Земля в долі людини. Твір по повісті О. Кобылянской “Земля”

Мірилом духовних цінностей про народ завжди була, є й буде земля. Всі думки й очікування, мрії й життєві прагнення зв’язані лише з нею. Земля була двигуном історії української. Адже наш народ – один з деяких, хто зумів відстояти свою землю, удержати неї протягом більше десяти тисяч років. Чому ніякі завойовники не змогли підкорити, поставити на коліна Україну?

Тому, що народ любив свою землю й готовий був віддати за неї життя, ніж розстатися зі своєю годувальницею. Про силу любові до землі розповідає у своїй безсмертній повісті О. Кобилянская.

І хоча дехто може заперечити, що події, зображені в добутку, не були типовими, що це одиночний випадок, але зміст написання добутку не в цьому. Письменниця хотіла нам показати, до яких трагічних наслідків приводить моральна деградація й неповага загальнолюдських цінностей, закріплених століттями розвитку цивілізації. Головне для українського селянина – наявність або відсутність землі. Саме рішення цього питання опановує його помислами або очікуваннями, впливає на його поводження, відносини в сім’ї. Все своє життя й свою неабияку силу віддали старі Федорчуки землі

З болем і смутком говорить

Ивоника про важку роботу на ній: “Вона покрилася нашою кров’ю й нашим потом”. Земля, більше землі зосередити у своїх руках нащадків, щоб забезпечити хоч мінімальний добробут – таке життєве кредо старших Федорчуков. Саме тому Ивоника прагне поженити свого улюбленого сина Михайла з дівчиною, що той не любив. Адже їхньої ниви поруч: “Граничать між собою, становлять одну рівнину, їхня сила однакова” і після одруження об’єднаються. Чи любив старий Федорчук землю? Так, любив. Він знав неї в кожній порі року й у різних настроях, начебто себе самого”. Прикладом відносини старшого покоління до землі може бути і Євдокія, що віддає улюблену дочку заміж за нелюбого, тому що його батьки мають багато землі. Як ставиться до годувальниці всього сущого молоде покоління? Михайло, син Ивоники, успадкував від батька кращі риси любові до землі. Під час буденної землеробської роботи хлопчикові здавалося, що “він був паном якогось великого, пишного зеленого миру й міг у ньому робити все, що хотів…” Тому, виявившись у цісарському війську, Михайло так тужить за роботою в поле. Йому снилася земля, “до якої прикипіли його робочі чорні руки”. Але служба у війську дала й дещо позитивне. Вона розширила його обрії, допомогла зрозуміти, що й без землі можуть прожити люди. Тому невипадково для того, щоб об’єднати свою долю з улюбленої, Михайло готовий відмовитися й від землі, що так любив: “Я залишу вам усе поле… радуйтеся йому, а я беру собі Ганну й повернуся назад у місто. Там я вже знайду роботу й не загину”.

У чому нещастя Ганни? Не в чи тім, що в неї “немає ні жменьки землі, ні грошей”, а тому в неї немає надії на кращу долю, на щастя з улюбленим. От чому, незважаючи на її високі моральні якості, старі Федорчуки почували майже ненависть до неї після смерті улюбленого сина. Сава успадкував від батька й матері риси сліпої любові до землі. Всі те прекрасне, що робило його брата натхненним творцем на землі, стало чорним, злим у ньому. От чому заради того, щоб не ділити землю, Сава й Рахира доходять до вбивства Михайла. Що ж робити далі? Після смерті улюбленого сина старий Ивоника хоче зробити так, щоб трагедія більше не повторювалася. Тому він потай від Марійки переписує синові Ганни своє краще поле. Ивоника хоче, щоб той пішов учитися далі й не був прив’язаний до землі. Хоче відірвати свого сина від такої залежності і його мати. Петро з Ганною вважають, що, лише відірвавши свого сина від землі, вони дадуть йому щастя. Що ж буде тоді, коли всі підуть у місто? Хто буде ходити по землі? Письменниця своїм добутком затверджує: земля бідує саме в такий чесний і працьовитих, як Михайло. Недарма над могилою улюбленого сина старий Ивоника проголошує: “Не для тебе, синок, була вона, а ти для неї! Дурень ти був на ній, дурень… Найманцем ти був, найманцем!”. Що ж визначає долю людини? Наявність або відсутність землі? Любов до неї? Або, може, власна духовність, через призму якої виникає й відношення до землі? Чи позбувся син Ганни від усього злого, відірвавшись від землі? Чи позбулися ми, сьогоднішні, від всіх злих якостей, насильно відірвані від своїх Корінь? Адже разом із приватною власністю на землю нас позбавили відчуття хазяїна, своєї історії й навіть… почуття власного достоїнства

Хіба може поважати себе людина, позбавлена самого необхідного? От чому повість О. Кобилянской так актуальна саме зараз, під час розвитку нової держави й виховання нових власників, нових хазяїв землі. Доля людини, особливо українця, визначається його відношенням до матері всього сущого. Адже із землі ми народжуємося й з нею ростемо, міцніємо, і після смерті знову зустрінемося з нею, щоб уже ніколи не розстаємося. Вона – наша свята годувальниця, що визначає людську долю. Вона – міряло духовних цінностей українського народу


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Земля в долі людини. Твір по повісті О. Кобылянской “Земля”