Життєвий і творчий шлях Олександра Олеся (О. І. Кандиби) був дуже складний. Але в тому була якась невідворотна закономірність і потреба, тому що улюбленець долі навряд чи став би справжнім поетом. Він не знав би, що таке вибір – за нього все вирішила б його щаслива зоря. Олесь був змушений зробити вибір між свободою мислення, творчості і життям на рідній землі. Він віддав перевагу свободі, заплативши довічною тугою за найдорожчим у світі краєм. Хвиля еміграції підхопила його і віднесла за кордон. Аналізуючи вірші Олеся, почну з інтимної лірики,
бо вона особливо витончена й шляхетна, сповнена народнопісенних образів та мотивів, оригінальна, неповторна і мелодійна. Тут поширений мотив нерозділеного кохання. Але це завжди світла печаль, попри всю свою невідворотність. Благородство ліричного героя, яким дихають віршовані рядки, примиряє мрію і сумну реальність: Зустрітися, щоб скрізь тебе шукати, Для чогось жить, не маючи мети… Складать пісні тобі і знати, Що їх повік не вчуєш ти… (“Зустрітися, щоб зразу розлучитись…”) Поет створив немало чудових зразків філософської та громадянської поезії. Серед мотивів філософської лірики звертають
на себе увагу роздуми над сенсом життя, місцем людини у величезному Всесвіті: Я молюсь. Душа моя Скрізь в повітрі розлилась… Степом, небом пройнялась – Світ в мені, і в світі я. Цей акцент на єднанні людини і всесвіту робить поезію Олеся глибокою та неповторною. Автор замислюється, для чого дані випробування, що випадають на долю людини, і пропонує свої відповіді, як, наприклад, у вірші “Айстри”. Життєві негаразди мають гартувати дух. Пломінь сонця лише для тих, хто сильний, мужній, вірний своїй мрії. Доволі типовим для Олесевої творчості є переплетення контрастних речей та понять: журба і радість, сміх і сльози, пам’ять і забуття, любов і ненависть, життя і смерть. Одне відтінюється іншим – так як існування світла було б неможливе без існування темряви (вірші “З журбою радість обнялася”, “Гроза пройшла” та інші). Патріотичні мотиви, натхненні вірою у революцію 1905 року, на диво пристрасні. Ця впевненість малювала Олесеві революцію як провісницю національного визволення рідного краю. Роздуми про долю найдорожчої серцю землі втілюються у віршах “Як прекрасна царівна у казці старій…”, “Коли б ми плакати могли…” Чуються у поезії Олеся і шевченківські мотиви. Так, наприклад, маємо знайоме вже протиставлення минулих дідівських звитяг упокореності духу сучасників: В оксамитах, В сріблі, в злоті Виступають козаки… Косять коси, Луг голосе, Гнуться низько косарі… (“Косять коси…”) Шевченківським духом віє і від тих поезій, у яких йдеться про вірність Україні та її народові, якими б вони не були зневаженими чи осміяними (“Для всіх ти мертва і смішна”, “Прокляття, розпач і ганьба”, “Колись здавався ти мені орлом піднятим”). Але що глибше революція загрузала в крові, то частішим ставав у творчості Олеся мотив безнадії, розчарування, відчаю: Щоденно ворони летять, Щоденно ворони кричать: – Там спалили, Там убили… Може, тому, що поет уже не бачив порятунку для людей, окрім подвигів окремих героїв, він звернувся у віршах до ідеї жертовності в ім’я великої ідеї. Про це – надзвичайно прониклива поезія “Лебідь”. Олесь писав про страхітливий голод в Україні, криваві розправи, про чорну ніч над Батьківщиною. Це була його земля, хоча далека і абсолютно недосяжна для нього, затаврованого осудом емігранта. І тому найчастішим в останні роки Олесевої творчості є мотив туги за рідним краєм: Я несу в душі зміцнілій Вечір, захід свій, Дорогий, безцінний попіл Спалених надій… Довго ми не знали чудової поезії Олександра Олеся. Тож привітаймо тепер на своїй землі повернуті нам рядки цього трагічного поета, перо якого творило на чужині в той час, коли душа його ніколи і не покидала Україну…
