Життя на межі смерті – головна філософська проблема роману Василя Барки “Жовтий князь”
Сьогоднішнє покоління у величезному боргу перед предками й нащадками, адже понад півстоліття замовчувалася найстрахітливіша трагедія українського народу – штучний голод 1933 року. Цей борг повертає деякою мірою творчість письменників діаспори.
Василь Барка належить до тих митців, які жили і працювали в еміграції. Най-відоміший твір, що приніс йому славу, – роман “Жовтий князь”. У ньому автор понад усе прагнув показати світові болючу правду про радянську тоталітарну систему, яка нищила все світле й гуманне на своєму шляху.
Передісторія
Вирішуючи проблему “жовтого князя”, який є символом нищення й руйнації, автор разом із тим порушує низку інших проблем, що залишаються актуальними і сьогодні. Це проблеми батьків і дітей, бездушного знищення родових коренів, нищення вікових традицій народу, деформація його ментальності. Але провідною проблемою роману є філософська думка: життя на рубежі смерті. Саме на прикладі сім’ї Катранників автор і розв’язує її. Бо прийшло у колись квітуче село з біленькими хатками, зеленими тополями, соняшниками, які “горіли яскравіше, ніж ткання на ризах”, страшне лихо. І принесли це лихо слуги жовтого князя, які вбили життя, залишили темну пустелю, чужу місцевість. Немов на підтвердження страшних наслідків роботи “жовтого князя”, автор у романі створив свій календар, де місяці року називаються по-новому: грудень – трупень, січень – моги-лень, вересень – розбоєнь, жовтень – худень, листопад – пухлень, лютий – лю-доїдень… Це просто жахливі слова!
По-новому і називає В. Барка головних героїв роману. Це “хліботруди”, “хлі-ботруси”, між ними – “хлібокуси”, “хлібопроси”, “хлібокради”. Головна увага автора зосереджується саме на зображенні протилежних сторін життя: він пише про тих, хто вирощує хліб, і про тих, хто відбирає його в селян. Персонажі, які протистоять один одному і знаходяться по різні боки моралі, – це простий селянин Миром Катранник і Григорій Отроходін, що очолює кампанію нищення еелян а окрузі. V кожного з. них своя віра; у Мирона – християнська з Ті десятьма заповідями, у Григорія – партійно-більшавицька зі сталінським наказом: “Вбий душу!” Та це’не вдалося людоморам. Душа простої людини, засіяна змалечку добром, красою і вірою, виявилася незборимою. У творі це переконливо показано у глибокому зображенні внутрішнього світу Андрійка – останнього з живих у сім’ї Катранників. Саме він, пам’ятаючи про все пережите, бере на себе відповідальність за збереження і продовження роду. Відродження душі хлопчика настає тоді, коли він починає помічати красу, квіти, “з білими промінцями вкруг”. Його серце не байдуже до краси, а отже й до життя. Саме для нього засяяв небозвід у вигляді чаші, схованої селянами у чорноземі, про таємницю якої не розказано нікому, навіть умираючим у цьому страшному пеклі.
Автор у романі намагається дати відповідь на вічне питання: для чого людина приходить у цей світ? Щоб відповісти, В. Барка змальовує досить численний ряд різноманітних образів, які все ж умовно можна розділити на дві категорії: люди-варвари або ж сліпі виконавці, слуги диявола (жовтого князя), що “виповз з багна в образі компартії*; люди-жертви, які за своїми духовними якостями наближені до Ісуса Христа. Страшне лихо спіткало Україну, тому народ має спокутувати свій гріх, який полягає у відступництві від віри, нешанобливому ставленні до історії, руйнуванні храмів. Але Василь Барка вірить у відродження українського народу. Сьогодні цей роман звучить як застереження від помилок минулото, бо треба берегти людський дух і палку віру в прекрасне й вічне.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)