Загальнолюдські цінності в п’єсі М. Куліша “Мина Мазайло”
Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. Початкову освіту М. Куліш здобув у школі того ж села в 1901 – 1905 роках. 1909 року він закінчив у містечку Олешки (тепер Цюрупинськ) училище та вступив до приватної гімназії. 1913 року в м. Сочі склав екстерном іспит за 6 класів гімназії, а влітку 1914 року вступив до Одеського університету. Але розпочалася Перша світова війна, і майбутній драматург потрапив до школи прапорщиків. Влітку 1915 року М. Куліш одружився. У серпні того ж року він був направлений
1924 року М. Куліш написав свою першу п’єсу “97”, темою якої став голод 1921-1923 років на селі. Прем’єра цієї п’єси відбулася в столичному Харківському театрі ім. І. Франка і стала подією в культурному житті України, зробивши загальновідомим ім’я драматурга. 1925 року М. Куліш переїхав до Харкова, де працював спочатку в народному комісаріаті освіти, а згодом – у редакції журналу “Червоний шлях”.
Прибувши до Харкова, М. Куліш одразу активно включився у літературне життя. З початком літературної дискусії у квітні 1925 року він стає на бік М. Хвильового. Коли наприкінці того ж року утворилася ВАПЛІТЕ, М. Куліша обирають членом президії, а згодом і президентом цієї літературної організації. Він пише п’єси “Комуна в степах” (1925), “Зона” (1925), “Хулій Хурина” (1926), “Отак загинув Гуска” (1927) та ін.
У 1928-1929 рр. знаменитий режисер Лесь Курбас у театрі “Березіль” ставить п’єси М. Куліша “Мина Мазайло” та “Народний Малахій”, що викликали палкі дискусії. Пізніше, після саморозпуску ВАПЛІТЕ, М. Куліш очолив українське товариство драматургів і композиторів, був членом редколегії журналу “Літературний ярмарок” (1929), членом президії ПРО-ЛІТФРОНТу. Коли під тиском Компартії 19 січня 1931 року ПРОЛІТ-ФРОНТ припинив своє існування, хмари над головою драматурга починають густішати. Але восени 1931 режисер московського Камерного театру А. Таї-ров поставив нову п’єсу М. Куліша “Патетична соната”, яку не дозволяли ставити в Україні. Проте невдовзі п’єсу заборонили. Останнім твором М. Куліша, який 1933 року йшов на українській сцені, була трагедія “Маклена Грасса”, але і її після кількох вистав також заборонили.
Після цього життя драматурга іде до свого трагічного кінця. 14 червня 1934 року його виключають з партії, не дають можливості писати й друкуватися. 7 грудня 1934 року М. Куліш був заарештований і засуджений на 10 років. Його заслали до Соловецького табору, де й розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох в Карелії на честь святкування 20-ї річниці Жовтневої революції.
П’єси М. Куліша позначені впливом естетики експресіонізму, що виявляється в “нервовій” емоційності та ірраціональності дії, використанні символіки, гіперболи, гротеску, підкресленого контрастування барв і мотивів. З іншого боку, суттєвий вплив на творчість М. Куліша справив Мольєр, зокрема у використанні принципу драматичного контрапункту (антитетичності дії, коли синхронні репліки суперечать одна одній за змістом, бо відбивають протилежні позиції або бажання персонажів).
У декого з нас нерідко виникає думка: от би змінити своє ім’я на краще, вдягтися наймодніше чи поміняти зачіску на найсучаснішу і – готово! Одразу з’явиться багато друзів, прийдуть авторитет і повага, успіхи в роботі чи навчанні. Але так не буває. Мені здається, що причини вдалої чи невдалої життєвої дороги криються не у зовнішних факторах, а у внутрішніх, у душі людини. Як кажуть, зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. І часто буває так, що до людини не дуже вродливої чи з чудернацьким прізвищем, але порядної, доброї, більше, ніж до інших, тягнуться люди.
Головний герой п’єси М. Куліша Мина Мазайло теж думав, що причина його життєвих невдач криється в українському, немодному прізвищі: “Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти – Мазайло! За репетитора не брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися – Мазайло!”
Але ж і школу, і міське училище він закінчив, і посаду, очевидно, дістав непогану – службовця в апараті тресту “Донвугілля”, і одружився, і квартиру має, та ще, мабуть, і домробітницю. У його дітей, незважаючи на прізвище, багато друзів.
Отже, справа не в прізвищі, а в тій ідеї, яка оволоділа людиною.
Вузький і обмежений у своєму міщанському світогляді, Мина докладає стільки зусиль, стільки переживає, щоб змінити прізвище. Після цього, як йому здається, він автоматично одержить підвищення, буде користуватися більшим авторитетом, у нього з’явиться багато впливових друзів. Мазайло йде навіть на сімейну сварку, адже син Мокій категорично не погоджується на зміну прізвища.
Ідею українізації Мина Мазайло сприймає вороже: “Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”. На питання тьоті Моті, хто такі українці, він говорить: “Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української – і це наша малоросійська трагедія”. При цьому зовсім забуває, що він сам з діда-прадіда українець, і предки у нього – мужні та славні люди. Коли у маренні до Мазайла з’являються його діди Запорожець, Чумак, Селянин, то він лякається своєї зради і кричить: “Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене…” Цікава тут відбувається гра слів. Мина говорить про граматичний корінь свого прізвища, а читач відчуває глибинну думку – ідеться про корінь роду, родове дерево.
Отже, деякі сучасники драматурга М. Куліша, побачивши себе в Мині Мазайлі чи Лині та Рині, мабуть, замислилися, якими смішними, вбогими та жалюгідними вони виглядають.
Комедія М. Куліша була настільки популярною, що її фразами заговорили в народі, в усіх містах і містечках. А сам Мина Мазайло переступив сторінки твору і пішов у самостійне життя, навіть виступав у харківській пресі зі скаргами на утиски. В одному з номерів “Літературного ярмарку” за 1929 рік було надруковано інтермедію “Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника”, де цей герой писав: “Я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що мене буцімто звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці… Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі”.
Які знайомі слова! І, здається, сказані вони не близько сімдесяти років тому, а зараз. Скільки ще таких “Мазайлів”, які соромляться говорити рідною мовою, навіть насміхаються над нею, хоча там, де потрібно, вигідно, виголошують “правильні” промови і виступають нібито на захист державної мови.
Отак геній Миколи Гуровича Куліша перекинув місток між епохами. І доки будуть жити Мини, що роду не пам’ятають, буде ця п’єса актуальною. Тож, як говорив незабутній Остап Вишня, “читайте “Мину Мазай-ла”, товариші!”
(2 votes, average: 2.50 out of 5)