“Яким постає у творах А. Малишка рідний дім?”
“Україно моя, мені в світі нічого не треба,
Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти”.
А. Малишко
Відомий український поет Андрій Малишко народився і виріс на Київщині і у світ він йшов обухівськими трактами. Ці тракти стали для А. Малишка не просто географічними поняттями, а тим духовним материком, на якому поет виховувався як людина. Цей період, період спогадів про рідний дім, досить яскраво відображається у його творчості:
“Пам’ятаєш?
У камені, в колії добрій,
Чи літо, чи осінь
або дощик-пороша,
Простеляла
Дорогу під яворами. Моя найдорожча”.
Ще від рідної матері Андрій Малишко навчився добре розуміти українську пісню і полюбив її усім серцем. Саме в рідній домівці, у річищі рідного материнського духу він осягнув найцінніші людські поняття, поняття добра і зла, краси і незугарності, правди і кривди – нерозчинну і незрадливу народну спадщину. Саме з рідної домівки починаються витоки творчої спіралі, яка повертається усе життя і під кінець перетворюється у найважливішу думку видатного поета – думку про рідний дім одного з самих народних літераторів середини минулого
Крім спогадів про рідний дім А. Малишко у своїх поезіях постійно звертається до одвічного питання людства про призначення людини у цьому світі. Це питання поет намагається розкрити, йдучи від засвоєння глибинної народної етики и використовуючи моральні надбання українського народу як життєтворчу силу для своєї діяльності. Він постійно і послідовно прагне впровадити цю силу у реальне життя сучасників, намагається утвердити найбільш вірну шкалу морального відліку, відправною крапкою якого є рідний дім. Дзеркалом суджень про світ і особистість для А. Малишко стає гармонічне поєднання народної моралі і суспільної реальності. Ключем до розуміння творчості поета є духовні цінності українського народу, поважливе ставлення до яких було прищеплено йому ще з дитинства казками з материнських вуст і її ласкою, батьківською наукою, вітром і небом Придніпров’я.
Усі поезії А. Малишка початкового періоду його творчості наскрізь пронизані поглядами людини з активною життєвою позицією, натхненною прикладами минулих поколінь співвітчизників. В той час це цілком відповідало народному духові, щирому пориву до будівництва нового життя і тогочасній ідеї керівництва країни про самозречення від особистості заради світлого майбутнього, яке дозволяло “вождю усіх народів” робити з тією особистістю усе, що заманеться. Але А. Малишко вдавалося у своїх творах не стільки показувати героїку перших п’ятирічок, скільки вичитувати гуманність вікових надбань та моральні заповіти свого народу. В алегоричних образах поет показує людину, яка понад усе любить свою землю, свою родину, свій дім.
“Не смійтесь, я теж на бусла схожий
Такою ж любов’ю до отчого дому”.
У роки Великої Вітчизняної війни, у часи, які потребували від наших співвітчизників надзвичайного напруження моральних і фізичних сил, мобілізується і творчість А. Малишка. Правда життя і трагедія війни змиває з його поезій надуману бадьорість і декларативність, а залишає лише чисті почуття і прагнення поета. У той час прірва між ідеєю і реальним життям заповнилася мільйонами загиблих у війні і поет розуміє, що тільки волелюбні ідеали народних духовних цінностей, що кликали до самопожертви й героїзму заради Батьківщини і рідної домівки, тільки сумлінний поетичний погляд на світ зможуть захистити і світ, і життя людини. Як це дивно не буде звучати, але саме в роки Великої Вітчизняної війни А. Малишко отримав змогу повністю реалізувати свої сподівання і прагнення. Бо саме в той час суспільству вкрай була потрібна моральна сила, основою якої і стало поетичне слово, яке оспівувало героїзм народу і його людинолюбний дух.
У віршах А. Малишка воєнного періоду людина зображується з усіма своїми радощами і прикростями, щастям і горем, чуйністю і совістю, які й допомогли вистояти у цій жорстокій битві. Це – головне, а решта – маршал то чи їздовий – не має значення на терезах часу. Решта важить небагато, бо під час війни моральні засади залишаються ті ж самі, що й рік, що і століття тому.
Справжнім трагізмом пронизані поезії А. Малишко про нерозривний зв’язок людини із землею і рідним домом, який доводиться залишати. У голосі Вітчизні в творах поета відчуваються ноти, які прояснюють його затуманений сльозою погляд і видобувають із серця слова воїнської самопосвяти. Не тільки болем, а й святим гнівом сповнена рідна земля, і автор долучає свій голос до великої клятви народу:
“Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,
Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є”.
Пройде багато років після перемоги до того часу, як література заговорить про переможне і майбутнє, порубцьоване війною але все ж таки радісне, загартоване бідою, але тому ще дорожче:
“Вставай, моя рідна, розлуки доволі,
Які ми з тобою ще будем багаті –
Веселкою в небі, барвінком у полі,
Розплатою – маттю при спаленій хаті…
Простіть, якщо словом кого запечалю,
Далекі мої, дорогі, помарнілі!”.
В останній період своєї творчої діяльності А. Малишко зовсім відмовляється від сподівань на примирення гуманістичної народної етики і реального життя, а лише протиставляє його здоровий глузд химерним цінностям нової цивілізації, її згубному впливу на мораль, гармонію відношень людини і природи, негативним наслідкам наступу науково-технічного прогресу. Його тривожать роздуми про світ і поступ. Природа виступає в поета суддею суспільної практики і незрадливим моральним орієнтиром:
“У круглястім беретику,
Лиш похилений трохи,
Мій малий амулетику
На краєчку епохи”.
Образ Вітчизни і рідного дому в поезіях А. Малишка закріпко злитий з категорією долі – щасливої і гіркої, до болю короткої і невичерпної, долі, в якій життя особистості у одну мить переливається в існування Батьківщини. Рідний дім – це неосяжний світ, це рідна земля, поділена між “мною, тобою і кимось третім”, поділена і в той же час неділима.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)