Жерар Філіп і театральний Авіньйон

Від Парижа до Авіньйона – одна ніч поїздом. Жерар відкрив вікно душного номера в готелі “Оберж де Франс” і вдихнув свіже нічне повітря липня. Нарешті він в цьому містечку, назва якого викликає уяві п’янке старе вино з папських підвалів. Авіньйон, оповитий духмяною літньою імлою, весь перед ним як на долоні. Давній романтичний Авіньйон. Його обігає фортечний вал, так само надійний, як стіни дитячих замків з піску, під платанами ліниво кружляє липкий пух. Тут обличчя дівчат нагадують рум’яні провансальські персики, а виноградні лози

ростуть усюди, як реп’яхи чи чортополох.

Жерар вдивляється в обриси папського замку, що бузковим громаддям навис над майданом. Його величезне каміння досягає хмар, вибиті дірки вікон якось не по-доброму темні, чорніє стрільчастий дверний прямокутник, завтра ранком він стане ажурним і прозоро-білим, коли Жерар вперше буде на репетиції “Сіда” на кону, що притиснений до готицької стінки палацу. Сцена є по інший бік від майдану, в просторому і співрозмірному Дворі для почесних гостей, який обрав Вілар для свого театру.

Стіни палацу, що оточують Двір – крило Високих урядовців, крило Конклава і

Баня янголів, – надають йому подібність з античним театром. Величезна сцена щільно прилягає до південного крила палацу і лоджії: в далекі часи Папа відпускав тут гріхи люду, що натовпом стояв у дворі, роздаючи благословення місту і світу.

Як довго зачинателю авіньйонських фестивалів – Жану Вілару не вдавалося залучити Жерара в це містечко! Жерар пам’ятає у всіх подробицях короткі зустрічі з Віларом. Спочатку восени 1948 року, відразу ж після першого авіньйонського фестивалю. Тоді ці вистави потрясли Париж. Жерару розповідали, що Вілар зацікавився ним ще в “епоху Калігули” (1945), але побалакати про спільну роботу не наважився. Що він міг запропонувати зірці французького театру, що підносилася? Тоді Вілар самий ще ледве тримався на ногах. Правда, роки роз’їздів по провінції вже залишилися позаду – славне мандрування “Кибитки”, що складалася зі жменьки ентузіастів, скаламученою війною голодною Францією, коли одна-однісінька вистава, мольєрівський “Жорж Данден”, показувалася за кошичок яєць і діжечку селянського масла! Потім “перший бій” публіці в окупованому німцями Парижі сорок третього року і перший успіх в “Кишеньковому театрику” спектаклів “Гроза” Стріндберга і “Сезар” Жана Шлюмберже.

Справжній тріумф випав на долю Вілара вже пізніше, в сорок п’ятому, після Визволення. “Танок смерті” Стріндберга, поставлений на сцені “Ноктамбюля”, мав сто п’ятдесят вистав. В тому ж пам’ятному 1945 році, в перший рік свободи, окрилений успіхом Вілар з гігантським розмахом здійснює постановку трагічної містерії Томаса Стернза Еліота “Вбивство в соборі”. Двісті тридцять вистав в “Старій голуб’ятні”, люб’язна, обнадіююча преса; в залі сидять Альбер Камю, Сартр, Кокто і Жан Лемаршан. Тоді-ось, в 1945 році, Вілару прийшли невиразні думки про “Сіда” П. Корнеля, тоді, в надривному і романтично-значному Калігулі Жерара Філіпа він побачив героїчного Родріго. Але на той чає це здавалося мрією, якій не збутися, – нема постійної трупи, нема стаціонару і жодної підтримки збоку.

Але після першого фестивалю в Авіньйоні; на тому самому Дворі почесних гостей поблизу готицького собору Вілар вперше повірив, що зухвале завдання – створити Французький національний театр може здійснитися. Фестивальні спектаклі побачив Париж: в “Ательє” і в Студії на Єлисейських полях, в “Мариньї” на Бульварах і в “Старій голуб’ятні”, в театрі Антуана, в театрі Едуарда VII і в Опера. “Південна тераса” Моріса Клавеля, “Річард ІІ” Шекспіра, “Шехерезада” Супервьєля. А у квітні 1951 року Жан-Луї Барро запросить Вілара поставити “Едіпа” Андре Жіда на кону “Мариньї”.

Жерар не забув першої зустрічі з Віларом одного з вересневих вечорів 1948 року. Вілар запросив його до себе, і вони довго слухали уривки з п’єси Пішетта “Ядро”. Жерар любив Пішетта, любив його буйну риторику, строкату образність мови, рік перед тим із задоволенням грав в його “Відвертостях”. Бесіда спливає як за маслом, але Жерар відчуває, що Вілар запросив його не для обговорення Пішетта, що він щось не договорює. Жерар стомився – нічним поїздом треба їхати до Ніцци, завтра вранці в павільйоні студії “Вікторин” зйомки “Пана Пегаса, геометра” у Жана Буайє! Жерар встає прощатися, і тоді Вілар із штучною невимушеністю вигукує: “Послухайте, Жераре, чи не хочете зіграти у мене в “Сіді”?” Від несподіванки той здивувався, потім пирхнув сміхом.

Ви це серйозно? Я? В “Сіді” Корнеля?

Вілар недоброзичливо подививився на нього.

Чому моя пропозиція вам здається смішною?

Але ж “Сід” – це трагедія, а я її не можу грати. Я – актор не трагічний, а, швидше за все, комічний. Скандувати олександрійський вірш, неприродно вимахувати руками, прибираючи ефектних поз, – це не для мене. Навіть в Консерваторії (театральний інститут. – ВЛ.) мені не давали нічого подібного. Втім, по-моєму, “Сід” – п’єса скучна і довжелезна. Якби ви запропонували мені Мюссе чи Жоада на прикрий кінець, тоді інша справа. А “Сід”, уся ця класична іспанщина і канітель – облиште, облиште! Кого це зараз може зацікавити?

Відтак Вілар із сміхом розповідав Жерару, як він нервував після його “До побачення!”, як кричав: “Зарозумілий віслюк, хлопчисько, ще сміє збиткуватися з Корнеля! Обійдемося без цих зірок – усі вони однакові!”. А рівно через два роки, в листопаді 1950 року, Жерар несміливо постукав до вбиральні Вілара в театрі “Ательє”. Щойно закінчився “Генріх IV” Піранделло, Вілар відклеював перуку і знімав грим після вистави.

Увійдіть, – сказав він, і з подивом розглядаючи в дзеркалі високу фігуру молодика в плащі із скуйовдженим волоссям, що виросла перед ним. Ні, він не помилився – неочікуваним візитером виявився справді Жерар Філіп. Той відразу перейшов з місця в кар’єр.

Я люблю театр і люблю ваші спектаклі. – Голос Жерара звучав стримано і по-діловому. – Мені хотілося б попрацювати з вами. Якщо ви не передумали, то я вільний і готовий робити за вашим керівництвом усе, що ви запропонуєте.

Вілар недовірливо приглядався до першого героя-коханця французького екрана, з незадоволенням зауважуючи, що минула розмова їх не забулася.

Я радий нашій зустрічі, – відповів Вілар, – піднімаючись з крісла, але вам відомо, Жераре, що театру у мене нема, а тому, запропонувати вам я можу єдине – участь у п’ятому Авіньйонському фестивалі. На прикметі у мене “Принц Гомбурзький” Г. Клейста і все той самий “Сід” П. Корнеля, від якого ви так енергійно відхрещувались минулого разу. Не знаю, чи задовольнить вас Родріго і клейстівський сомнамбула?

Якщо ви не заперечуєте, – вів далі Жерар, – я хотів би перечитати п’єси і хоча б завтра розпочати репетиції.

Здається, все це було давно, хоча минуло якихось півроку. І ось він тут, в Авіньйоні, який завтра виявиться свідком його перших кроків на кону папського палацу. Задум Вілара – створити спектакль під відкритим небом перед тритисячним натовпом – простий, традиційно надійний і в той же час зухвалий. Вілар відновлює стару добру традицію. Стратфордські віковічні верби на берегах Евона (Англія) ще не встигли забути розголос шекспірівського білого вірша, веніційське каміння бачили розквіт таланту Гольдоні, а монастир Санта Кроче, пьяцца дела Сіньйорія і сади Боболі пам’ятають по цей день театральні тріумфи Жака Копо…

“Сіда” почали репетирувати весною п’ятдесят першого у приміщенні малої балетної студії театру на Єлисейських полях. Спочатку справа не йшла, Жерар нервував і панікував – Родріго вочевидь йому не давався. Він його не відчував, хоча старий консерваторський вчитель Леруа відпрацював з ним кожний вірш Корнеля – разом шліфували і розмічали паузи, добиваючись природності інтонації і музикального звучання.

Пам’ятай про дві речі, – повчав Леруа. – Вірш має бути віршем, а не рубаною, піднесеною прозою, і в той же час промовляти його слід тепло, невимушено, так, наче, твій Родріго живе сьогодні а не триста чи п’ятсот років до нас.

Іноді за вечір вдавалося опрацювати два-три катрени, Жерар імпровізував, придумував варіанти, намагаючись з цілої сили вдихнути життя в цензуровані рядки олександрійського вірша, що парно римувалися. Знайти відповідний тон ніяк не вдавалося – Жерар то ричав і зривався на крик, то бурмотів вірш житейськи просто. Спертися на чужий досвід було неможливо: традиція Муне-Сюллі його не задовольняла, як не влаштовував тріскучий класицизм, котурни, ефектність поз і фразування.

Жерар виходив із власного відчуття персонажа, від ситуації, і тоді на допомогу йому приходив Вілар.

В роботі з Жераром він не любив нав’язувати свою думку, підказувати вирішення і ходи – він лише делікатно і непомітно спрямовував його, ведучи так, що той навіть не відчував чужої волі. Спільне прочитання “Сіда” було обговорене десятки разів.

Сподобався твір? Збережи в закладках – ” Жерар Філіп і театральний Авіньйон. Це не складно, зате не втратиш!