Збірка Євгена Маланюка “Стилет і стилос”
У одній із перших своїх статей “Ранній Шевченко” (1933) Є. Маланюк писав, що геній завжди прямує до найповнішого розкриття своєї особистості, до створення власного “космосу”. Тому і живе часто відразу в кількох добах і йде в кількох напрямках. Ці слова можна віднести й до самого Маланюка, який, хоча і був поетом глибоко автобіографічним, але його світогляд, філософію творів важко убгати в чітко окреслені рамки.
У назві ранньої збірки “Стилет і стилос” (1925) Євген Маланюк одночасно і об’єднав, і розділив ці різні поняття. Стилет
І ти, нащадче мій, збагнеш, Як крізь тисячолітній порох Розгорнеться простір без меж. Збагнеш оце, чим серце билось, Яких цей зір нагледів мет, Чому стилетом був мій стилос І стилосом бував стилет.
(“Напис на книзі віршів”) Вийшовши на поетичне поле, Маланюк бачив перед собою два шляхи: на одному поклоніння красі, яка вабить сном солодких таємниць, а на другому – безмежні простори і галас бою. Він поєднав у своїй творчості обидва ці шляхи. Є. Маланюк увійшов у літературу як “залізних імператор строф”, “гладіатор нещадних рим”, “тверезий варяг”, завжди суворий і зосереджений. Але в першій його збірці “Стилет і стилос” ми бачимо, що перед нами постає поет з чистим і дуже вразливим серцем. У творі “Мартівські іди” він пише про приреченість людства:
Регоче сатана, Що злом стає добро і винний знов невинний, І ядом осені отруєна весна. Але для Маланюка незаперечним стає доказ: І все ж таки: в началі було – Слово! І все ж таки начальний дух – любов!
(“Істотне”) По-різному сприйняли критики збірку Маланюка “Стилет і стилос”. Дехто вва-жав, що твори аж занадто сухі, у них відсутні живі соки творчих сил. Але це був перший дарунок української еміграції українській літературі. Ця книга засвідчує висоту й самоту талановитого вигнанця – Євгена Маланюка.