Риючись у шухляді з іграшками, я дістав компас з відірваною стрілкою, який мені подарували кілька років тому. Компас мені швидко набрид, і, коли відпала стрілка, я поклав його на дно шухляди і забув. Чому мені раптом захотілося взяти його знову в руки? Прочитавши роман Жуля Верна “П’ятнадцятирічний капітан”, я по-доброму позаздрив Діку Сенду, що став капітаном “Пілігрима”. Цікаво, що у свої п’ятнадцять років юнга не побоявся взяти управління судном на себе. Дік був гарним юнгою. А гарний юнга, як кажуть старі моряки, приносить судну
щастя і попутний вітер. Але сам по собі попутний вітер мало б допоміг “Пілігриму”, якби Дік не вмів користуватися картою, компасом і іншими приладами. Адже можна було і на рифи напоротися, і на мілину сісти, та й узагалі збитися з курсу. На карті Дік відзначав пройдений вітрильником шлях. Юному капітанові довелося відповідати не тільки за корабель. Головне – йому довелося відповідати за долю пасажирів. І Дік довів, що він гарний капітан. Я уявив себе на місці Діка Сенда і зрозумів, що в кращому випадку міг би бути тільки пасажиром “Пілігрима”. Я навіть не вивчив до ладу компас, що мені подарували.
Щоб стати капітаном, треба вміти робити все, що робить рядовий матрос: лазити по канатах, піднімати й опускати вітрила й багато чого іншого. Треба володіти твердим чоловічим характером, уміти так керувати екіпажем, щоб тебе слухалися й поважали. І отут я подумав: а що сказав би Дік Сенд, довідавшись про мої звички? Я люблю поспати, не загартований, і я не приучений приймати самостійні рішення. Так що мені далеко до Діка Сенда, хоча ми з ним майже ровесники. А втім, Дік Сенд теж не відразу набув досвіду. Тому я відремонтую компас, і нехай він завжди лежить на моєму письмовому столі як нагадування про те, що людині багато чого під силу, якщо тільки вона дуже цього захоче.
