Хіба можна було сумніватися у самостійності авторства Марка Вовчка
Хіба можна було після цього сумніватися у самостійності авторства Марка Вовчка, відмовляти такому багатому і великому талантові в самостійному місці в українській літературі?! Хто ще з українських прозаїків володіє такою блискучою і багатою мовою?! Кому вдалося розгадати таємницю мелодійпосїі прози Марка Вовчка?! – писав Іван Франко в статтях, написаних після публікації цієї казки.
Так відповіла письменниця наклепникам. Відповіла не газетним спростуванням, а дійовим доказом свого нев’янучого таланту і незрівнянної майстерності.
За два місяці, які Марко Вовчок пробула в Києві, вона ноновила зв’язки з українськими видавцями і літераторами, зустрічалася з давніми друзями – селянами та польськими орендарями з Богуслава та Хохітви, які відвідували її в готелі Михайлівського монастиря, передала до “Киевской газети” колоритне оповідання “Хитрий Хаим-ка”, навіяне богусдавськимн враженнями, Ця остання подорож до Києва – одна
Один із шанувальників Марка Вовчка, талановитий критик В. М. Доманицький включає її твори до антології української класичної прози за сто років – “Вік”, запрошує взяти участь у літературному збірнику Київського комітету грамотності. В особі цього молодого вченого, визначного знавця Шевченка і друга Івана Франка, Марко Вовчок знаходить найпалкішого прихильника. Він не тільки всіляко популяризує її творчість, а й стає після смерті письменниці першим дослідником і біографом Марка Вовчка, безкомпромісним захисником від усіх, хто намагався принизити й опорочити її ім’я. Перу Доманицького належать перші науково обгрунтовані статті про автора “Народних оповідань” 65.
Восени 1907 року Василь Доманицький разом з Богданом Марковичем розбирає у Петербурзі архів Марії Олександрівни, який привіз із Нальчика її чоловік, готує велику наукову біографію Марка Вовчка. І цю самовіддану, благородну справу робить людина, хвора на сухоти останньої стадії, людина, що переховується від царської поліції спочатку в Петербурзі, а потім за кордоном, у Закопане, куди забирає потрібні для роботи автографи і частину листування. За кілька місяців до своєї смерті, навесні 1910 року, Доманицький по дорозі на південь Франції заїхав до Кракова і залишив у знайомого наявні у нього рукописи Марка Вовчка. Багато з них, але не всі, згодом надійшли до Києва – в Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка Української Академії наук.
У 1915 році, після смерті Богдана Маркевича, його вдова, Євгенія Петрівна, значну частину архіву передала у Пушкінський дім, в якому було створено “Фонд М. А. Марковий”. Згодом, у 1928 році, онук письменниці Сергій Богданович поповнив цей архів багатьма документами першорядного значення.
Усе, що не потрапило до державних архівів, знаходилось у трьох осіб: у Сергія Маркевича, Михайла Дем’яно-вича і меншого сина. У двадцяті-тридцяті роки їх всіх відвідував дослідник і біограф Марка Вовчка О. К. До-рошкевич, який відібрав для своєї роботи найбільш цікаві автографи. Не будемо говорити про те, як це сталося, але всі матеріали, які мали потрапити до державного архіву, згодом перейшли у приватну власність спадкоємців О. К. Дорошкевича і кінець кінцем були опубліковані, на жаль, не повністю, у першій книзі сьомого тому (К., 1966) Творів Марка Вовчка..
Цей необхідний екскурс не завадить нам повернутися до подій, що поглинули всю увагу письменниці.
Особливо хвилює її, нагадуючи про шістдесяті роки, легальне видання в Росії журналу “Бнлое” і “Воспомина-пий” з додатком факсиміле – герценівського “Колокола”. Вона розшукує серед своїх паперів листи Герцена і надсилає їх Богданові для публікації у “Бмлому”. І тут же наводить відомі їй факти про сімейну драму Герцена і про його стосунки з Огарьового. “Цікаві російські люди! Такі цікаві, що я, розбираючи старі папери, вирішила все це записати, не відкладаючи. Хай після моєї смерті буде наукою майбутнім поколінням, як казав мій учитель Си-лич, коли записував жінчин рецепт про те, як найкраще маринувати сливи”.
У листуванні з сином вона дедалі частіше згадує “Воспоминання”, які хоче залишити для “науки наступним поколінням”. Та чи розпочала вона ці мемуари, чи тільки збиралася, так і залишилось невідомим. Багато творів Марка Вовчка, про які йдеться у листуванні, ще й досі не розшукано. І далеко не все з того, що публікувалося під іншими псевдонімами, знайдено і прочитано.
Після смерті Никифоракі Михайло Дем’янович уже не міг залишатися на посаді земського начальника. Громадська діяльність Марії Олександрівни, якою вона непомітно для всіх займалася в Олександровському, викликає опір і нові доноси на чоловіка. Вони живуть у “середовищі постійних пліток, підсиджувань, скандалів” і мріють якнайшвидше вибратися “з олексавдровської ями”. Михайло Дем’янович, “незважаючи на його небалакучість, знаходиться під підозрінням, усі, від сановника до дрібних секретарів, давно товчуть на нього часник, щоб з’їсти зі смаком (є доноси політичні й просто у вигляді рапортів),- активну участь беруть у цьому попи, і, якби не селяни, які йому вірять, то він би давно вилетів”.
Наприкінці березня 1908 року Марія Олександрівна з чоловіком залишають Олександровське і переїжджають до Нальчика. їх проводжає натовп селян. Зупинившись на деякий час у слобідці в Юлії Петрівни, вони оселяються в маленькому будиночку її дочки Ганни Степанівни за три верстви від Нальчика – в Долинську: звідси Михайлові Дем’яновичу було легше наглядати за будівництвом дому на дільниці, купленій ще під час літнього приїзду 1905 року.
Була рання тепла весна. Марія Олександрівна одразу ж заклала квітник і, як завжди, захопилась своїм садком.
У кінці травня вони переїхали на свою дільницю і оселилися в сараї, де було відгороджено куток для житла. Затишний будинок”, з трьома просторими кімнатами, верандою і передпокоєм, останнє пристановище Марка Вовчка, було закінчено десь під осінь. Невдовзі її робочий кабінет з книжковими шафами, піаніно і великим письмовим столом набрав свого звичайного вигляду. У надвірній прибудові Михайло Дем’янович опорядив стійло для ослика Атді, якого запрягав у двоколку і щодня ганяв на пошту.
Не встигла письменниця обжитися на новому місці, як одразу ж надіслала єн ноні СВОЄ звичайне розпорядження: “[Це ось що, і це для мене дуже важливо: якщо будуть друкувати листи Герцена, хай, коли вони хочуть, друкують ті, що одержані від Марка Вовчка, але не називають прізвища, під яким тепер живу в Терській глушині, де не знають, що пані Л і М В – одна й та сама особа, а якщо дізнаються, то мені доведеться відмовитися від багато чого такого, чим займаюсь, бо місцеві інтелігенти разом із поліцією, яка тут дуже сильна, можуть заподіяти мені багато неприємностей.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)