Задум повісті “Земля”
Братовбивство, що сталося в 1894 році в сім’ї селянина Жижияна з с. Димка, викликало в письменниці багато роздумів і не одразу було нею осмислене. На 1895 дік, коли О. Кобилянська повідомляла Фр. Ржегоржа, що розпочала “довшу повість з нашого народного життя писати”, чіткого уявлення про цей твір у неї ще не було. Не було його і в 1898 році, коли після трирічної перерви вона знову взялася до роботи над цією темою, створивши нарис “На полях”. Тут, як відомо, про злочин молодшого сина Сави не згадується, а говориться про те, як батьки, що невтомною
У “новій повісті” О. Кобилянська не хотіла обминати трагічного випадку – братовбивства, “що, як той грім, спало на нещасних родичів і зревольтувало село” ‘, а навпаки – прагнула розповісти про те, чому стався злочин, розкрити причини, які викликали його, і в розрізі цього факту поглянути взагалі на селянство. Для цього потрібно бу. о зв’язати братовбивство з умовами життя не тільки однієї родини, а й широких селянських мас, збагнуті й осмислити оті невидимі на перший погляд основи, що його породили: представити, отже, злочин Сави не випадковим явищем, а закономірним, таким, що випливав би з цілого комплексу соціально-побутових умов життя буковинського селянства, його морально-етичних поглядів Саме тут були найбільші труднощі для письменниці, яка до цього часу дивилася на селянина і аналізувала його життя переважно з морально-етичного боку, а коли й показувала руйнування дрібного селянського господарства, то воно відбувалося не так через внутрішні, властиві для села класові суперечності, скільки приходило іззовні – від банків.
У тогочасній пресі (“Буковина”, “Сагеїа Роїзка”, “Са-геїа Викоуіпеі”) знаходимо чимало повідомлень про трагічні випадки, що мали місце в буковинському селі. Так, у “Буковині” від 8 жовтня 1895 року читаємо: “В Буді сперечалися селяни Дьордій Безан і Дмитро Ясенюк о спадщину. Безан в розгоряченню вхопив сокиру і так сильно вдарив Ясенюка по голові, що той на місці впав трупом”.
Та й саме вбивство сталося при дуже загадкових обставинах. У “Сагеї’і РоЬк’ій” від 18 листопада 1894 року повідомлялося: “Міхалакі, 23-літній син селянина Костянтина Жижияна з Димки, Серетського повіту, в 1892 році був призваний до 41 п(олку) п(іхоти). Після двох-річної зразкової служби його звільнено з війська. 1 жовтня повернувся додому, на велику втіху свого старенького батька. Радість батьківська не тривала, однак, довго: коли батько 12 цього місяця пішов до Чернівців, невідомий якийсь злочинець застрілив сина у власному домі. Убивці до цього часу не впіймано”. Таке ж саме повідомлення знаходимо і в інших газетах (наприклад, в “Буковині” від 23/ХІ 1894 року). Якщо в письменниці, що знала сім’ю Жижиянів, і була думка, що убивця – Сава, то все ж ті мотиви, через які він учинив злочин,- лишалися невідомими. Навіть уже після написання першої частини повісті О. Кобилянська зазначала, що й “донині ніхто докладно розв’язати не годен (Савиного вчинку і тих мотивів, що спонукали його.) – виходить, воно не правда”, бо занадто вже несподівано наспіло. А власне, та страшна несподіванка потягнула за собою кривавий біль і безіменного героя. Бо хто б був зворушений, якби один брат другому був вимахував два роки вперед кулаком і грозив емер І то? Та хто б був дав себе як собаку застрілити, якби знав, що його жде?” . Отже, спочатку письменниці було важко збагнути закономірність Савиного вчинку, щоб на його основі побудувати типовий сюжет і не збитися на шлях криміна-лістського твору. Труднощі були як суб’єктивного, так і об’єктивного характеру.
Велику допомогу в правильному осмисленні братовбивства як соціального явища подавали письменниці І. Фран-ко, з яким на той час у неї склалися приязні відносини, В. Стефаник, який був ближче до життя селян, краще їх розумів (див. лист О. Кобилянської до В. Стефаника від 15/ХІІ 1898 р. Архів Літературно-меморіального музею В. Стефаника в Русові, № 507.).
Особливе значення для кристалізації задуму повісті “Земля” у О. Кобилянської мали листи В. Стефаника, де він розповідав про трагічні випадки з життя покутських селян, про тяжке поневіряння селян, що покидали рідну землю і виїздили шукати кращої долі за океан. Розповідь В. Стефаника про подібні явища – це не просто інформація. Тут він подає і свій погляд на них, принагідно, хоч і делікатно, критикує О. Кобилянську за те, що вона у своїх творах про селян надто вже загладжує гострі моменти. Так, у листі від 16 грудня 1898 року В. Стефаник пише: “Читав Ваш нарис “На полях”. Гарний тому, що дійсно держаний є у тоні тої синявої мраки, що поля наші завиває… Всі вістря, що могли би ранити людей, Ви ховаєте у себе, всі прості лінії, що вибігали би поза гармонію, Ви нагинаєте своїми делікатними руками. Я з-поза каждої поезії виджу поета. Як читаю Ваші твори, то Ви дивитеся на мене смутно і лагідно, як та матір божа, що має в серцю мечі, а на лиці любов до всіх. Якби в моїй гадці про Вас було що для Вас неприємного, то простіть, я лиш зле написав” 2. І зразу ж після цих слів В. Стефаник розповідає про трагічну подію, що лягла в основу його новели “Новина”. У контексті ця розповідь про трагічну долю батька і його двох доньок ніби подана для того, щоб сказати: чи можна так, як Ви, “ховаючи вістря”, писати про подібні явища? До того ж В. Стефаник у цьому листі розповідає про трагедію вдруге і на цей раз супроводить свою розповідь таким коментарем: “Я, відай, Вам сю подію вже розповідав, а тепер доповнюю, що мені дівчина сказала. Тато був бідний і без жінки й не міг раду собі дати з дітьми. От які злочинці бувають” ‘. О. Кобилянська, звичайно, враховувала думки свого товариша по перу при написанні “Землі”.
У 1899 році на запрошення Лесі Українки О. Кобилянська їздила на Східну Україну. У Києві вона зустрілася з М. Старицьким, М. Лисенком, М. Коцюбинським, оглянула культурні пам’ятки міста, їздила вклонитися великому Кобзареві України в Канів. З Лесею Українкою О. Кобилянська вела розмови про літературу й мистецтво, про суспільно-громадське життя того часу тощо. Але найціннішим з цієї поїздки для написання “Землі” були спостереження письменниці над соціальним буттям східноукраїнського селянства, яке майже нічим не відрізнялося від буковинського. Про це вона писала батькам: “Хліба тут дуже гарні, але-бо і землТ”вони мають: такі простори, такі степи, хто їх не бачив, той не може собі й уявити. Майже вся земля поорана, засіяна пшеницею, житом, гречкою, але та земля належить панам, а селяни мало що мають, їхні села малі й нужденні. Воно трохи дивно, що при такій кількості землі народ емігрує, і більше як у нас – так мені оповідали, так воно й є”.
Розширення спостережень над дійсністю, творчі зв’язки з І. Франком, В. Стефаником, Лесею Українкою – усе це допомогло О. Кобилянській осмислити братовбивство як соціальне явище, уявити собі ідейно-тематичні горизонти майбутньої повісті. З грудня 1899 року письменниця по-справжньому взялася за роботу над “Землею” і закінчила її першу частину в квітні 1901 року.
Згодом О. Кобилянська задумала написати другу частину повісті. В листі до Хр. Алчевської від 30 вересня 1905 року вона зазначала: “Збираюсь сеї зими написати ще й другу, себто послідню часть, бо життя само дало мені до того матеріал” 3. На початку наступного року, як видно з листів до тої ж адресатки та до М. Павлика, О. Кобилянська почала писати продовження “Землі”. Але через недугу матері перервала. “Коли закінчу,- каже тут письмеиниця,- не знаю. Часом думки роєм налітають, але писати годі…” ‘. З нотаток, які збереглися, видно, що О. Кобилянська дуже серйозно вивчала матеріал. Про дальше життя прототипів персонажів повісті вона записала розповіді Костянтина Жижияна, його сина Сави, Маріуки, її батька Григорія та інших. На підставі цих свідчень О. Кобилянська написала початок другої частини повісті “Земля”, де розповіла про сумне, переткане працею життя батьків, тяжкі душевні муки Сави і нещасливу долю покинутої чоловіком Рахіри.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)