Юрій Яновський – ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ
ЛІТЕРАТУРА XX СТОЛІТТЯ
Юрій Яновський (1902-1954)
Відомий український прозаїк, поет і драматург Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове на Єлисаветградщині (нині село Нечаївка Кіровоградської області) в заможній селянській родині. У 1911-1919 роках Ю. Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив із золотою медаллю. До 1921року він працював у різних установах Елисаветграда. 1922 року Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет Київського політехнічного інституту, звідки через два
1925 року молодий поет переїхав до Харкова, де працював у редакції журналу “Кіно”, очолюваного М. Семенком. Того ж року вийшла перша книжка новел Ю. Яновського “Мамутові бивні”. 1926 року він став редактором ВФУКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) і переїхав до Одеси, де обіймав посаду головного редактора кінофабрики. Після звільнення 1927 року Ю. Яновський повернувся до Харкова,
Він і далі належав до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника “Літературний ярмарок”. Наприкінці 1929 року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників.
На цей період припадає період розквіту таланту Ю. Яновського. 1927 року з’являється збірка новел “Кров землі”, а наступного – книжка поезій “Прекрасна УТ”. Роман “Майстер корабля” (1928), написаний автором на основі досвіду роботи редактором Одеської кінофабрики, одразу був сприйнятий критикою як новаторське явище в українській літературі. Наступний роман “Чотири шаблі” (1930), який по праву вважається одним із найкращих творів української літератури, викликав гостру негативну реакцію офіційної критики і понад п’ятдесят років не видавався в УРСР. Письменник потрапив в опалу до офіційної влади. Роман у новелах “Вершники” (1935), в якому Ю. Яновський спробував виправити “ідеологічні помилки” попереднього твору, зміг з’явитися друком лише в російському перекладі в. Москві, де після офіційного обговорення було дано дозвіл на друк твору в Україні.
Невдовзі Ю. Яновський написав п’єсу “Дума про Британку” (1937) до 20-річ-чя Жовтневої революції, яка мала успіх на радянській сцені. 1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакцію журналу “Українська література” (з 1946 року – “Вітчизна”). Під час війни журнал видавався в Уфі, і Ю. Яновський фактично став координатором тогочасного українського літературного процесу. За роки війни письменник написав драму “Син династії” (1942) та видав збірку оповідань “Земля батьків” (1944).
Однак по війні на нього чекали нові неприємності. 1946 року “за пропаганду буржуазно-націоналістичної ідеології” на сторінках редагованого ним журналу “Вітчизна” Ю. Яновського звільнили з посади головного редактора, а наступного року ідеологічного розгрому зазнав його новий роман “Жива вода”, який вже після смерті автора вийшов у спотвореному вигляді під назвою “Мир” (1956). Полегшення прийшло лише 1949 року, коли письменникові було присуджено Сталінську премію за збірку “Київські оповідання”. 1953 року Ю. Яновський видав драму “Дочка прокурора”, яка користувалася успіхом у глядачів.
Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року в Києві.
“Твір Яновського найкраще визначити як синоптичний або панорамний роман.
Приклад Дос Пассоса допоміг Яновському зробити великий крок вперед у своїй романістиці. Завдяки йому він знайшов спосіб шляхом нанизування ніби незалежних епізодів і розділів, внутрішній зв’язок між якими все яскравіше окреслюється, представити обличчя країни в певну історичну добу. Відмовляючись від приписування всіх пригод обмеженому числу “героїв”, з самого початку тісно зв’язаний між собою, він дістав змогу охопити величезну площину, дати відчуття безмежних просторів батьківщини і яскраво показати, як на її безмірних степах вирішувалась у достопам’ятних боях доля народу”.
(Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури XX століття. – Бухарест: Критеріон, 1980. – С. 190.)
“Герой Яновського, культивуючи принцип “повного”, істинного життя, виступає антагоністом будь-якої імітації у ставленні до. смерті. І у своїй зорієнтованості на антиімітаційність героя автор був настільки послідовним, що залишив її навіть у позазмістових пластах творів. Ідеться насамперед про жанр – роман у новелах… В жанровій природі “Чотирьох шабель” та “Вершників” можна спостерігати віддзеркалення амбівалентної природи смерті, синтез у ній дуже особистісного й абсолютно універсального: “адже помирають усі, але в той же час смерть є найбільш особиста подія”. Нарація кожної новели розгортається навколо факту смерті героя чи героїв, так що всі смислові структури (візьмімо у “Вершниках”: 1) смерть братів; 2) смерть родичів і діда Данила; 3) рефлексія матір’ю смерті синів і передчуття нею смерті чоловіка; 4) загибель сім’ї Данила; 5) смерть листоноші; 6) смерть поранених і солдата-сухотника; 7) смерть коваля Максима; 8) смерть Адаменка) помічені знаком або індивідуального вмирання, або індивідуальною реакцією на смерть інших. При цьому елементові смерті у наративному тілі обов’язково властива особистісна рефлексія та усвідомленість, він повністю замкнутий в індивідуальній свідомості. Вмирання кожного героя у кожній новелі є знаком індивідуального стану, стану індивідуального усвідомлення…”
(Хоменко Г. Юрій Яновський: танатологічна версія ранньої творчості.- Харків: ХДПУ їм. Г. С Сковороди, 1998.- С. 29-ЗО.)
(2 votes, average: 3.00 out of 5)