“З жуpбою pадість обнялась…” (за твоpчістю Олександpа Олеся)
Неповторність творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку, хоча й іронізував над тим, що поета турбує тільки кохання.
Олександр Олесь – природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому “з журбою радість обнялась”, не чужий сучасному читачеві.
Після свята в Полтаві на честь відкриття пам’ятника Котляревському О. Олесь усвідомив себе українським поетом, “здебільшого громадянським,
Я вірю в диво! Прийде час,-
І вільні й рівні встануть люди
І здійснять мрії всі ураз!
У революції Олесь бачив надію на національне відродження України. Іноді він навіть піднімався до думки, що національна боротьба неможлива без соціальної, але йому бракувало чітких ідейно-суспільних поглядів. Поет так і не зміг визначити соціальної суті революції. Настрої поета різко змінюються від бойових, закличних до трагічних:
Сьогодні більш не раби:
Лунають гасла боротьби!
І зовсім протилежні:
Іду, отруєний, прибитий,
Іду, несу пекельний біль.
Своє поетичне кредо О. Олесь визначив у вірші “З журбою радість обнялась”. Так, як не буває радості без журби, так і журби без радості. Напевно, життя – це химерне сплетіння болю, туги з любов’ю, щастям. Хіба могла б людина відчути радість, якби не знала, що таке печаль. По-моєму, у мистецтві, як і в житті, немає “білого” без “чорного”. Від того, як складається життя митця, залежить настроєва тональність його творчості. Недаремно на цьому наголошував Іван Франко.
О. Олесь і сам не знав, хто дужчий: журба чи радість. Ці почуття однаково дорогі поетовому серцю, бо вони наснажують і живлять його творчість. Звичайно, журба з радістю в обіймах – це образ самого життя. Образ цей динамічний: радість летить, журба спиня, потім знову все повторюється. У нескінченній боротьбі між собою ці двоє протилежних почуттів розминаються на одну мить, а в наступну ще міцніше зливаються в обіймах. їх не можна розняти, спинити, пізнати. їх можна лиш відчути і передати словом, яке вражатиме в самісіньке серце, якщо воно правдиве. А що таке правда життя? Вона у постійній зміні почуттів, у взаємозв’язку радості й туги. О. Олесь пише про це так:
Літає радість, щастя світле,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти.
А сльози ще тремтять на них.
Тему журби і радості Олександр Олесь продовжує у вірші “Айстри”. Життя квітів – це життя людей, в якому одні прагнуть спокою й примарного щастя, інші ж, навпаки, – борні й діяння. Олесеві айстри марять про сонячні дні й весну і раптом бачать, що навколо – тюрма і жити марно. Вопи вмерли, і над їхніми трупами засяяло сонце. Доля випробовує людину горем, смертю, нещастям для того, щоб перемогла надія. Життя не кінчається, воно торжествує. Цього не зрозуміли Олесеві квіти – вони загинули, так і не дочекавшись сонця. Алегорія вірша зрозуміла: не коритися долі, а здобувати її і вірити, адже сонце обов’язково засяє. О. Олесь іронізує над айстрами: “І тут, як на сміх, засяяло сонце над трупами їх”. Він розуміє всю безглуздість та ілюзорність їхніх мрій про “ясну казку”, де вічна весна. “Айстри” – це поезія про квіти, по-справжньому олюднена автором. Вірш спонукає замислитись і відчути, що життя дається людині один раз і треба його прожити гідно. Зломлена, упокорена людина мертва для світу, несхитна – вічна, невмируща.
Після прочитання поезії “Не слів мені, а стріл” стає зрозумілим ставлення О. Олеся до слова. Поетове слово – це і стріла, що влучає в серця катів та зрадників, й іскра, яка запалює душі вогнем нескореності, й ніжна хвиля, що піснею тамує народний біль. У поезії “Слово рідне! Орле скутий!” Олесь не оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку – сонцем. Сонце і меч – протилежні символи. І це не є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,- це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому, що слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.
Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, невіддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опинився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився кревний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він перестав бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще в 1907 році писав:
Я в полі буду сам стояти,
Шаблі ворожі відбивати.
О, не лякайте! В мене крила,
В крові – огонь, в душі – любов…
У багатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза – антитеза: журба – радість, життя – смерть, пам’ять – безпам’ятство, боротьба – упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне від його людської долі. Чим жорстокіше життя – тим загарто-ваніше слово, міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумління. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озивається до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утвердити істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.
Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої любові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з “журбою радість обнялась”. Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склалося його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це свідчать останні поетові рядки:
Життя минає, наче сон
У пущі, серед лісу.
І вже чиясь страшна рука
Береться за завісу.
Постій! Ще вечір не погас,
Ще певний шуму праліс.
Ще серце кров’ю не зійшло,
Пісні не доспівались!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)