З вірою в майбутнє (твір у публіцистичному стилі)
Майбутнє… Омріяне, бажане, сповнене надій та сподівань. До нього нас безупинно несуть потоки ріки життя. Майбутнє кожного з нас переплітається, як дівоча коса, і створює майбутнє України.
Та чи можливим є майбутнє без минулого та сьогодення? Ні, саме на них, цеглинка за цеглинкою, вибудовується майбутнє. Та, на жаль, дуже часто й наше життя, і життя рідного краю перетворювалося на розбурхану стихію. То пронесеться воно багатотисячними монголо-татарськими ордами, залишивши по собі згарища й попелища. То постійні набіги татар перетворять
Двадцяте століття. Замайорів жовто-блакитний прапор над Україною, символізуючи стиглі поля та блакитне мирне небо. А тоді нашу землю ділили, розривали, шматували. І ось настав 1933-й… Він чорним круком пронісся над Україною, перетворивши більшість її земель на кладовища. Не встигла країна оплакати своїх синів та доньок, як запалахкотіло полум’я Великої Вітчизняної війни. Спільне горе об’єднало народ на боротьбу. Довга ніч війни закінчилася. Зійшла зоря Перемоги.
Зліт і падіння, зліт і падіння – це наше життя. А коли ж почнеться сам політ? Багатьом здавалося, що він почався 24 серпня 1991 року. Люди вірили в те, що саме в цей день здійснилися мрії минулих, теперішніх і майбутніх поколінь. Та, на жаль, сучасні політики не хочуть вчитися на помилках руських князів та гетьманів, які пізно зрозуміли, що все лихо в державі від сварок та розбрату. Вони не хочуть дослухатися до Шевченкового слова:
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю.
Не чують чи не хочуть чути? Бо як може об’єднатися пиха і скромність, багатство і бідність, безчестя і гідність, жорстокість і гуманність?
Але я вірю, що цей час настане. Державні діячі та політики полюблять свій народ. Я вірю в нас – молодих, талановитих, завзятих. А отже, я вірю у світле майбутнє моєї рідної України!