Жанрова специфіка утопії та антиутопії
Утопія – твір, в якому йдеться про вигадку, нездійсненну мрію. Назва походить від твору англійського мислителя Т. Мора “Золота книга, наскільки корисна, настільки й забавна, про найліпший устрій держави і про новий острів “Утопію” (1516), де мовилось про химерний острів “Утопію”, на якому ніби існував справедливий лад. Із наступних утопій – найпомітніші: “Місто сонця” (1623) Т. Кампанелли, “Закон свободи, викладений у вигляді програми, або Відновлення справжньої системи правління” (1652) Дж. Вінстенлі. Відомі також утопічні
Задача утопии как дидектического по своей природе жанра – выработка наиболее оптимального варианта че-ловеческого общежития, социального и духовного совершенство-вания человечества; для утопии характерна вера
Антиутопія, або Негативна утопія – зображення художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних а експериментуванням над людством задля йот “поліпшення” певних, часто принадних соціальних ідеалів. Антиутопія може трактуватись як запереченні утопічних прожектів, якими захоплювались Т. Мор, Ф. Бекон, Т. Кампанелла, К. Маркс, В. Ленін та ін. Першим таким твором вважається “Левіафан” Т. Гоббса (1651) – своєрідний трактат, де мовиться про розбудову схожої на біблійну потвору суспільства. Аналогічними мотива пройнята алегорична сатира “Байка про бджоли, аі Приватні пороки – загальна вигода” Б. Менвіла (1714) третя та четверта книги “Мандри Гуллівера” Дж. Свіфта тг ін.
Наприкінці XІX ст., коли утопія, поєднуючись з науковою фантастикою, домагається, попри загальну кризу позитивізму, визнання за собою футурологічних завбачень, з’являються романи-попередження (“Енгін” С. Батлера, “Машина часу” Г. Веллса, “Легша абетки” Р. КІплінга, “Спогади про майбутнє” Р. Кокса, “В. Ун.” К. Чапека та ін.). Після утвердження тоталітарних режимів за більшо вицькою та нацистською схемою, що зводили людство до нечуваної деградації, антиутопічні твори набувають особ ливої актуальності: “1984″ Дж. Орвелла, “Коли поцілунки довелося обірвати” К. Фіцгіббона, “Невситиме насіння” 1985″ Е. Бьорджесса та ін. (Літературознавчий словник-довідник -), Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. – К.: ВІД “Академія”, 1997. Жодних посилань на Замятіна, як у “Литера-турном знциклопедическом словаре” – Под ред. В. М. Ко жевникова и П. А. Николаева – М.: Советская знциклопе-дия. 1987). Термін антиутопія був уведений у вжиток 1868 році Джоном Стюартом Мілом.
Тузков вважає, що художній світ і утопій, і антиутопій один і той самий. Але для утопій примусове щастя є ідеалом, а антиутопія всім своїм змістом стверджує думку про те, що неможливо досягти ідеалу без насилля над особистістю. В антиутопії ідея про щастя, рівність й братерство втілюється в ідею про насилля над людиною, людина втрачає внутрішню свободу. Насилля над особистістю – символ будь-якої тоталітарної держави, де нав’язується “щастя” (ідеї нацистів, фашистів, більшовиків).
Для розуміння специфіки жанру антиутопії науковець вважає головною проблему внутрішньої свободи особистості. Культ свободи – головний в антиутопії.
Узагальнюючи, можемо сказати, що утопія – це жанр літератури, який зображує суспільство ідеалу, яке позбавлене розвитку. Відзначається схематизмом, відсутністю внутрішнього конфлікту, замкненим простором та дидактизмом. Відсутній сатиричний ракурс бачення дійсності. Антиутопія – це художня модель суспільства, що викликає жах, містить у собі сатиричний підтекстовий пласт, мотив перестороги, критично заперечує міф, який створила утопія.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)