Хараткеристика образів повісті “Перехресні стежки” Івана Франка
Поряд з позитивними образами виведено цілу низку негативних персонажів, які повстали проти дій Рафаловича: зажерливий шляхтич, пан маршалок Брикольський, староста, суддя Страхотський, Шнадельский і ціла зграя інших людців, що жили за рахунок селянства.
Щоб убити зародки громадського руху, староста заарештовує Рафаловича на очах у селян, які зібралися на багатолюдне віче. Повернувшись із в’язниці через два місяці, Рафалович знову прийшов до старости за дозволом скликати селянське віче. У роздумах Рафаловича автор висловлює свої тривожні
Повість “Перехресні стежки” позначена прагненням Франка-психолога зазирнути за межу типового, проникнути в таємниці незвичайних психологічних явищ. Автор “Перехресних стежок” з глибоким психологізмом розкрив образи Рафаловича, Регіни, Стальсько-го, Барана та інших персонажів.
Стальський був цікавий Франкові можливістю розкрити психологію садизму – крайньої жорстокості, яка приносить цьому нелюдові задоволення.
Баран з його нав’язливою ідеєю врятування людей від антихриста – це художньо-наукова студія потьмареної психіки, власне – психопатології.
Із хворобливим затьмаренням підсвідомості зустрічаємося в сценах твору, де з’являється Регіна Стальська.
Письменник також цікавиться сферою ірраціонального: з цього приводу варто згадати віщий сон Рафаловича напередодні загибелі Регіни. Йому примарилася “втоплена нещаслива жінка” – і сон збувся, Регіна трагічно загинула.
Найзагадковіша постать у повісті Франка “Перехресні стежки” – “незвичайний лихвар” Вагман. З моменту першої своєї появи цей “високий жид у довгім жупані, з чорною бородою і довгими пейсами” привертає увагу читачів.
Сам Вагман у розмові з Рафаловичем називає себе “добродієм добродіїв”. Це означає, що він тримає в залежності не простих людей, а багатіїв.
Несподіваним для адвоката була пропозиція допомогти.
Вагман нікого не боїться: “Законами мені нічого не вдіють, – пояснює Вагман свою невразливість. – Вони знають один закон, а я знаю 10 способів, щоб обійти той закон”.
Метою “незвичайного лихваря” було бажання “повикурювати тих панків із сіл”. Сказавши ці слова Євгенові, Вагман віддає йому векселі й боргові записи своїх супротивників.
Сумна історія, повідана Євгенові отцем Зваричем, проливає світло на поведінку Вагмана: староста домігся, щоб лихваревого сина забрали до війська, де його й замучили. Особисте нещастя перетворило Вагмана з “хлопської п’явки” в “добродія добродіїв”.
Образом Вагмана Іван Франко намагався знайти способи розв’язання існуючих суперечностей.
Вагман і Рафалович розуміють один одного. Розуміючи, що влада будь-що зірве збори селян-українців, лихвар призначає на той же час (і зовсім поруч) паралельне єврейське віче, щоб у потрібну мить надати Рафаловичу трибуну, а селянам – “майданчик”.
Цікавими у повісті є стосунки двох євреїв – бурмістра і Вагмана. Вони дискутують з приводу проблеми самовизначення галицького єврейства і його стосунків з українцями. Якщо бурмістр тяжів до “німецьких жидів”, то Вагман належав до жидів-старовірів. Йшлося про єврейські погроми в Росії (як цілком слушно зауважує бурмістр, інспіровані російським урядом). Вагман припускає можливість таких. Боячись єврейських погромів в Галичині (такі погроми були в Росії), бурмістр прагне зректися своєї національності, щоб знайти іншу батьківщину.
Як бачимо, гостру проблему співжиття корінних і некорінних націй Вагман розглядає з позицій здорового глузду. Його ідеалом є власна єврейська держава. Він вважає, що “можна бути жидом і любити той край, де народився, і бути пожиточним, або бодай нешкідливим для того народу, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв’язаний з усіма споминами нашого життя”.
Справа, отже, не лише в особистих мотивах поведінки Вагмана, а й у його глибинних переконаннях, які роблять цього лихваря спільником Рафаловича.
Спільної мови вони не знаходять хіба що в деяких питаннях тактики. Вагман пррпонує адвокатові самому купити маєток, а той відмовляється, пояснюючи це тим, що він хоче допомагати бідним. На думку лихваря, маючи маєток, можна допомагати краще.
Цікавим для читача є образ селянина Демка Горішнього, який заблукав у лісі. Цим образом Франко розкриває долю свого народу, що не знає, куди йому йти.
У цьому вболіванні за народну долю – весь пафос повісті “Перехресні стежки”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)