Художній мир Достоєвського
Художній мир Достоєвського відрізняється не епічним спокоєм, цілісністю, стійкістю, а хаотичною розірваністю, відсутністю твердих основ, міцних життєвих зв’язків. Звідси переважна увага письменника до кризових моментів у житті суспільства, у долях людей. Його добутки будуються на зображенні постійних конфліктів, боротьби, що відбуваються у світі, розколотому не тільки економічно, але й ідеологічно. Конфлікти, суперечки, полеміка відбиваються й у внутрішньому світі героїв, що прагнуть усвідомити своє місце в житті, знайти свої відповіді
У попередній російській літературі, у Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Герцена вже були відбиті різноманітні форми прояву особистісного початку. Однак у них особистістю себе усвідомлювали переважно представники панівного класу – Онєгін, Печорин, Бельтов, а Самсон Вирин (“Станційний доглядач”), Максим Максимич (“Герой нашого часу”), Башмачкин (“Шинель”) або Круциферский (“Хто винуватий?”), хоча й відчували своє людське достоїнство й навіть намагалися захищати його, однак все-таки свідомо не сприймали себе особистостями, що мають невід’ємне право на уважне,
Діючі особи романів Достоєвського, що піднялися до усвідомлення свого людського достоїнства, рішуче захищають його від будь-яких зазіхань, але нерідко зазнають поразки. І відбувається це із причин не тільки зовнішнім, але й внутрішнім. Людина із уже, що прокинулося почуттям, особистісної самосвідомості в зображенні Достоєвського відчуває постійні уколи самолюбства, безперестанне і їдке почуття особистого приниження. Герої письменника часто приходять від ненависті до гнобителів і суспільної несправедливості до ідей особистого бунту, до властолюбства “наполеонівського” або “ротшильдовского” плану. І тоді вчорашній “маленька людина” може перетворитися в тирана, деспота або навіть злочинця
Достоєвський Рішуче не погоджувався із традиційним розумінням проблеми “людина й середовище”, при якому вся відповідальність за антигуманність суспільних відносин, за розірваність людської свідомості переносилася лише на зовнішні обставини. Він писав в 1877 р.:
“Ясно й зрозуміло до очевидності, що зло таїться в людстві глибше, ніж припускають лікарі-соціалісти, що ні в якому пристрої суспільства не уникніть зла, що душу людська залишиться та ж, що ненормальність і гріх виходять від її самої”.
Настільки полемічно загострене висловлення виражало дуже важливу для письменника ідею, пов’язану з підвищенням відповідальності кожної людини за самого себе, з необхідністю рішучої боротьби зі злими силами природи, які “таяться” у людстві, а це не менш, якщо не більше, складно, чим боротьба з несприятливими зовнішніми умовами
Всупереч просвітительському раціоналізму, схематичним поданням про людину Достоєвський висувала думку про суперечливість внутрішнього миру людини, про діалектичне сполучення в ньому різних моральних початків. На зорі своєї літературної діяльності, в 839 р. він писав братові: “Людина є таємниця… Я займаюся цією таємницею, тому що хочу бути людиною”. Для письменника були характерні наполегливий інтерес до сфери підсвідомості, прагнення вивести цю сферу “назовні”, у мир реальної дії, розібратися в ній, яким би важк і складним не представлявся такий аналіз внутрішнього миру героя, що ховає навіть від самого себе щирі думки, почуття, переживання. Ще Бєлінський відзначав незвичайну здатність Достоєвського “переселитися в шкіру іншого, зовсім далекого йому істоти”.
Психологізм Достоєвського – видатне відкриття в процесі розвитку художньої свідомості людства. Герої Достоєвського, наділені гострою особистісною самосвідомістю, що бажають змінити, переробити мир, найчастіше є носіями певних ідеологічних принципів. Звідси напруженість ідейної полеміки в романах письменника. Діалог стає їх найважливішим структурним елементом. Навіть сповідь здобуває своєрідну драматизированную форму. Сповідь як форма самозаглибленого аналізу завжди широко використалася в художній літературі. По суті своєї вона монологична. У Достоєвського ж сповідь найчастіше перетворюється в суперечку героя із самим собою; він те затверджує свою правоту, те сам собі суперечить. Виникають як би два рівноправних голоси у свідомості героя, і вони сперечаються один з одним. Так, наприклад, побудована сповідь Раскольникова перед Сонею Мармеладов ой.
Суть оповідальної манери Достоєвського викликає жваву полеміку в літературознавстві. Відомий учений М. М. Бахтин висунув концепцію поліфонізму письменника: “Множинність самостійних і неслиянних голосів і сознаний,- затверджував дослідник,- справжня поліфонія повноцінних голосів дійсно є основною особливістю романів Достоєвського”. Ця самостійність голосів героїв існує рівноправно з голосом автора й навіть незалежно від його свідомості. Тому не можна зводити зміст романів Достоєвського до одного якого-небудь персонажа, нібито найбільше що адекватно виражає авторську точку зору – будь те Макар Довгорукий в “Підлітку” або старець Зосима в “Братах Карамазових”. М. М. Бахтин зовсім справедливо виділив важливий структуроутворюючий принцип письменника: це завжди суперечка голосів, зіткнення різних думок про кардинальнейших проблеми буття, про бога й безбожництво, про добро й зло, про правду й неправду, про сенс життя. Але, як уважає ряд літературознавців, Бахтин практично усуває з “поліфонізму” самого письменника. Тим часом голос автора чутний у його романах – і не на правах лише одного з учасників “хору”; це голос автора-творця.. Авторська свідомість є все-таки вирішальним в “багатоголосні” художнього тексту. Крім того, принципове в поліфонічному романі явище багатоголосся по суті є універсальним для епічної літератури епохи реалізму, хоча ступінь самостійності голосів героїв у Достоєвського, дійсно, більша, ніж в інших письменників
(1 votes, average: 5.00 out of 5)