“ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ, КИЄВЕ МІЙ…”

У XII ст. чернець Нестор називає Київ “матір’ю міст руських”, але про його створення існує декілька легенд. Як відомо, найпоширенішою є версія заснування міста братами Києм, Щеком та Хоривом разом їз сестрою Либіддю. Швидко зростало місто. Народні умільці створювали великі і красиві споруди. Народ творив культуру. Писемність на Русі виникла ще задовго до прийняття християнства. Вчені вважають, що вже тоді в церквах, соборах, монастирях було кілька тисяч книжок, але до наших часів збереглося близько 250 творів. Майже в усіх із них можна знайти

Щось про Київ – місто на високих схилах Дніпра, місто надзвичайної краси.
Письменники різних часів згадували Київ у своїх творах. На Київщині відбуваються події “Кайдашевої сім’ї” та “Афонського пройдисвіта” І. С. Нечуя-Левицького. Варто згадати й твір цього ж автора “На Кожум’яках”, що в переробці М. Старицького має назву “За двома зайцями”. З Києвом пов’язані твори “Ярослав Мудрий” та “Свіччине весілля” Івана Кочерги, “Чорна рада” Пантелеймона Куліша, “Диво” Павла Загребельного, поезії Андрія Малишка, Дмитра Луценка та багатьох інших.
У драматичній поемі “Ярослав Мудрий” Іван Кочерга вперше у своїй творчості звертається до образу реального діяча минулих віків – давньокиївського князя, з діяльністю якого пов’язується уявлення про найвищий розквіт Київської Русі. Ярослав Мудрий показаний як далекоглядний політик, досвідчений державний діяч. Розповідь про нього обмежена рамками 1030-1036 років, коли великому князю вдалося приборкати міжусобні чвари на київських землях та відбити навалу печенігів. Ярослав прагне створити могутню державу. Вчинки його бувають досить суворими і навіть жорстокими. Так, він велить скарати новгородського посадника Коснятина, коли той спробував порушити “мирний лад”. Але жорстокість Ярослава пояснюється його державними планами. Це розумів навіть син Коснятина, який спочатку приходить до Києва, щоб помститися Ярославу за смерть батька, але врешті-решт усвідомлює правоту дій князя, які спрямовані на благо Київської Русі. Знаходить у собі сили перебороти почуття особистої образи і ще один герой твору – муляр Журейко, який теж поступово приходить до висновку, що Ярослав дбає насамперед про міць і силу Києва. Тому саме Журейко не лише рятує князеві життя, а й, дізнавшись про похід печенігів, прикликає на допомогу киянам новгородців. Любов Ярослава Мудрого до рідної землі, про єдність і процвітання якої він повсякчас дбає, робить образ київського князя привабливим, а сам твір – дуже актуальним для нашого часу.
Сучасники Ярослава Мудрого називали Київ окрасою Сходу і суперником Константинополя. Гості міста і сьогодні вважають, що Київ вражає якоюсь особливою чарівністю, навіть містичною таємничістю, якою віє від численних золотих куполів у міській панорамі. “Поди-вись на місто, яке сяє на височині; подивись на церкви, що квітнуть; подивись на християнство, яке зростає; подивись на все місто, освітлене іконами святих, оповите фіміамами, переповнене звучанням хвали і божественних пісень”. Так писав про Київ 1051 р. митрополит Іларіон. Місто тоді було центром православ’я першої слов’янської держави. І сьогодні часи Київської Русі вважають золотим часом міста, можливо, ще й тому, що наступні століття не принесли йому щастя. Підкорений і залишений у попелі монголами, завойований пізніше поляками і литовцями, потім захоплений Великоруською імперією, двічі окупований німцями і донедавна приєднаний до радянської імперії, Київ може перелічити роки своєї незалежності на пальцях однієї руки.
Гордо підносяться в небо дев’ятнадцять куполів Софії Київської, яка стоїть понад дев’ять століть – прекрасна пам’ятка сивої давнини. В’ється до Подолу Андріївський узвіз, де в будинку № 13 жив до революційного хаосу Михайло Булгаков, який в одному з оповідань скаже: “У світі немає міста прекраснішого, ніж Київ”. А ось що він пише про Володимирську гірку: “Глибоко вночі лягла вугільно-чорна пітьма на тераси найпрекраснішого місця на світі – Володимирської гірки. Вже сотню років стоїть на чорному постаменті чавунний чорний Володимир і тримає у руці великий хрест. Кожного вечора, як тільки імла лягає на схили і тераси, хрест спалахує і запалює ніч”.
Про вечір на Володимирській горі поетично говорить Ь С. Нечуй-Левицький: “Щоб осягнути оком більше простору на обрії, я йду по тротуару над самим краєчком обривчастих гір, ніби круч. Минаю я дві недавно насаджені широкі алеї попід білою стіною монастиря й заглядаю з кручі вниз, де недавно була зсунулась гора і де тепер в тій вузькій згористій долині зробили дерев’яні сходи на Поділ, доходжу до шпиля над крутим верхом гори…
Яка широчінь! Який простір! Я сягаю оком по тому просторі на захід сонця, оглядаю його, і перед моїми очима темною смугою ніби вирішується на небі півкруг з гір од Андріївської гори до Кирилівського монастиря, а далі знов синіють півкруги гори над Оболонню… Сонце низько стоїть на заході між білими й сизими хмарками, червоне, як шар, мов розпечене в жару залізо, без проміння, тільки ніби в сяєві од жару. Небо внизу над лісами делікатно блакитне, а подекуди ніби зелене, лиснюче й прозоре, неначе помальоване скло. Над Оболонню висять низько білі, тонкі, аж прозорі, хмарки” (І. Нечуй-Левицький. “Вечір на Володимирській горі”).
Про сонячний Київ писав Іван Багряний: “Сонячний Київ і бульвар Шевченка.. Каштани, наче великі панікадила, парадно розставлені на вулицях, встромлені в чорну, зволожену майським дощем землю. Вони стоять і тріумфально кадять в небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на листках і на свічках квіток мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки…” (І. Багряний. “Сонячний Київ”).
Київ – це каштани і бульвар Шевченка. Це молодість, життя. Згадаймо “Пісню про Київ” Андрія Малишка:
Знову цвітуть каштани,
Хвиля дніпровська б’є.
Молодість мила. Ти серце моє.
Серце Києва XVII ст. для Пантелеймона Куліша та героїв його “Чорної ради” – це Києво-Печерська лавра. Автор вважає, що людина не може словами описати всі ті церкви, ікони, дзвіниці, які є в Києві. І що багато дали б ми за те, щоб повернути часи, коли ніхто не заважав зростати, кращати Києву.
Київ завжди приваблював пожадливих ворогів своєю красою і багатством. Захищаючи місто від монголів, печенігів, кияни насипали земляні вали, що перетворювало місто на фортецю. Для добрих людей будували ворота. Найкращі з них – Золоті. Вони були ніби символом незалежності, ніхто з ворогів не зайшов у місто через ці ворота.
Під час війни 1812 р. мешканці Києва вийшли будувати укріплення. В період окупації міста у Великій Вітчизняній війні піднімались кияни на боротьбу з за-гарбниками (створювались підпільні групи, розповсюджувались листівки, знищувались важливі документи). А скільки загинуло людей під час битви за Київ 1943 року! Не можна не згадати Бабин Яр, де розстріляно тисячі киян, а скільки загинуло їх у сталінських таборах… .
Стоїть сторозтерзаний Київ
І двісті розп’ятий Я.
Так писав про час встановлення радянської влади в Україні Павло Тичина, який усе своє життя ніс важкий тягар душевних терзань за свій трагічний вибір співця жовтневої революції.
Відходять у минуле для Києва ті часи, коли на його майданах встановлювалися пам’ятники тим, хто хотів підкорити наш волелюбний народ, хто руйнував нашу історію, наші церкви, наші надії.
Знову відкрилась Києво-Могилянська академія – навчальний заклад, до якого у XVII-XVIII століттях мріяли потрапити люди різних країн світу. В історію академії увійдуть і перші випускники XX століття, які, можливо, доповнять наші знання про те, “звідки ми пішли і чиї ми діти” (Р. Радишевський).
“Київ… Русь… Україна… Ці слова з глибокою шанобою і гордістю промовляє кожний свідомий українець, бо виражають вони духовну близькість до землі своїх батьків, родоводу українського, його славної і водночас трагічної історії.
Ось уже понад 15 століть височіє на дніпровських схилах золотоверхий Київ, якому випала історична місія стати “матір’ю міст руських”, “відіграти важливу роль у формуванні однієї з найбільших держав середньовічної Європи – Київської Русі”. Віками витворювалася традиція йти до Києва, як колись прочани йшли До святих місць, щоб поклонитися своїм предкам, пережити духовне єднання зі своїм родом.
Софія Київська і Золоті ворота княжого міста, Видубицький монастир і Києво-Печерська лавра із залишками Успенського собору, старовинний Поділ і сивочолий Борисфен-Дніпро – все цс духовні символи національної історії та культури, без яких не мислиться українська земля і шлях її народу в майбутнє.
Оглядаючи з високих київських пагорбів далекі простори поза Дніпром, дослуховуючись голосу віків, мимоволі замислюєшся: звідки ми пішли і чиї ми діти? Хто жив на наших землях кілька тисячоліть тому і якою мовою спілкувалися наші предки? Якого походження слова “Русь”, “Україна”? Чи достатньо ми маємо фактів, аби говорити, що назва річки Укра-Вкра, що протікала на межі Західної Слов’янщини з племенами укри, украни, могла послужити етнонімом до назви Україна? Чому київський князь Святослав твердив, що біля річки Дунай якраз середина земель його володіння і саме туди хотів перенести столицю? А хто були оті будівничі міст, храмів, пам’яток зодчества, що впродовж багатьох століть чарують нащадків своєю довершеністю й красою? Таких ще вповні не з’ясованих питань постає чимало” (Р. Радишевський. “Славний Київ на віки”).
Найбільшою окрасою кожного міста є люди. Життя і творчість багатьох українських письменників, музикантів, художників, скульпторів пов’язані з Києвом. Дуже любив місто Т. Г. Шевченко (залишилися цікаві замальовки краєвидів Києва). Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров були членами Кирило-Мефодіївського братства. Київ – це місто С. Васильченка, М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, П. Тичини, Ю. Яновського, Остапа Вишні, Олеся Гончара. У Києві працювали Врубель, Нестеров, Васнецов.
Прекрасно написав про Київ Дмитро Луценко:
Спить натомлене місто
Мирним лагідним сном.
Ген вогні, як намисто.
Розлились над Дніпром.
Вечорів оксамити –
Мов щастя прибій.
Як тебе не любити,
Києве мій…