Жанрова своєрідність роману Розгром Фадєєва А. А

Тема роману Фадєєва “Розгром” – оповідання про долі простих людей, тобто про народ, в один із самих драматичних періодів російської історії – у роки громадянської війни. Головним героєм добутку письменник робить Івана Морозова, якого товариші для стислості називають Морозкой. Він простий шахтар, людина без особливих талантів, зі звичайною біографією. Участь Морозки в партизанській війні за радянську владу на Далекому Сході проти колчаковцев і японців змінює його психологію, приводить до росту самодисципліни й самосвідомості,

а усвідомлене їм почуття власного достоїнства дозволяє розкритися чудовим щиросердечним якостям героя.

Отже, ідею роману можна сформулювати в такий спосіб: у боях громадянської війни виховуються нові лютий, які переконані в справедливості комуністичних ідей і готові боротися за їхнє здійснення, не щадячи сил і навіть життя. Мужність, стійкість, воля таких людей є, на думку Фадєєва, гарантією непереможності радянської влади. В “Розгромі” розгортається одна подія (розгром партизанського загону), що характерно для жанру повести, але ця подія відбиває найважливіші історичні процеси в народному житті,

тому невелике по обсязі однособитийное твір Фадєєва можна з повним правом назвати романом При цьому автор зосередив увагу не на епічних картинах боїв, а на розкритті внутрішнього миру героїв, на гострих драматичних ситуаціях, у яких герої проявляють свою соціальну сутність. Звідси треба, що жанрова своєрідність “Розгрому” виразилося в з’єднанні соціальних і психологічних проблем.

Фадєєв писав свій добуток у той час, коли в молодій радянській літературі переважав показ народних мас у революційних подіях, а не окремої особистості, коли зображувалися переважно зовнішні прикмети нового героя (шкіряна куртка й маузер комісара; рішучість без інтелігентських коливань у герої-більшовику), а не його духовний вигляд. У таких умовах створення соціально-психологічного роману (опис духовного миру простої людини й процесу “переробки” його характеру) стало серйозним творчим досягненням Фадєєва. У романі зображені два десятки партизанів: ординарець Морозка, командир Левинсон і його помічник Бакланів, зрадник Мечик, розвідник Метелиця, сестра милосердя Варячи, взводний Дубов, лікар Сташинский, мінер Гончаренко, гімназист Чиж, старий Піка, смертельно поранений Фролов, фельдшер Харченко, взводний Кубрак, нахабний здоровань без ім’я, якого Левинсон змусив лізти в холодну ріку за глушеной рибою, і т. д. Всі вони одержали у романі портрети, що запам’ятовуються, яскраві, хоча й короткі характеристики Показати революцію через характер конкретної людини, тобто показати, що змінила революція в людині, – от яке художнє й соціальне завдання поставив перед собою письменник і досить успішно вирішив її, тому що у романі революційні події штовхають самих звичайних людей до свідомої й сміливої історичної творчості. Позитивні герої, зображені Фадєєвим, до революції тільки беззаперечно виконували накази хазяїв і різних начальників, а тепер самі стають “суспільними людьми” (VІІІ); від них залежить життя товаришів-партизанів, а в остаточному підсумку – доля радянської влади.

Ідея роману виражається через антитезу Морозка – Мечик. Автор послідовно й докладно описує їхні взаємини, учинки й думки. З одного боку, у ході життєвої перевірки розкривається високий тип особистості Морозки, що поступово переборює недоліки свого характеру, усвідомлює неприпустимість своїх легковажних учинків (крадіжка динь, п’яні дебоші) і бездумного відношення до людей (до Варі, Гончаренко). З іншого боку, у міру розвитку романної дії усе більше відчувається моральна незначність Мечика, випадково оказавшегося в партизанському загоні, закінченого егоїста, що найбільше на світі любить самого себе, дрібні “свої страждання, свої вчинки” (XVІІ).

Протиставлення героїв триває до трагічної розв’язки роману, коли Мечик робить зрадництво, боягузливо рятуючись втечею, а Морозка ціною власного життя попереджає товаришів про засідку. Таким чином, простий шахтар “з важким минулим” виявляється морально вище культурного й утвореного гімназиста Мечика, що не здатний не любити, не дружити, не робити подвиги. По суті, Мечик не стільки шкідливий, скільки марних, слабких, безвладних чоловік Піднесені погляди, вичитані із книг, не стали його переконаннями. Тут навіть не важливо, до якого соціального шару він належить, тут важливі його особисті якості. Характер Мечика проявляється в епізоді зі свинею, що Левинсон зважився відібрати в корейської сім’ї, щоб нагодувати своїх партизанів: вони вже кілька днів їдять тільки сухарі так ягоди, зібрані в тайзі.

Так буде тривати й далі, тому що неможливо знайти продовольство в глухих тайгових місцях, де загін намагається вкритися від переслідування колчаковцев. Фадєєв показує, як Левинсон переживає пояснення зі старим корейцем: плачучий старий на колінах благає командира не торкати свиню, адже взимку вся сім’я (діти, жінки й сам старий) умре від голоду. Мечик обурюється, видали спостерігаючи цю важку сцену, але щире обурення не заважає йому з’їсти свій шматок гарячої смаженої свинини (XІ). На Морозку епізод зі свинею не зробив помітного враження, може бути, тому, що з дитинства звик голодувати сам і бачити голодних у рідному шахтарському селищі Незважаючи на таку “нечутливість”, він не примітивна людина.

Навпроти, у нього, на відміну від Мечика, сильний і цільний характер; він вірний своїм переконанням, хоча, може бути, і слова такого не знає. На початку роману на зборах, де його судили за украдені дині, він недоладно пояснює товаришам свої почуття: “А як сказав Дубов, що всіх я хлопців наших (знеславив – О. П.) … так хіба ж я, братики!.. – раптом вирвалося в нього зсередини, і весь він подався вперед, схопившись за груди, і ока його бризнули світлом, теплим і вологим… – Так я кров віддам по жилці за кожного, а то щоб ганьба або як!..” (V). В останній момент свого життя він надходить саме так, як і говорив на зборах: думає не про себе, а про партизанів, які їхали за, повністю довірившись йому, і подав сигнал про колчаковской засідку.

Важливу соціальну ідею несе у романі образ комуніста Левинсона, обраного самими партизанами на посаду командира загону. Це людина “особою, правильної породи”: “він все розуміє, все робить як потрібно, він не ходить до дівчат, як Бакланів, він не краде дині, як Морозка; він знає тільки одне – справу” (VІ). Самовіддане служіння народу звеличує образ Левинсона.

Командир бере на себе самі важкі рішення (дати отруту вмираючий Фролову, навести гать через трясовину й т. д. ), гнучко керує людьми (улаштовує показовий суд над Морозкой, щоб відразу припинити злодійство серед партизанів; непомітно підмінює занадто ризикований військовий план Метелиці своїм – обережним і продуманим), у бої не ховається за чужі спини, а йде поперед загону (атака на село, де загинув Метелиця). Словом, він не формальний, а теперішній лідер, він розуміє, що партизани довірили йому свої життя, і прагне виправдати ця довіра: переборюючи фізичну слабість, що ниє біль у боці, він часто не спить по кілька доби, перевіряє пости й дозори, піклується про продовольство, фураж, боєприпаси й т. д. А тим часом він все-таки жива людина, і його залізна самодисципліна іноді дає збій: наприкінці роману він плаче на очах в уцілілих партизанів, не боячись здатися слабким: “він сидів потупившись, повільно мигаючи довгими мокрими віями, і сльози котилися по його бороді… Люди стали дивитися убік, щоб самим не розбудуватися” (XVІІ). В “Розгромі” автора залучає не стільки історія розгрому маленького партизанського загону, скільки глибинні процеси, що відбуваються в людях, логіка розвитку характерів у трагічних обставинах, коли ці характери виявляють свою соціальну й моральну сутність.

Значення внутрішніх переживань героїв підкреслюється композицією роману. Перша половина добутку являє собою історію взаємин героїв (Морозка – Мечик, Морозка – Варячи, Морозка – Дубов, Морозка – Гончаренко, Морозка – Левинсон, Мечик – Варячи, Мечик – Левинсон, Мечик – Піка, Мечик – Чиж і т. буд. ). У другій половині роману герої проявляють свої особисті якості в смертельно небезпечних боях. Коли загін атакує колчаковцев у села, де загинула Метелиця, автор зображує спочатку Бакланова; потім Левинсона поперед партизанів, що спішилися; Мечика, захопленого атакою й заскочили в гай; Морозку, що застиг над убитим Ведмедиком (XV). Жодне подія не описується саме по собі, а обов’язково взято як причина або наслідок щиросердечних переживань героїв.

Три головних герої розкриваються у романі за допомогою різних психологічних прийомів: передісторії, психологічного портрета, психологічного пейзажу, внутрішнього монологу, “діалектики душі”. Останній прийом особливо важливий, тому що зображення характерів Морозки, Мечика, Левинсона доповнюється розвитком характерів. Причому повністю розкритим, а вірніше, викритим можна вважати тільки образ Мечика. У відношенні Морозки й Левинсона Фадєєв принципово відмовляється від завершенности образа.