Життя Василя Фивейского
Як мураха – піщина до піщини – будувала батько Василь своє життя: женився, став священиком, зробив на світло сина й дочка. Через сім років життя розсипалося в порох. Потонув у ріці його син, дружина з горя стала пити. Спокою не знаходить батько Василь і в храмі – люди його цураються, староста відкрито нехтує. Навіть на іменини до нього приходить тільки причт, поважні односільчани не вдостоюють панотця уваги. По ночах п’яна дружина жадає від його ласк, хрипнуло молячи: “Віддай сина, піп! Віддай, проклятий!” І пристрасть її перемагає
Народжується хлопчик, на згадку покійного брата нарікають його Василем. Незабаром стає ясно, що дитина – ідіот; ще нестерпніше робиться життя. Колись батькові Василю здавалася: земля крихітна, а на ній він один, величезний. Тепер ця земля раптом населяється людьми, всі вони йдуть до нього на сповідь, а він, безжалісно й безсоромно жадаючи від кожного правди, зі стриманим гнівом повторює: “Що я можу зробити? Що я – Бог? Його проси!” Він покликав до себе горі – і горі йде і йде з усією землі, і він неспроможний зменшити земне горе, а тільки повторює: “Його проси!” – уже
Якось Великим постом сповідається йому злиденний каліка. Страшне визнання робить він: десять років тому згвалтував у лісі дівчинку, задушив її й закопав. Багатьом священикам повідомляв лиходій свою таємницю – і ніхто йому не вірив; він і сам став думати, що це – зла казка, і, розповідаючи її наступного разу, придумував нові подробиці, міняв вигляд бідної жертви. Батько Василь – перший, хто вірить почутому, немов сам зробив злодіяння. Упавши на коліна перед убивцею, священик кричить: “На землі пекло, на небі пекло! Де ж рай? Ти людина або хробак? Де твій Бог, навіщо залишив тебе? Не вір у пекло, не бійся! Пекла не буде! Ти виявишся в раї, із праведними, зі святими, вище всіх – це я тобі говорю!..”
У ту ніч, напередодні Жагучої п’ятниці, батько Василь зізнається дружині, що не може йти в церкву. Він вирішує пережити якось літо, а восени зняти із себе сан і виїхати із сім’єю куди ока дивляться, далеко…
Це рішення вносить у будинок спокій. Три місяці відпочиває душу. А наприкінці липня, коли батько Василь був на косовиці, у будинку його спалахує пожежа й заживо згоряє дружина
Він довго бродив по саду старого диякона, що служить із ним і приютили з дочкою й сином після пожежі. І дивовижні думки батька Василя: пожежа – чи не був таким же вогненним стовпом, як той, що євреям указував шлях у пустелі? Все його життя Бог вирішив перетворити в пустелю – не для чи того, щоб він, Василь Фивейский, не блукав більше по старих, з’їжджених шляхах?..
И вперше за довгі роки, схиливши смиренно голову, він вимовляє в той ранок: “Так буде свята воля Твоя!” – і люди, що побачили його в той ранок у саду, зустрічають незнайомого, зовсім нового, як з інший світу, людини, що запитує їх з улибкою: “Що ви так на мене дивитеся? Хіба я – чудо?”
Батько Василь відправляє дочку в місто до сестри, будує новий будинок, де живе вдвох із сином, читаючи йому вголос Євангеліє й сам начебто вперше слухаючи про зцілення сліпого, про відродження Лазаря. У церкві він тепер служить щодня (а колись – лише по святах); наклав на себе чернечі обітниці, строгий пост. І це нове його житіє ще більше насторожує односільчан. Коли гине мужик Семен Мосягин, певний батьком Василем у працівники до церковного старости, усе сходяться на тім, що винувато – піп
Староста входить до батька Василю у вівтар і впрямую заявляє: “іди отс. Від тебе тут одні нещастя. Курка й та без причин здохнути не сміє, а від тебе гинуть люди”. І тоді батько Василь, все життя боявшийся старосту, перший снимавший капелюх при зустрічі з ним, виганяє його із храму, як біблійний пророк, із гнівом і полум’ям у погляді…
Відспівування Семена відбувається в Парфумів день. По храму – запах тління, за вікнами темно, як уночі. Тривога пробігає по юрбі що моляться. І вибухає гроза: перервавши читання поминальних молитов, батько Василь регоче беззвучно й тріумфально, як Мойсей, що побачив Бога, і, підійшовши до труни, де лежить потворне, розпухле тіло, гучно виголошує: “Тобі говорю – устань!”
Не слухається його мрець, не відкриває око, не повстає із труни. “Не хочеш?” – батько Василь трясе труну, виштовхує з нього мерця. Народ у страху вибігає із храму, думаючи, що в тихого й безглуздого їхнього пастиря вселилися біси. А він продовжує волати до небіжчика; але скоріше стіни зваляться, чим послухається його мрець… Так він і не з мерцем веде двобій – бореться з Богом, у який увірував безмежно й тому вправі вимагати чуда!
Охоплений люттю, батько Василь вибігає із церкви й мчить через Село, у чисто поле, де оплакував не раз свою гірку долю, свою спопеліле життя. Там, серед поля, і знайдуть його назавтра мужики – розпластаного в такій позі, начебто й мертвий він продовжував біг…
(2 votes, average: 4.00 out of 5)