“Як прекрасна земля й на ній людина!”(по ліриці С. А. Єсеніна)
Земля… Тепле, зелене слово, що пахне свежескошен-ным сіном, парним молоком, медяним ароматом цвітучих вишень, ласкавими материнськими долонями. Що може бути прекрасніше для людини й дорожче! Корінь його йдуть у землю, і сам він – син землі, він – часточка її серця. Земля виховує в ньому людини, учить жити, любити, боротися, мріяти, садити й вирощувати, пускати коріння й піклуватися про паростки нового життя. Земля виховує в ньому почуття прекрасного
Її невидимі нитки прив’язують людини до рідного будинку, до яблуні, що схилилася до
У його свідомості мир Наповнюється новими живими, мовцями, що рухаються, що почувають образами: солома “ніжно охає, звисаючи З губ корів, що кивають,”, “по ставку лебедем червоним плаває тихий захід”, “весна – мандрівниця із ціпком у постолах берестяних”. Ніщо не
Та нерозривно пов’язані зі змінами в природі. Відговорив гай золота Березовою, веселою мовою. Осінь – у природі, осінь – у душі поета
Невесело роняє осінь золото листів – смуток долає поета, його душу переповняється спогадами про минуле: “Я повний дум про юність веселої”. Дитинство здається йому “країною березового ситцю”. Він пише у вірші “Не жалую, не кличу, не плачу”: Життя моя! Иль ти приснилася мені? Немов я весняної гучної ранью Проскакав на рожевому коні. Все-таки “втрачена свіжість, буйство очей і повіддя почуттів” не залишає глибокої рани в душі поета. Він розуміє, що людина – частка природи, вона почуває себе таким, і оскільки все живе підкоряється природним законам, те й він – не виключення
Всі ми, всі ми в цьому світі тлінні, Тихо ллється із кленів листів мідь… Будь же ти вовек благословенне, Що прийшло процвесть і вмерти. Вірша С. Єсеніна зробили на мене глибоке враження
Його незвичайні порівняння, зворушливі рядки дивують своєї завершенностью, зачаровують, змушують захоплюватися. Те, що, здавалося, ніколи не залучило б уваги своєю буденністю, у поезії С. Єсеніна здобуває нові, свіжі форми
(2 votes, average: 5.00 out of 5)