Юрій Милославський, або Росіяни в 1612 році

Ніколи ще Росія не була в настільки скрутному становищі, як на початку XVІІ століття: зовнішні вороги, міжусобиці, смути бояр погрожували загибеллю землі російської. Москва перебуває у владі польського короля Сигізмунда, війська якого гноблять і грабують нещасних жителів. Сваволі і жорстокості поляків не поступаються запорізькі козаки, спустошливі російські міста. Поруч з Москвою стоять війська самозванця, тушинського злодія, шведи господарюють в Новгороді і Пскові. Початок квітня 1612 Два вершники – молодий боярин Юрій Милославський зі

своїм слугою Олексієм – повільно пробираються по березі Волги. Ось уже сьомий день Юрій з грамотою пана Гонсевскій, начальника польського гарнізону в Москві, тримає шлях в отчину Кручини-Шалонський. Снігова буря збила їх з колії, і, намагаючись знайти дорогу, вони наткнулися на напівзамерзлих людини.

Врятований виявився запорізьким козаком Кіршею. Він намагався дістатися до Нижнього Новгорода, щоб спробувати щастя і пристати до війська, за чутками, там набирають воїнів для походу на поляків. 29 Непомітно за розмовою подорожні вийшли до селі. На заїзді, де вони поспішили сховатися від негоди, вже зібралося

декілька проїзних. Поява молодого боярина порушило у них інтерес. Юрій їде з Москви, і тому перше питання: “Чи точно правда, що там цілували хрест королевичу Владиславу?” – “Правда, – відповідає Юрій. -; …; Вся Москва присягнула королевичу; він один може припинити лихо злощасної нашої батьківщини “. Владислав обіцяв хреститися в православну віру і, зійшовши на московський престол, “зберегти землю Руську в колишній її славу і могутність”. “І коли він стримає свою обіцянку, – продовжує хлопець, – то я перший готовий покласти за нього мою голову”. На наступний ранок на заїжджому дворі з’являється товстий поляк у супроводі двох козаків. Зображуючи гордовитого вельможу, поляк грізним голосом став гнати “москалів” геть із хати. Кірша впізнає в ньому пана Копичинський, знайомого йому по службі у війську гетьмана Сапіги і відомого своєю боягузтвом.

Пошаривши в печі, Ко-пичінскій виявляє там смаженого гусака і, незважаючи на попередження господині, що цей гусак чужий (його поставив у піч Олексій для свого господаря), приймається його їсти. Юрій вирішує проучити нахабного поляка і, наставивши на нього пістолет, змушує з’їсти гусака повністю. Провчивши Копичинський, Юрій із слугою виїжджають з заїзду. Незабаром їх наганяє Кірша і повідомляє, що за ними погоня – до селі підійшли дві кінні роти поляків, і пан Копичинський запевнив їх, що Юрій везе скарбницю в Нижній Новгород. Під Юрієм вбивають коня, і Кірша, віддавши боярину свого жеребця, захоплює погоню за собою. Рятуючись від поляків, козак ховається в хатинці, на яку натикається в гущавині лісу. Це хата відомого чаклуна Кудімича. Ось і тепер прийшла до нього стара Григорівна з села з дарами від нянюшкі молодий бояришні. Поховали в комірчині Кірша підслуховує розмову старої з чаклуном і дізнається, що дочка боярська, як побувала в Москві, де засватали її за польського пана, так стала марніти. Не інакше як наврочив її русявий молодець, якого слуга кликав Юрієм Дмитровичем. Не спускав цей молодець з неї очей цілий день, як слухала вона обідню у Спаса на Бору. А ще стара 30 просить чаклуна навчити її своєму “досужеству”. Кудімич навчає Григорівну, як ворожити на боярські полотна, що пропали третього дня, і підмовляє стару прилюдно вказати на Федька Хом’яка, в клуні якого Кудімич сховав їх.

Після того як хата спорожніла, Кірша вийшов і стежкою пішов у отчину Шалонський, де, за словами Олексія, сподівався побачити Юрія. За околицею села, почувши шум, він ховається в клуні ямі, в якій виявляє полотна. Згадуючи підслухана розмову, він вирішує провчити “підробленого” чаклуна і переховують полотна у каплиці. Вийшовши на широку вулицю села, Кірша потрапляє у весільний поїзд. Попереду всіх йде оточений пошаною Кудімич. У хаті, куди увійшли гості, сидить потворна стара, бурмочучи “варварські слова”. Це Григорівна бажає потягатися в ворожінню з Кудімичем. Вони обидва ворожать по черзі і “бачать” полотна в клуні у Федька Хом’яка. Але Кірша більш сильний чаклун – від стверджує, що полотна зариті в снігу за каплицею, де їх і виявляють здивовані селяни. А тим часом Юрій зі своїм слугою вже добрався до отчини Шалонський. Увійшовши в покої боярина, Юрій побачив перед собою чоловіка років п’ятдесяти з блідим обличчям, “носять на собі відбиток сильних, неприборканих пристрастей”.

Шалонський здивувався, зустрівши в якості гінця від пана Гонсевскій сина “закоренілого ненависника поляків” боярина Димитрія Милославського. З листа Гонсевскій Шалонський дізнається, що нижньогородці набирають військо, збираючись виступити проти поляків, і що він, Кручина, повинен відправити Юрія в Нижній, щоб “схилити головних призвідників до покірності, обіцяючи їм ласку королівську”. Приклад сина колишнього нижегородського воєводи, цілувала хрест Владиславу, повинен напоумити їх. Юрій щасливий виконати доручення Гонсевскій, бо впевнений, що “обрання Владислава врятує від кінцевої загибелі наша батьківщина”. Але, на думку Шалонський, бунтівників не ласкавим словом треба втихомирювати, а вогнем і мечем. Сміливі мови Юрія приводять його до сказу, і він вирішує приставити до нього таємного наглядача – свого стременного Омляша.

Шалонський хвилює здоров’я дочки – адже вона майбутня дружина пана Гонсевскій, улюбленця польського короля. Почувши про чаклуна, що обійшов самого Кудімича, він вимагає його на боярський двір лікувати Анастасію. Кірша, знаючи від Олексія про серцеву журбі Юрія, відкриває Анастасії ім’я русявий молодця, чиї блакитні очі наврочили її, – це Юрій Милославський, і тільки йому бути судженим молодий бояришні. Чудесне одужання доньки обрадувало й здивувало Шалонський. Чаклун йому підозрілий, і тому на всякий випадок він приставляє до нього варту. Підтримавши з честю славу вправного чаклуна, Кірша вирішує знайти Юрія, але виявляє, що його вартують. А тут ще підслухана їм вночі розмова між Омляшем і його дружком: за наказом боярина по дорозі в Нижній Новгород у лісового яру Юрія чекає засідка. Кірша вирішує бігти: під приводом огляду аргамака, якого подарував йому боярин за зцілення дочки, він сідає на коня – та й був такий. У лісі козак доганяє Юрія з Олексієм. Він розповідає Юрію Милославському, як лікував Анастасію, дочку Шалонський, ту саму чорнооку бояришні, що розтрощила серце Юрія, і повідомляє, що вона теж любить його. Розповідь запорожця призводить юнака у відчай: адже Анастасія – дочка людини, глибоко упослідженого їм, зрадника батьківщини.

Між тим Кірша, рухомий бажанням у що б то не стало з’єднати коханців, навіть не натякнув Юрію про змову проти нього. Незабаром до них в попутники нав’язався дюжій чолов’яга, в якому козак по голосу визнав Омляша. Незадовго до очікуваної засідки Кірша приголомшує Омляша і показує на нього як на грабіжника. Прокинувшись, Омляш визнається, що попереду Юрія чекає засідка у шість чоловік. Прив’язавши до дерева розбійника, подорожні рушили далі і незабаром виїхали до стін Нижнього Новгорода, У Нижньому Юрій зі слугою зупиняються у боярина Істоми-Туреніна, приятеля Шалонський. Туренін, як і Шалонський, люто ненавидить “крамольний містечко” і мріє, щоб перевішати всіх нижегородських призвідників, але, на відміну від приятеля, вміє приховувати свої почуття і має славу шанованою в Новгороді людиною. 32 Він повинен звести Юрія з тутешніми почесними громадянами, щоб той умовив їх бути покірними “російському царю” Владиславу. Але на душі у Юрія смутно. Як не намагається запевнити він себе, що в його місії укладено порятунок вітчизни від “лих міжцарів’я”, він відчуває, що віддав би половину життя, аби постати перед новгородцями простим воїном, готовим померти в їх лавах за свободу і незалежність Русі.

Його душевні муки поглиблюються, коли він стає свідком видатного патріотичного підйому новгородців, на заклик “безсмертного” Козьми Мініна віддають своє майно “для утримання людей ратних”, готових виступити на допомогу “Сирітство Москві”. На площі, де відбувається це знаменна подія, главою земського ополчення всенародно обраний Дмитро Пожарський, а зберігачем казни нижегородської – Мінін. Виконавши на боярському раді свій борг посланника Гонсевскій, Юрій вже не може стримати своїх почуттів: якщо б він був громадянином новгородським, а не цілував хрест Владиславу, говорить він боярам, то вважав би за щастя покласти свою голову за святу Русь. Минуло чотири місяці. Близько отчини Шалонський, від якої залишилося одне попелище, випадково зустрічаються Олексій і Кірша, який очолює загін козаків. Олексій, худий і блідий, розповідає запорожцю, як на його господаря напали розбійники, коли вони поверталися з боярського ради.