Як здійснював свої пошуки гармонії життя Борис Пастернак
Дві головні книги його лірики 20-х років – “Сестра моє життя” (М., 1922) і ” Теми й варіації” (М.; Берлін, 1923) – безсумнівно втілюють великомасштабне світовідчування революційної епохи, хоча й опираються при цьому: не на історичну дійсність, а на так звані вічні теми: природи, любові, мистецтва. Сучасниками одностайно був відзначений величезний успіх особливо першої книги: “Вірші Б. Пастернаку відразу роблять враження чогось свіжого, небувалого” (В. Брюсов); “Відмінний, ударний на сверхпремию Пастернак” (Сергій Бобрів). “Художня
Якби було можливо взяти, наприклад, і перенести нічний сад з усіма його шерехами й шелестом
Я хотів би в мутному димі Тією зіркою підпалити лісу И загинути разом з ними, Як блискавиця – у небеса.
У його образах і музиці захват і жах “згоряння”, миттєвого злиття із природою. Пастернак же описує цей процес у докладних і кропітких деталях. Нерідко поет і Природа міняються в нього місцями, і тоді рух поетичної свідомості здобуває реверсивний хід – природа стає суб’єктом (“Задушлива ніч”), особливо в з’єднанні з любовним мотивом; вона викликає в поеті найвищий щиросердечний зліт, як, наприклад, у вірші “Степ” – цієї своєрідної симфонії степового пейзажу, разросшегося до масштабів світобудови, що і грандіозно й одночасно інтимно, оскільки не позначений бар’єр між макро – і мікросвітом: отут у єдності сприймається все – і “подихи ковили”, і “шурхіт мурашей”, і “комариний плач”, і сам Чумацький Шлях, що йде на Керч і тому пропилений худобою, як шлях
Тіниста північ коштує в шляху, На шлях налягла зірками, И через дорогу за тин перейти Не можна, по топчучи мирозданья.
Це-Те єднання душі з миром і вважає поет щирим буттям, а самий його момент прирівнюється до “початку” створення миру, що й підкреслюється графічно (заголовними буквами). Життя для поета – “сестра”, а сама поезія – суцільний “роман” (як справедливо відзначив критик), яким визначається зв’язок поета з буттям, – так взаємно вони близькі. У зв’язку із цим своєрідно складається відношення Пастернаку до мистецтва. При такій близькості до буття поет не може сприймати мистецтво як якийсь духовний посередник між собою й миром. Із цією метою він звільняє його від вторинності і як би знову повертає в стихію природи. Що таке поезія? Це не вірші й тим більше не проза у віршах: “Це – круто свист, що налився, Це – клацання здавлених крижинок”. Створити поетичний рядок – це значить уміти “.. .зірку донести до коша На тріпотливих мокрих долонях” (“Визначення поезії”). Цим диктується і його відношення, наприклад, до героїв класичної літератури, яких поет сприймає не в контексті їхніх авторів (Шекспіра або Пушкіна), а в контексті самого буття. Так, в “Уроках англійського” знаходять поетичне втілення два епізоди трагічної загибелі двох шекспірівських героїнь Дездемони й Офелии (“Отелло” і “Гамлет”), однак зовсім не відповідно до шекспірівського сюжету. Поет дозволяє собі зухвалість у настільки класичних, завершених і давно вже хрестоматійних обликах визначити нові грані їх вічно поетичної сутності. Їхній відхід з життя – це тільки початок їх справжнього, космічного буття. Відчутно навіть намір “виправити” їхню жорстоку долю в трагедіях. Нерозв’язні протиріччя людських страстей і вчинків, жертвою яких вони через свою незахищеність стають не настільки вже й істотними представляються їм у їхню фатальну годину:
Коли трапилося співати Дездемоне, А жити так мало залишалося, Не по любові, своїй зірці вона По вербі, вербі розридалася
Точно так само й Офелия “з якими канула трофеями?” – З оберемком верб і чистотілу
Велич і краса героїнь, насмілюється затверджувати поет, не в тім, що, будучи невинними, вони страждали й гинули, а в тім, що були мужні, обираючи своєю долею трагічну гармонію зі світобудовою:
Давши страсті із плечей відлягти, як руб’ю, Входили, із серця замираньем, У басейн вселеної, стан свій люблячий Обдати й оглушити мирами.
Цій темі своєрідної інтерпретації образів чужої творчості й присвячена книга “Теми й варіації” – на пушкінському матеріалі, “Тема” – пушкінська, а “варіації” – пастернаковские. При цьому Пушкін розглядається як стихія, історичні й навіть космічні таємниці якої Пастернак і намагається розгадати. Із цього погляду має потребу в застереженні уирек сучасного дослідника в тім, що в “варіаціях” Пастернаку й думка й вся поетика “нескінченно далекі від тої кристальної ясності змісту й граничної простоти й строгості поетичної форми, які затвердив у своїй поезії Пушкін”. У тім-раз у раз, що пушкінські образи Пастернак бере не в пушкінському, а в іншому контексті. Про правомірність цього можна сперечатися, але образ Алеко, наприклад, варто співвідносити не з пушкінською системою, а з пастернаковской. Образ Алеко Пастернак намагається гранично драматизувати й, можливо, знайти йому якийсь вихід для порятунку. Тут Алеко ще пробує боротися із собою: “Ревнощі? Але ревнощі не береться до уваги!”. “Мщенье? Але мщенье не береться до уваги!” “Не береться до уваги” те, що прирікає на загибель Земфіру, але також “не береться до уваги” і те, що могло б її врятувати: “Отруту? Але… самогубство не береться до уваги!” У цих шести напружених строфах пушкінський Алеко живе безсумнівно вже якимись своїми новими вимірами. При всьому своєму внутрішньому драматизмі мир обох пастернаковских книг виявляв собою завидну цілісність пе стільки, може бути, у світовідчуванні поета, скільки в його специфічній поетичній концепції. Той же рецензент “Сестри мого життя” узагальнив: “Сучасність живе в цій книзі як запах, як ритм, як несподіваний епітет, як влучне визначення, як побудова”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)