Життя Стуса – це дорога через тернии до зірок
Народивши його на Різдво Христово року Божого 1938, у лиху годину знищення нас як народу, мати не побоялася записати його цим великим днем і заклала в імені його, Василі, що по-гречески означає “володар”, прагнення до необхідній нам державності. В останні роки свого земного життя він запитував у камері в глибоко віруючого діда Семена-Покутника: “А що це для людини народитися на таке велике свято?” На що дід сказав: “Тобто додаткова благодать Божа, щастя, кому багато дається й з того багато спроситься”. Він знав собі ціну, говорячи:
Деякі з них – як на мене – варті…. Вірш “Як добре те, що смерті не боюся я” можна вважати програмним для поета. Воно невелике по розмірі, але глибоке за змістом. У ньому стисло викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи й начебто накреслений власний трагічний, страждаючий життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків виникає образ мужньої людини, патріота-борця, що вірить у правоту і її прийдешню перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, останнє слово підступне обвинуваченого, звернене до несправедливих суддів. Зі спокійним достоїнством, без
Як добре те, що смерті не боюся я И не запитую, чи важкий мій хрест, И що перед вами, судді, не хилюся У передчутті недовідомих верст…
У них немає бравади й пози. Біблійний образ важкого хреста через асоціацію з образом Ісуса, що сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіпнули, затверджує справедливість справи, за яке боровся герой. Життя Стуса була сповнена добра, любові, шляхетних дій в ім’я України, її народу. Усіляка скверна до нього не приставала. Відповідати ненавистю, прокльонами, каяттям на вчинене йому зло ця людина не вміла й не хотіла. Це підкреслюється епітетом – “незла особа” поета. Василь Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що нехай і після смерті, проте, стане відомим свого народу, вернеться до нього з холодних табірних снігів, “Народ мій, до тебе я ще відвертаю…”. Ліричний герой поезії Стуса – сам він – знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більш того, він свідомо вибрав для себе трагічну долю, благав Бога залишити його таким,
Яким мене мати вродила И благословила вмири. И добре, що не зуміла Мене від лиха вберегти “Господи, гніву пречистого…”
Невипадково образ смерті у вірші “Як добре те…” створює поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці його ж упевненістю, що до народу він прийде тоді, коли в смерті обернеться до життя – і в смерті з рідним краєм порідниться. І справді, його гірке посмертне повернення на дорогу Україну – у рідну землю – було безмежно сумним і одночасно тріумфальним. Україною поет жив, марив у чужині. Ця любов була змістом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеликий вірш “На колимском мррозе калина…” є тому переконливим доказом. У цьому вірші вперше кольори калини рівняється зі слізьми, так ще й багряними? І відразу – спалах уяви й різкий контраст
Неосяжний осолнцений день, И собором дзвінким Україна Написалась на мурах в’язниці
Навіть за тюремними мурами бачить поет Україну в образі дзвінкого собору. І знову сумний контраст, картина колимских снігів:
Тиша, безлюддя навкруги, Тільки сонце, і простори, і сніг… И якимись вітрами занесена калина
Завершується пейзажний малюнок філософським образом, що стане зрозумілим лише в контексті всього Творчості (і життя) поета: “И зійшлися кінці й початку на цієї чужої землі”. Є в заділі Стуса ще один вражаючий спогад – пейзаж – поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синім мареві. Вірш так і називається “У цьому полі, синьому, як льон…” Але що це за синє поле? Це не льон цвіте. Тоді що? Волошки? Напевно, нети – скільки ж тих волошок у поле… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівними синіми кольорами. Саме сюди, на Батьківщину полетіло Василево останнє “прощай” з карцерної камери №3, де 4 вересня 1985 року перестало битися його серце: “…Прощай, Україна, моя Україна, чужа Україна, навіки прощай”.
Три труни, перевезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями з Уралу й поетом Олегом Орачем з Бориспільського аеропорту до Святий^-Покровської церкви, накриті червоною китайкою. На трунах у головах круглі буханці з тонкими золотавими свічками. У ногах – вінки терну, з яскравими калиновими гронами
Нехай до нього прийде Україна, И зніме хустка, і зв’яже хрест… Десниця Божа й Господній перст Укажуть місце, де його калина
25 лютого 1990 року чиясь підла рука зробила нечуваний акт вандалізму: могила поета на Байковому цвинтарі в місті Києві була спалена…
Народ мій, отямся! Невже твоя доля – це доля раба, невільника на рідній землі? Невже знову повториться Василева доля й доля сотень, тисяч його побратимів, яких з далеких мордовських, колимских таборів журавушки вже “мертвих принесуть додому”?
(2 votes, average: 2.50 out of 5)