Загальна декларація прав людини та Конституція України: спільне й відмінне
Україна є членом-засновником ООН, впливової та потужної організації, чия діяльність спрямована на захист і дотримання прав людини. Загальна декларація прав людини (ЗДПЛ) була прийнята й проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, вона стала документом, навколо якого зосереджено роботу правнивників та фахівців у галузі прав людини. Цей документ став також взірцем для забезпечення прав людини в конституціях багатьох країн світу, що стали учасниками ООН.
Україна не так давно відійшла від тоталітарної системи й почала інтеграцію
Провівши паралель між ЗДПЛ та Конституцією України, можна помітити спільне й відмінне в цих документах. Перша, мабуть найбільша між ними різниця в тому, що ЗДПЛ прийнята як міжнародний документ, що є офіційною програмною заявою для країн-учасниць, а Конституція – це все ж таки конкретний документ, про що зазначено в обох документах. Крім того, норми Конституції – це норми прямої дії, що має важливе значення для забезпечення й охорони прав людини. Українська держава дотримується засад демократичності у своїй законотворчій діяльності. Майже всі статті ЗДПЛ та положення, що в ній закріплені, відтворені в Конституції України. Ясна річ, що це створило реальне підгрунтя для подальшого розвитку країни як демократичної держави. Проте виникає інша проблема. В Україні неконтрольовані громадянським суспільством демократичні процеси інколи набувають значення протилежного від сподіваного. Демократія здавна була бажаним, але завжди недоступним ідеалом. Більш того, розпад СРСР призвів до того, що багато націй згадали про себе, як окремішню національність, але деякі лідери почали це використовувати в шовіністичних цілях. Я свідомо уникаю слово націоналізм, бо стараннями великого “лінгвіста Сталіна” це слово набуло значення, що дорівнює шовінізму. Та це не одне й те ж.
Помітні деякі суттєві відмінності між ЗДПЛ та Конституцією України. Наприклад, стаття 1 ЗДПЛ проголошує: “Усі люди… наділені розумом і совістю, та повинні діяти один стосовно одного в дусі – братерства”. Це є загальновідомим фактом, про який, до речі, згадує ще Біблія. Проте, якби така норма була закріплена конституційно, то напевно б з’явилися дуже багато проблем. Кожна людина має свої симпатії й антипатії. Проте, коли вона буде діяти стосовно всіх інших з однаковою чемністю, вона втратить свою індивідуальність. Як можна ставитися з повагою і бути толерантним до людини, яка, наприклад, розпалює ворожнечу між людьми тощо.
Статт-я 4 ЗДПЛ проголошує: “Ніхто не повинен утримуватися в рабстві або підневільному стані; рабство й работоргівля забороняються в усіх формах”. Прямого відповідника цієї статті немає в нашій Конституції, лише в статті 43 зазначається, що “використання примусової праці забороняється”, власне, нічого не сказано про рабство. Це є досить претензійним твердженням, що у високорозвине-ному суспільстві рабства немає. Удосконалюється суспільство, удосконалюється держава – удосконалюються форми рабства. У своїх формах і виявах воно вдосконалюється набагато швидше, ніж форми захисту прав людини. На жаль. А хто взагалі дав визначення поняттю “усі форми рабства”? Психологічна залежність, коли хтось подавляє особистість, – це рабство чи ні? Отже, в Основному законі має бути розкрите поняття “усі форми рабства”, і це буде маленькою цеглинкою в підвалині демократичних процесів в Україні.
Стаття 6 ЗДПЛ проголошує: “Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності”. Це означає, що кожна фізична особа має володіти правосуб’єктністю, тобто здатністю бути носієм прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені й нести юридичну відповідальність за свої дії. Це, звичайно, закріплено в розділі II Конституції України, проте в іншій формі, де також не передбачено шляхи впровадження положення “де б вона не перебувала” в життя та не передбачено заходи, які б контролювали і шляхи впровадження, і дотримання положення у відповідних під-законних актах та законах.
Стаття 27 у пункті 1 проголошує: “Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі та користуватися його благами”. Звичайно, у статті 54 Конституції “громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової та технічної творчості”, проте всі наведені вище слова не можуть замінити більш вагомого слова “культура”. Адже культура в багатьох аспектах може відрізнятися від “літературної, художньої, наукової та технічної творчості”. Можливо, нашим законодавцям припав до душі вираз “насолоджуватися мистецтвом”, бо відомо, що мистецтво здатне розтопити найжорстокішу душу, без мистецтва людина зачерствіє.
Деякі статті ЗДПЛ (29.2; 29.3) є статтями міжнародного права і, ясна річ, не могли бути закріплені в Основному законі. Проте в Конституції України є таке положення: “Права і свободи людини й громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”. Хоча, очевидно, що ЗДПЛ мала на меті не тільки проголошення лише прав людини, що визначені в ній, а всіх можливих прав, що не суперечить ні самій ЗДПЛ, ні законам держав-учасниць ООН. Окремо можна було б обговорити ті положення, які стосуються обов’язків громадян. В Україні багато говорять про обов’язки, починаючи зі шкільної лави, менше про права. Так от, у громадянина перед державою мало обов’язків, один найсуттєвіший – сплачувати податки. У правовій державі в людини більше обов’язків перед людьми, які її оточують, а не перед державою.
Отже, можемо констатувати, що ЗДПЛ та Конституція України несуттєво відрізняються в деяких положеннях, якими за інших обставин можна було б і знехтувати. Таким чином, права людини потрібно сьогодні гарантувати в Україні не м/нше, ніж це було необхідним у 70-80-х роках, коли Україна ще перебувала в тоталітарному режимі. Однак, існує небезпека розчарування в проголошених правах людини. З одного боку, багато членів антикомуністичної опозиції, що прийшли до влади в післякомуністичних урядах, стали більше цікавитися самою владою, ніж правами людини. З іншого боку, багато людей занадто багато чекали від самої ідеї прав людини. Органам захисту прав людини важко пояснити громадянам, що прана людини не є чарівним ключем від усіх дверей, що ведуть
Щастя й справедливості, а, скоріше, одними з багатьох принципів, що мають співіснувати у демократичній, правовій державі, яка заснована на принципах законності: “Добробут держави залежить від її законів” (Арістотель).
Список використаної літератури:
Загальна декларація прав людини. Конституція України. Міжнародне приватне право, К.: Юрінком, 1997. Посібник для Гельсінських комітетів, К.: Право, 1995. Довідник з прав людини, К.: Право, 1995.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)