Загибель і відновлення неоціненних скарбів усе найкраще пущено на злам
1936 рік позначився нечуваними в новітній світовій історії руйнаціями художньо-історичних пам’яток у Києві. Ця формула є безумовно точна, бо вже впродовж тривалого часу ніде у світі не нищено (тим більш, свідомо й не вимушено жодними “надзвичайними” обставинами) першорядних архітектурних творінь такої віддаленої від нас доби, як XІІ століття. А в Києві, в умовах цілковитого миру, без щонайменшого впливу “нездоланної сили”, розпочато знесення таких пам’яток, до того ж у масових масштабах. Для будинку уряду забракло в Києві іншого
Скільки галасу було здійнято свого часу з приводу загибелі, що загрожувала Реймському соборові. Загроза не здійснилася, і собор відбудовано. Загибель собору Михайлівського монастиря в Києві – доконаний факт. Тим часом потрібно на
Собор Михайлівського монастиря збудовано, як відомо, 1108 ро-ку (2). Збережені до XX століття руські архітектурні пам’ятки, що мають такий вік, можна перелічити на пальцях. Київські (і не тільки київські) горе-“будівничі” відтинають ці пальці один за одним. Боплан, відомий описувач Країни першої половини XVІІ століття, так висловлювався про її столицю: “З-поміж усіх храмів Києва тільки двоє зосталися на пам’ять (pour memoіre), це – Софійський і Михайлівський; решта лежать у руїнах”. З цих двох історичних будівель, що збереглися “на пам’ять” нащадкам, одна зникла тепер з лиця землі, на догоду невідь-кому і чому. Немає жодного серйозного огляду руського художнього минулого, в якому не згадувався б собор Михайлівського монастиря (3)
Однобанний і шестистовпний у своєму первісному вигляді Михайлівський собор за своє довге життя встиг обрости приділами і прибудовами. З однобанного він став семибанним4. Та це анітрохи не зменшило його архітектурної краси та виразності. Можна навіть думати, що пізніші добудови підвищили його мальовничість. Це живо відчував глядач, що мав нагоду милуватися собором у садибі колишнього Михайлівського монастиря. Це враження й тепер здатна справити будь-яка добра світлина собору (5). З цілковитою підставою М. Сичов і Ф. Ернст називали цю будівлю “казково-мальовничою” (6). І навіть реставратор В. Фролов, посланий до Києва вже в той час, коли собор Михайлівського монастиря було приречено на зруйнування, не втримався від того, щоб назвати його “прекрасною пам’яткою руського зодчества XІІ століття” (7).
За мальовничістю своєю Михайлівський собор скорше перевершував найкращі творіння італійської архітектури візантійського стилю, ніж поступався перед ними. Проте в країні рад серця мистецтвознавців і “керівників” належать тільки “царству Муссоліні”, подібно до того, як серце фонвізінівського бригадира належало “короні французькій”. Люди ці твердо переконані, що в самому лише царстві Муссоліні є справжня краса. Що проти неї пам’ятки рідної країни! Отож – яке їм діло до того, що в Києві нищать мистецькі твори, які за художніми вартостями своїми не поступаються перед найкращими італійськими.
Велике значення в історії руського мистецтва має і та Трьохсвятительська церква, що загинула водночас із Михайлівським собором Будівля, яка стала разом з Михайлівським собором жертвою нинішніх київських горе-“будівничих”, належала до XІІ століття. Чи втямили нищителі, скільки взагалі будівель XІІ століття в “Україні? Спорудження одного “шестиповерхового” будинку коштувало Києву двох таких споруд
Вже й знесення за “одним заходом” двох найвідоміших пам’яток домонгольської Русі становило явище, абсолютно небувале щодо темного невігластва свого у новітніх анналах Росії та України
Стосовно творінь зодчества Батиєве спустошення – справжня дрібниця порівняно з ділами київських “будівничих” 1934- 1936 років, що й далі розвивають свою “діяльність” щораз більшими, темпами. За трагічних обставин здобуття Києва татарами обвалилося склепіння Десятинної церкви. Проте величезна більшість пам’яток зодчества, відомих нам з літописних записів домонгольських часів, пережила Батиєве спустошення і дійшла до наступних поколінь. Перенесення адміністративного центру України з Харкова до Києва виявилося, деякими сторонами, більшою культурною катастрофою, ніж Батиєве спустошення. Тільки три роки порядкують у Києві горе-“будівничі”, – і де ж тепер Михайлівський собор, що вистояв лихоліття незліченних навал? Де Трьохсвятительська церква, яку не могла зруйнувати до кінця рука найлютіших ворогів російського і українського народів? І яку долю готує райрада Кирилівській садибі, майже незачепленій буревіями восьми віків?
Великокняжа доба створила Київ в образі міста, що мало можливість змагатися, монументальною красою своєю й розмахом, з будь-якою тогочасною метрополією Сходу і Заходу. За дотепною заввагою Г. В. Вернадського, що грунтується на вивченні письмових джерел тієї доби, не кияни благоговіли тоді перед Заходом, а Захід захоплювався Києвом. Високий правий берег Дніпра ніс на своєму “вінці” і схилах архітектурні пам’ятки, впродовж кількох десятків верстов, від Вишгорода на півночі принаймні до Видубицького монастиря на півдні. У “старому Києві”, на зовсім невеликому просторі, було зосереджено такі архітектурні монументи світового значення, як Десятинна, Софійська, Михайлівська церкви; два Весилівські храми (один – Святослава Всеволодича, другий – Рюрика Ростиславича); відомий нам тільки з розкопів Георгіївський храм; Ірининський монастир, про який донедавна нагадувала особлива “Ірининська пам’ятка” (основу “пам’ятки” утворив один зі стовпів її собору); славнозвісний Дмитріївський монастир, недалеко від Михайлівського; “Янчин” монастир Всеволода Ярославича і Воздвиженська церква Мстислава Галицького (1215 р.) на місці теперішнього Андріївського храму; Федорівський монастир, Катерининська церква тощо.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)