Художні особливості роману “Злочин і покарання”
Роман Ф. М. Достоєвського “Злочин і покарання” був опублікований в 1866 році. Його автор більшу частину життя прожило в досить стиснутих матеріальних умовах, викликаних необхідністю розплачуватися з боргами за видання журналів “Епоха” і “Час”, почате братами Достоєвськими до смерті старшого брата Михайла. Тому Ф. М. Достоєвський змушений був заздалегідь “запродувати” свій роман видавцеві, а потім болісно квапитися на термін. У нього не було досить часу, щоб, подібно Толстому, сім разів переписати й поправити написане. Тому
Але все сказане не може заслонити від нас той факт, що творчість Достоєвського, його художнє сприйняття миру настільки ново, своєрідно й геніально, що він назавжди ввійшов як новатор, як основоположник нової школи в історію світової літератури
Головною художньою особливістю роману “Злочин і покарання” є тонкість психологічного аналізу. Психологізм у російській літературі був відомий давно. Сам Достоєвський використовує
Розкрити душу, світовідчування героїв допомагає авторові прийом поліфонії, багатоголосся у романі. Кожний герой крім участі в діалогах вимовляє нескінченний “внутрішній” монолог, що показує читачеві, що робиться в його душі. Достоєвський будує всю дію роману не стільки на реальних подіях і їхньому описі, скільки на монологах і діалогах героїв (сюди вплітається і його власний голос, голос автора). Письменник тонко передає мовні особливості кожного образа, дуже чуйно відтворює інтонаційну систему мовлення кожного персонажа (це добре помітно в мовленні Раскольникова). Із цієї творчої установки виходить і ще одна художня особливість роману – лаконічність описів. Достоєвського цікавить не стільки те, як виглядає людина, скільки те, що за душу в нього усередині. Так і виходить, що із усього опису Соні запам’ятовується одне тільки яскраве перо на капелюшку, що зовсім не йде до неї, а в Катерини Іванівни – яскрава не те хустка, не те шаль, що вона носиться
Важливою художньою особливістю можна вважати й те, що роман “Злочин і покарання” жадає від нас глибинного філософського осмислення життя. Герої його (особливо Розкольників) – люди шукаючою, одержимою однією ідеєю. Такою ідеєю, що змушує головного героя забути про власне благополуччя, стає ідея про “кров по совісті”. Достоєвський обговорює її із читачем, Родіон з Мармеладовим, Порфирієм Петровичем, із читачами в статті, написаної ім. Протягом усього роману йде філософська полеміка про зміст поняття “злочин” (чому Сонечка – злочинниця, а Лужин – чимала людина в очах суспільства, хоча насправді всі навпаки?).
Навіть сам сюжет роману грунтується на історії злочину (відомо, що Достоєвський прочитав про щось схожому в колонку подій). Страсті у романі доведені до межі, у ньому немає півтонів. Особливістю роману є також крайня напруженість конфлікту. Нормальне, звичайне життя нудне для його головного героя
Всі перераховані художні особливості роману делают. його шедевром росіянці й світовій літературі, а його автора – основоположником нового “психологічного” підходу до зображення явищ дійсності.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)