Які мотиви лірики М. Лєрмонтова я бачу в “Герої нашого часу”
М. Ю. Лєрмонтов – поет покоління 30-х років XІX століття. “Очевидно, – писав Бєлінський, – що Лєрмонтов поет зовсім іншої епохи і що його поезія – зовсім нова ланка в ланцюзі історичного розвитку нашого суспільства”. Епоха лихоліття, політичної реакції після повстання декабристів у 1825 році, розчарування в колишніх ідеалах породила такого поета, як М. Ю. Лєрмонтов, поета, який своєю головною темою обрав тему самотності. І тема ця проходить через усю творчість Лєрмонтова: з надзвичайною силою звучить вона в ліриці, в поемах, в безсмертному
Про це сам автор напише в передмові до другого видання свого роману: “Це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку…” Якими рисами наділений герой часу 30-х років? Він розчарований у житті, у нього немає позитивних ідеалів, мети в житті, він не вірить ні в любов, ні в дружбу, сміється над людськими симпатіями, “життя його гнітить, як рівний шлях, без мети, як бенкет на святі чужому”. Григорій Печорін нагадує своїми вчинками ліричного героя вірша “І нудно, і сумно…”. Він розчарований у коханні. Так, захоплення черкешенкою Белою призводить до передчасної безглуздою її смерті. Герой роману хіба вигукує: Любити – але кого ж? – На час не варто праці, А вічно любити неможливо… Григорій Печорін відноситься і до життя як до гри, до дурної жарті (“І життя, як подивишся з холодним вниманьем навколо – така порожня і дурний жарт”). Він дорожить життям, не боїться смерті, з радістю йде на випробування долі, ризикуючи бути вбитим п’яним козаком або загинути у вирі моря (“фаталіст”, “Тамань”).
Роздуми Печоріна у щоденнику, який є нещадним самоаналізом і самовикриттям, показують ступінь самотності героя. Це підтверджують і образи-символи, характерні для лірики поета. Печорін в туманну ніч в “Тамані” бачить далеко біліють вітрило (“Парус”) згадує про високий зоряному небі, про зв’язок людей, всього світобудови з Богом (“Виходжу один я на дорогу.-“! “Коли хвилюється жовтіюча нива…”). Тільки вічна велична природа заспокоює героя роману, примиряє його з навколишньою дійсністю. Саме з цього моменту Григорій Печорін міг би вигукнути: І щастя можу осягнути на землі, І в небесах я бачу Бога.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)