений корінням в землю соняшник, що тягнеться голівкою до сонця і нагадує його, досить точно передає думку автора: поет має прагнути високості в поезії, але при цьому вкоренившись у рідному грунті, у національній творчості.
Новим у цьому творі також було ще й те, що І. Драч звернувся не до класичного римованого вірша, а до верлібру. Отже, тільки в одному поетичному творі збірки “Соняшник” спостерігається новаторство Драча в жанрі балади, в ритмічно-інтонаційних особливостях твору й неординарному розкритті теми.
Асоціативність – ускладнена і своєрідна якісна ознака поетичного стилю Івана Драча, яка є органічною для його мислення. Вся поезія поета заснована на асоціаціях. Метафорична асоціативність Драча, що переходить у символи, стає образним ладом його поезії. Це дається далеко не всім поетам, адже “асоціація” у Івана Драча означає психологічний зв’язок між окремими уявленнями, думками, почуттями.
З рядків балади постають сюрреалістичні видіння, в яких соняшник, що мав “тіло шорстке і зелене”, бігає “наввипередки з вітром”, “красиве засмагле сонце” їздить на велосипеді, соняшник розмовляє з ним.
Твір написано вільним віршем – верлібром, і саме образ соняшника є об’єднуючим його началом. У образі соняшника читач вбачає тоненьку постать жвавого сільського підлітка, непосидючого, рухливого, з неординарною уявою. Навколишній світ засяяв перед ним ніколи не баченим дивом. Це трапилось миттєво, як осявання.
Нова краса, естетика сюрреалістичних асоціацій, заснованих, однак, на реалістичних деталях, постала в цій баладі, що підносить інтуїцію, осявання як основу поезії.
Майстерність митця виявляється також в умінні побачити по-новому ті життєві явища і процеси, повз які решта людей проходить, навіть не помічаючи.
Сказане вповні стосується твору І. Драча “Етюд про хліб”, який в романтично-опоетизованій формі змальовує буденний для селянина процес випікання хліба. Цей процес подається водночас і конкретно, і узагальнено. Хто, де й коли священнодійствує над тістом – невідомо, але читачі немовби присутні при цьому, чують тріскотіння іскор й відчувають запах свіжоспеченого короваю. Спочатку вірш називався просто “Хліб”. Потім поет додав жанрове означення етюд. Тож природно, що “Етюд про хліб” – це яскравий словесний малюнок. Змальований образ ” мініатюрної зоряної ночі” надає зображенню особливої святковості й значущості. Цікаво, що “головний герой” твору – тобто хліб – у тексті жодного разу, окрім заголовку, не названий. Але при цьому він різноманітно характеризується, отримує властивості живої істоти:
На хмелі замішаний, видме груди,
Зарум’янілий, круглий на вид
або
Зачарується білена хата
З сонця пахучого на столі.

Характеристика хліба через метафоричний образ “пахучого сонця” ненав’язливо підкреслює ставлення людини до короваю, що нарівні із самим сонцем несе життя.
Балада – чи не найулюбленіший поетичний жанр поета, однак це зовсім не канонічна балада, а винахід Драча, який поєднав у собі ознаки кількох різних жанрів.

Теорія літератури
Верлібр – вірш без рими і розмірів з довільним чергуванням рядків різної довжини.
Етюд (з франц. – вправа, вивчення) – невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру, в якому автор подає конкретну картину, фіксує момент, вихоплений з життя, відтворює внутрішній стан людини, нерідко на тлі співзвучного пейзажу. Це, так би мовити, замальовка з натури, головне завдання якої – схопити кількома штрихами характер моменту життя. Спочатку етюд був жанром малярства, графіки, скульптури.
Балада “Крила” (хоч автор і назвав цей твір “Новорічна Казка”, за жанровими ознаками це все-таки балада) розповідає про те, як Новий рік обдарував людей різними подарунками, – і дядькові Кирилові дістались крила. Але подарунок не радував ні Кирила, ні його дружину, бо від такого подарунка родина не мала ніякої користі. І тоді він:
Так Кирило до тями брів,
І, щоб мати якусь свободу,
Сокиру бруском задобрив,
І крила обтяв об колоду.

Але дядькові не пощастило, бо на ранок крила знову відросли. Тоді, щоб мати хоч якусь вигоду, він “На крилах навіть розжився,- Крилами хату вшив, Крилами обгородився”. На перший погляд, цей твір має суто розважальний характер, але, як це було і в “Баладі про соняшник”, автор вводить до тексту кілька рядків, які мають підказати, що твір має значно глибший філософський підтекст, ніж це здається спочатку:
А ті крила розкрали поети,
Щоб їх муза була не безкрила,
На ті крила молились естети,
І снилося небо порубаним крилам.

У баладі І. Драч через образ дядька Кирила розповідає про невміння людей скористатися своїм, вимріяним віками, щастям, прирікає їх бути рабами мізерних побутових інтересів. Божественний дарунок – крила не приносять сподіваної радості Кирилові, бо його обмежений внутрішній світ не готовий їх прийняти.
Збірка творів Драча “Корінь і крона” була відзначена Державною премією України ім. Т. Шевченка у 1976 р.
У середині 80-х pp. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, далі – його головою, а ще згодом – Головою Народного руху України та депутатом Верховної Ради України, керував товариством “Україна”, очолював Світовий конгрес українців та Конгрес української інтелігенції (КУІн), був міністром в уряді В. А. Ющенка, брав активну участь у подіях Помаранчевої революції.
Драч продовжує активну громадсько-політичну діяльність, є головою багатьох республіканських і міжнародних організацій, організатором і членом кількох рухів.
Проте, перш за все, Іван Драч – поет, а його творчість – постійний пошук, постійне новаторство.
Протягом 1962-1988 pp. виходили його збірки: “Соняшник” (1962 p.), “Протуберанці серця” (1965 p.), “Балади буднів” (1967 р.), “До джерел” (1972 р.), “Корінь і крона” (1974 р.), “Київське небо” (1976 p.), “Шабля і хустина” (1981 p.), “Драматичні поеми” (1982 р.), “Теліжинці” (1985 р.), “Чорнобильська Мадонна” (1987 р.), “Храм серця” (1988 p.).
Жанр балади у творчості Івана Драча представлений ще одним твором, який, як і “Балада про соняшник “, не вкладається в загальноприйняте визначення цього жанру. Це – “Балада роду”. У цьому творі поет передає щире переконання в безсмерті українського народу:
Сто скажених сивих бід
Та й сушило ж роду вроду,
Та не висхне зроду рід
Ні в погоду, ні в негоду.

У цій поезії І. Драч звертається до змалювання відомого з усної народної творчості символічного образу стежки як символу життєвої дороги людини:
Внучок тупцю тупотить,
Тупцю, внуцю, тупцю, хлопче,
Сто стежин у світ летить,
Він – сто першеньку протопче…

В останніх рядках автор наголошує на переконанні в світле майбутнє українців:
Роде рідний!
Не стлумить
Нашу жилаву породу –
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу…

В кінці твору автор поставив три крапки, бо історія українського народу не дописана. Наша історія не має кінця, і багатьом поколінням нащадків доведеться багато чого вписати в життєпис нашої нації.
Наприкінці XX століття, а саме 26 квітня 1986 р. Україні випало пережити чорнобильську катастрофу. Аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції переросла в глобальну катастрофу – не тільки екологічну, але й, у першу чергу, моральну.
Правду про жахливу трагедію, приховану радянським урядом, намагалися осмислити письменники, щоб донести її до прийдешніх поколінь. З таким завданням прагнули впоратися Б. Олійник у поемі” Сім “, В. Яворівський у романі “Марія з полином в кінці століття”, Ю. Щербак у документальній повісті” Чорнобиль” та деякі інші.
Особливе місце в тогочасному літературному доробку на цю тему посіла поема Івана Драча “Чорнобильська Мадонна”, опублікована спочатку в журналі “Вітчизна” (1988 p.), а потім, у тому ж році, у збірці “Храм сонця”, хоча твір був написаний в 1987 р.
На відміну від інших авторів, поет не вдається до перебігу жахливих подій, а прагне їх висвітлити крізь призму людського горя, показати понівечену людську долю на перехресті конкретного життя та всесвітньої історії. Поема-мозаїка “Чорнобильська Мадонна” постала як спокута й прозріння.
Несумісні поняття Чорнобиля і Мадонни автор поєднав у співі-плачі про страшну драму невеликого міста над Прип’яттю. Свої болі автор висловив рядками:
Немає в мене слів…
Розстріляні до слова.
Мовчання тяжко душу залива…
Він не може мовчати:
І жестами, німий, возговорив…
Хай жестами, але сказати мушу.

Іван Драч вірний собі: складні образи, чергування римованих рядків з білим віршем і навіть з прозою.
Перед нами інша Мадонна. Не Богородиця, але та, на долю якої випали не менші страждання. На її плечі звалився тягар наслідків чийогось злочинного недогляду, що став страшним лихом для усього народу. Мадонна, у якої випадає волосся, яка божеволіє, народивши нездорову чи мертву дитину:
У юрмищі Хрещатинського дня
Ти боса йшла, ти, сива Катерина…
Який напій ти в квітень той пила,
Коли, заквітла сином, ти ходила,
Від Ірода себе не вберегла –
Тебе накрила та нечиста сила?!

А скільки матерів втратили тоді своїх дорослих синів, які
За мудрість всесвітню дурних академій
Платим безсмертям – життям молодим.

Ці слова викликані нестерпною мукою, болем поета, який завжди сприймав горе народу, як власне, і ніколи не мовчав. Кожною своєю клітинкою він відчуває, що поряд з тими пожежними, що першими кинулися в атомне пекло (а матері ж виховували їх для життя!), горить і його син:
Той огнений хрест, а на ньому і в нім
Палає мій син у кільці вогнянім,
Бо атомні цвяхи засаджені в руки,
Бо губи горять од пекельної муки…
Після атомного бомбардування Хіросіми і Нагасакі на каменях залишилися відбитки людей, які згоріли, залишивши свій силует. На таку тінь стала схожою жінка із розділу “Солдатська Мадонна”. Хлопці рубають і закопують отруєний ліс, а щоранку на піску з’являються сліди босих жіночих ніг:
Ми пускали вівчарку
Не бере вона босий той слід.

То хто ж це – ще одна мадонна, людина чи примара? Генерал сподівається, що це його мати, яка “третій раз уже боса” втекла з Києва.
Поет б’є на сполох не безпідставно – після Чорнобильської трагедії люди впродовж років умирають від онкологічних захворювань, подолати які медицина безсила. Не могло ж все населення, що опинилось в епіцентрі біди, загорнутися у целофан, як баба з коровою.
Де знайти кілометри целофану
На рукотворне Київське море
Чи бодай на Десну зачаровану,
З якої Київ п’є воду?!

А Чорнобильська Мадонна виростає у символічний образ матері, яка
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… Це хворе дитя!..

Один із фрагментів поеми озаглавлений гірко-саркастично: “Ода молодості”, бо “світ ідіотствує, хоч зверху мудрішає, врятований ще раз життям молодим”.
Прагнучи передати багатоликість народної біди, поет поряд з фактологічною основою і портретною конкретикою подає зразки “сучасного фольклору”: На горі горить реактор – Під горою оре трактор,
Звертається до висловів своїх колег-письменників, переповідає розповіді учасників ліквідації аварії, прислухається до закордонного відлуння, вдається до алегорії. І на основі всього цього, поєднавши саркастичні й трагічні ноти зі сповідальними, приходить до естетично пережитої художньої істини.
Ще на початку своєї літературної діяльності більшість шістдесятників застерігали сучасників і нащадків від “варварів із атомного віку”. Іван Драч чи не першим з них висунув вимогу моральної відповідальності людини за непрогнозовані результати НТР (“Балада ДНК”, “Балада про кібернетичний собор”). Та, на жаль, усі ці перестороги вчасно не були почуті.
За гіркою іронією долі, саме Драчеві судилося “оспівати” будівництво Чорнобильської атомної станції. Щоправда, в його циклі “Подих атомної” зі збірки “Корінь і крона” немає “рожевого” захоплення величчю ядерної реакції, а скоріше психологічні портрети справді гарних і працьовитих людей, які споруджували електростанцію. Цікавий факт з біографії Івана Драча: він є одним з небагатьох, хто не вивозив після вибуху на АЕС поквапливо своїх дітей з Києва, мало того, його син Максим, на той час уже випускник медінституту, брав участь в евакуюванні потерпілих, їх обстеженні й наданні першої допомоги і сам теж зазнав опромінення. Тому особистим болем, батьківською тривогою відгукнулася. у серці поета глобальна катастрофа. “Чорнобильська Мадонна” – це голосіння і покаяння, скорботна “материнська пісня з чоловічої душі”.
Образ Матері – один із традиційних в українській літературі. У часи найбільших історичних випробувань наш народ шукав захисту й відпущення гріхів саме в Матері Божої, своєї заступниці. Тому в творчості майже кожного письменника можна знайти її образ: “Скорбна мати” Тичини, “Марія” Уласа Самчука. “Чорнобильська Мадонна” є продовженням цього ряду. У пролозі до поеми поет звертається до багатовікової традиції зображення Мадонни, водночас переживаючи глибокі сумніви щодо власного права на це. Бо немає ще таких слів, щоб сповна виразити всенародну трагедію, перед якою всі слова безсилі. Проте й мовчати митець не має права, бо душу гнітить обов’язок сказати правду без прикрас. Уже не поет пише про Чорнобильську Мадонну, а Вона пише ним, бо “приходить і робить з тебе перо”. Він бачить її профіль у кожному жіночому обличчі, позначеному печаттю Чорнобиля. Мати – Мадонна – Україна зливаються в уяві митця, розгортаючи галерею жіночих образів: Мати Божа, Жінка-Мати, Мати-Батьківщина – усе це грані одного образу.
“Поема-мозаїка” (за визначенням А. Ткаченка) “Чорнобильська Мадонна” складена з окремих, нібито незалежних, сюжетно не пов’язаних епізодів, але об’єднаних спільною ідеєю – покути за страшний гріх перед своїми дітьми й матерями, своїм народом, своєю Батьківщиною. Тому в поемі центральною проблемою є проблема людської відповідальності за долю цілої планети. Коріння трагедії поет вбачає насамперед в моральній площині. Чорнобиль – це помста людині за споживацьке ставлення до світу, за багатолітнє “христопродавство”.
Поема “Чорнобильська Мадонна” відзначається не лише філософською глибиною, а й постановкою етичних проблем, які сягають далеко за межі причин і наслідків катастрофи. “Чорнобильська Мадонна” – це не лише крик авторового болю. Це крик болю природи, України, людини, людства, це пересторога бути пильними, людяними, будьте правдивими, щоб зберегти планету.
Іван Драч – це непересічна постать не тільки в українській, але й у світовій літературі. Протягом трьох десятиріч літературної діяльності І. Драч видав багато збірок поезій, перекладів, кіноповістей, літературно-критичних розвідок, написав кілька кіносценаріїв. Він є лауреатом Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1976 р.) та Державної премії СРСР (1983 p.), Герой України. Своїм обов’язком перед Україною вважає і надалі “творити Україну і її культуру…” ?


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5.00 out of 5)


Життєвий і творчий шлях – Іван Федорович Драч

Categories: Твори до ЗНО

Links