Загибель Турбіна в однойменній п’єсі Булгакова п’єсі
Загибель Турбіна в п’єсі походила від випадкового осколка. У спектаклі цей акт був більше схожий на самогубство, – у всякому разі, так сприймали його багато глядачів. Після загибелі Олексія Николка – І. Кудрявцев стрімголов скачувався зі сходи, летів через кілька сходів, викликаючи напівнепритомний стан не тільки в залі, але й за лаштунками. Було навіть спеціальне рішення колегії, підтримане Станіславським, що вказує Іванові Михайловичеві Кудрявцеву на неприпустимість такого ризику
У цитованій вище анкеті про мистецтво актора
Брат”, Николка – І. Кудрявцев вів саму ніжну й ламку мелодію спектаклю. Коли, підстрелений, він зникав зі сцени, йому вслід неслося оглушливе “Яблучко”, простір заповнювали петлюрівські полотнища й на самому верху білих парадних сходів, там де Турбін прийняв смерть, виникав на тлі сліпучого імператора вщент п’яний Болботун – А. Андерс. Заздоровницями на честь перемоги, оглушливим
Булгаков цю картину не відокремлював від наступним антрактом, що, здавалося, отут був необхідний. Навпроти, відразу ж, без переходу, спектакль вертався у квартиру Турбиних. Світанок зустрічали в темряві, при свічах на ломберному столі. Словесно-музичними засобами Булгаков нагадував теми, які звучали в першому, “чеховському” акті спектаклю. Друзі збиралися в будинок. Вносили пораненого Николку, Мишлаевский затуляв рота враженому Лариосику. У мертвій тиші звучали слова молодшого брата: “Убили командира”. Олена зомлівала. Такий був підсумок історичного вибору й історичного вчинку
Останній акт Булгаков відокремлює двома місяцями від загибелі Олексія й збирає Турбиних в освітлену квартиру, У ялинки, що мала програмне значення. Сам цей перехід “на круги свої”, у той же затишний простір викликав хвилю збурювання. А. Луначарский написав, що перенесення дії у квартиру Турбиних після гімназії “начисто вбиває інтелігенцію”. Іншої вдався в доконаний відчай від “недотепності й недосвідченості” автора: “Більше безпомічного, недійового заключного акту, як в “Днях Турбиних”, важко знайти у всій світовій літературі””.
Насправді дратував мотив от цієї самої невигубної повсякденності, повернутої життя. Вона була дарована людям, яких, здавалося, уже не повинне було бути на світі. Булгаков пояснював Попову: “Події останньої дії відношу до свята хрещення, тобто 19 січня 1919 року. Шервинский співав 9 листопада. Розсунув строки. Важливо було використати ялинку в останній дії”. Ялинка потрібна був як символ вічності, обновлювано, різдва – саме цей мотив звучав у фінальній сцені гостріше всього. Відродження життя на попелище, інстинкт життя правил настроєм останньої картини. Цей інстинкт пробивався в ожилій Олені, у тім самому банальному й вічному любовному белькоті, що протистояв пальбі й знищенню. Він пробивався в озлобленій душі Мишлаевского, готового служити нової Росії. Він світився в очах покаліченого иикол-ки, що наспівувало пушкінські рядка про віщого Олега. Цілком у дусі київського “карнавалу” вісімнадцятого року виникав Шервинский: він був у будинок у старому, брудному пальтечку, дивовижній шапці й чорних окулярах, скидав із себе маскарадне дрантя й залишався в сліпучому фраку. А потім вертався, як у старих водевілях, обманутий чоловік, його осміювали всім будинком і виганяли. Шервинский – Прудкин вистачав портрет Тальберга, що стояв у каміна, із тріском розламував раму, а саме зображення із захватом знищувався
Герої Булгакова з надією вдивлялися в майбутнє. Відроджувався разметанний людський побут. Блискала ялинка вогниками, декламував закоханий Ларио-сик, сиділи за столом, вимовляли тости, усвідомлювали, як сказав би поет, “що чудо життя з годину”. Для “лівої” критики все це означало найглибше міщанство театру й автора. Насправді це означало тільки одне: мирне життя вступало у свої права. У цьому був зміст самого “недійового” і “безпомічного” акту світової драматургії”. Фінальна сцена гралася людьми, що пережили громадянську війну й откритими для нового життя
В 1929 році супротивники спектаклю доможуться того, що він на три роки зникне із мхатовской афіші. У лютому 1932 року, після багатьох подій, про які нам ще має бути розповісти, спектакль “Дні Турбиних” буде відновлений по особистій вказівці Сталіна. Відроджений спектакль Булгаков опише своєму товаришеві П. С. Попову в таких фарбах, які чудово пояснюють, чому в Художньому театрі вважають “Дні Турбиних” “Чайкою” другого покоління художественников:
“У залі я не був. Я був за лаштунками, і актори хвилювалися так, що заразили мене. Я став переміщатися з місця на місце, спорожніли руки й ноги. У всіх кінцях дзвінки, то світло вдарить у софітах, те раптом, як у шахті, тьма й загоряються ліхтарики помічників, і здається, що спектакль іде зі швидкістю, що вертить голову. Тільки що тужливо співали петлюрівці, а потім вибух світла, і в напівтемряві бачу, як вибіг Топорков і коштує на дерев’яних сходах і дихає, дихає. Набере повітрю в груди й ніяк з ним не розстанеться. Коштує тінь 18-го року, що вимоталася в біганині по сходам гімназії, і ослабілими руками розстібає воріт шинелі. Потім раптом тінь ожила, сховала папаху, вийняла револьвер і знову сховалася в гімназії (Топорков грає Мишла-евского першокласно). Актори хвилювалися так, що блідли під гримом, тіло їх покривалося потім, а ока були замучені, насторожені, виспрашивающие.
Коли збуджені до межі петлюрівці погнали Николку, помічник вистрілив у мого вуха з револьвера й цим миттєво привів мене всебя.
На колі стало просторо, з’явилося піаніно, і хлопець-баритон запік епіталаму”.
Восени 1926 року атмосфера була іншою. Після прем’єри актори, як це заведено, підбадьорили й обласкали автора ніжними написами на фотографіях і програмках. Всеволод Вербицкий написав: “Якщо б у мене був власний театр, я зробив би його будинком Булгакова”. Марко Прудкин склав не менш зворушливо: “Робота над “Турбиними” не забудеться, як перша любов”12.
Спектакль ішов майже через день. Актори прокинулися знаменитими. Театр був переповнений фразами й слівцями з “Турбиних”. Якщо хто-небудь пішов не вчасно, говорили: “Эх, пройдисвіт, змився”; якщо головний адміністратор Ф. Михальский відпочивав у своєму кабінеті, наполегливих прохачів осаджували: “Гетьман почиває”. Ці сугубо театральні дріб’язки заніс у щоденник усе той же Олексій Васильович Гаврилов, закоханий черговий міліціонер, перший історіограф легендарного спектаклю
(1 votes, average: 5.00 out of 5)