Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши поперек
Шкільний твір По романі Р. Бредбері “451° по Фаренгейтові”. Персонажі Р. Бредбері – одинака, що кидаються в безнадійну сутичку, прагнучи не стільки перемогти, скільки затвердити своє людське достоїнство. Любов до людини, ненависть до всього йому ворожому – до того, що заважає людині бути гідним цього гордого звання, – така рушійна сила творчості Р. Бредбері. Ця нероздільна “любов-ненависть” допомогла йому створити, може бути, найдужчий з нескінченної безлічі написаних у нашому столітті романів-попереджень – “451° по Фаренгейтові”,
Зображене Бредбері суспільство не тільки вбиває книги й людей, так сказати, фізично. Воно насамперед убиває душі… Скільки їх таких, як Мілдред, істот з людиноподібною оболонкою, з якої, однак, витрушене все людське. Коли залишки душі, проблиски совісті прокидаються, Мілдред, навіть чітко не усвідомлюючи, що вона робить, намагається покінчити із собою, а її подруги, такі ж нещасні жертви куль та, плачуть, почувши кілька віршованих рядків. Але це порив на мить – у них процес духовного розпаду зайшла занадто далеко. Вони, по суті, мертві. А хіба залишилося що-небудь людське в банді підлітків, що гогочуть, на автомашинах, які, углядівши самотнього перехожого, відразу вирішують: “Сшибем його!” Вони розважаються. Так, як учили їх “педагоги”, що спалюють книги… Але Бредбері не був би прогресивним письменником, якби обмежився тільки попередженнями й страхаючими сценами. У всіх його творах завжди присутні герої, які виступають проти. Чудові анти конформістські слова Хуана Рамоса Хіменеса: “Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши поперек”, що стали епіграфом до роману, можна поставити епіграфом і до всієї творчості американського фантаста. Не тільки в серце головного героя роману “451° по Фаренгейтові”, але й читача гострим болем відгукнеться епізод з жінкою, що сама підпалила себе разом з бібліотекою. Недарма у романі цитуються слова заживо спаленого інквізицією єретика шістнадцятого століття: “Ми запалимо сьогодні в Англії таку свічу, що, я вірю, їм не погасити ніколи”.
Поперек пише і юна Кларісса, що роз’ятрила душу Монтега, дівчина, що цікавить не те, як робиться що-небудь, а для чого й чому. От уже й потомствений пожежний Монтег ховає за пазуху на пів обгорілі томики, як віруючий – святині, що гинуть. А коли Монтег біжить із міста, його зустрічають бурлаки в багать – інтелігенти, письменники, учителі. Кожний з них вивчив напам’ять який-небудь великий утвір минулого. Вони вірять, що настане час, коли всі скарби людської думки, які злі сили так ретельно намагалися спопелити, знову відродяться, збережені цією живою бібліотекою. Суспільство, що спалює книги, не може, не має морального права на існування, і автор присуджує його до вищої мері покарання. З ревінням проносяться атомні бомбардувальники, і всепожираюче полум’я, ще більш жорстоке, чим те, що знищувало книги, злизує з особи Землі похмуре місто. Вогненною смертю стратить Монтег брандмейстера Бетті, цинічного ідеолога суспільства спалених книг. Щоб виправдати свій погляд на майбутнє, письменник говорить про потенційні погрози, що підстерігають нас.
У романі “451° по Фаренгейтові” я знайшла безліч похмурих, приголомшливих душу картин, але дивно: закрила його без важкого осаду, навпаки, у ньому є щось світле, навіть сонячне, що нагадує посмішку рудого, чубатого, веснянкуватого хлопчиська. Це відбулося тому, що крізь рядки пробивається оптимізм автора, його віра в кінцеве торжество розуму, у те, що всі створені людиною чудеса й дивини будуть передані далі – від покоління до покоління, і так без кінця. У своєму романі Бредбері переконує нас у тім, що людство з може упоратися з будь-якими труднощами, що воно не тільки виживе, але й зможе стати щасливим. І так хочеться в це вірити!
(2 votes, average: 4.50 out of 5)