Характеристика образів роману “Тигролови” Івана Багряного

Іван Багряний залишив чималий творчий доробок, але найбільшу популярність здобув своїми романами. Першим великим твором були “Тигролови” (написаний 1944 року як “Звіролови”, 1946 року перевидані під назвою “Тигролови”), перекладені німецькою та видані в місті Кельні. Цю книжку високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.
В основу “Тигроловів” покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало рис характеру

самого автора: він не скорився, не змирився з насильницьки нав’язаним йому статусом в’язня жахливої системи й залишився Людиною.
Сюжет роману побудований на історії “полювання” майора НКВС Медвина – новітнього тигролова влади – на гордого і волелюбного Григорія Многогрішного – молодого хлопця з України, який у тайзі знайшов земляків, друзів, кохання… У цьому змаганні за право бути Людиною Григорій переміг. Передусім тому, що не визнав себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина повинна кинути виклик страшній системі й вистояти.
“Тигролови” – це романтичний твір, з елементами пригодницького жанру (тому закономірна його популярність серед німецької молоді). Сюжет захоплюючий і динамічний, читач постійно перебуває в емоційному напруженні. І все ж “Тигролови” виходять за межі звичайної “масової” літератури, насамперед, ідейним спрямуванням. У творі Багряного всепоглинаюча ідея перемоги добра над злом втілюється через художні образи, ліричні відступи, промовисту символіку.
Стрімкий потяг-експрес, що мчить на Далекий Схід, як мчить і саме життя. У ньому розважаються й милуються краєвидами представники влади і терзаються роздумами про своє майбутнє звичайні люди, яких перетворено на зеків, безправних політв’язнів. Серед останніх і Григорій Многогрішний. Він тікає з поїзда, як із жорстокої, занедбаної Богом та людьми реальності, потрапляє на розкішний острівець у тайзі, що зветься Зеленим Клином, який здається Григорієві мрією-казкою. Символічною є і ця назва. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони створили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією.
Родина Сірків живе дуже заможно: постачання пантів, хутра, м’яса та живих тигрів приносить значний прибуток. Сірки мають кілька коней, усе необхідне для полювання і ведення господарства (тільки на Голубу Падь вони щорічно завозять кілька тонн солі), мають добрий зручний одяг як тканий, так і зі шкір, оленячого та соболиного хутра, а перелік страв просто викликає заздрість.
Багряний показує, що такий світ можуть створити тільки люди вільні духовно і матеріально: “А люди – ті самі. І не ті самі, такі й не такі. Всім такі, лише одним не такі, – поглядом, життєвим тембром, іншою якістю. Ці – суворі і загартовані. Безжалісні стрільці, веселі і безпощадні звіролови, мускулясті диктатори в цій зеленій, первісній державі, хижі і горді завойовники цієї ще не загнузданої стихії. Життя геть випекло з них сентиментальні риси і вайлувату млявість, насталивши їх, вигартувавши в безперервнім змаганні за своє існування”.
Григорій до зустрічі з українською родиною Сірків відчував себе зацькованим звіром. Але атмосфера в родині звіроловів, яка прийняла й порятувала Григорія, тепла, домашня, як і довколишня природа. На тлі цієї розкішної багатовікової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки.
Сюжет роману напружений, динамічний. Сірки мають незвичне й небезпечне заняття – виловлюють у тайзі тигрів – гордих, незалежних і сильних звірів. Варто звернути увагу на те, що ці люди тигрів не убивають, а лише ловлять. У двобої з тиграми вони є рівновеликими, такими ж гордими та незалежними. Українці протистоять силам зла, яке уособлено в образі майора НКВС Медвина.
Шлях Григорія Многогрішного за кордон – майже неможливий у радянській дійсності 30-х років – для Багряного не є якимось надзвичайним винятком, про що свідчить і розповідь старого Мороза про братів Кирпиченків: “П’ять років влада не могла “взяти” на Голих Горах братів Кирпиченків. А вони вчотирьох мали “штаб” там, де сам дідько не дістанеться. І цілий “цехавуз” зброї та припасів всяких… Аж поки їх не вистежили та не оточили… Це минулої зими. Три дні билися… Але не взяли ні одного. Билися, як на “пазиції”… А тоді Кирпиченки з боєм перейшли в Китай…”
Отже, романіст прямо висловлює думку про можливість та необхідність збройного опору владі.
Іван Багряний у романі “Тигролови” реалізує свою ідейно-філософську концепцію через долі, світогляд та вчинки своїх героїв. Його волелюбні персонажі об’єднують минуле і майбутнє України, історія якої постає в невблаганній циклічності і повторюваності, починаючи від гетьмана Дем’яна Многогрішного, якому довелось торувати шлях до Сибіру за волю своєї країни, до сучасних авторові борців.
Григорій Многогрішний ніби розриває замкнене коло, породжує надію на визволення, бо відзначається великою силою волі, внутрішньою зібраністю і жадобою життя.
Привабливими рисами наділені й інші персонажі роману.
Це насамперед Сірки. Врятований Григорій його ще не бачить, але чує “дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома…” Потім зустрічає з полювання “вусатого дідугана, дебелого, високого, червоновидого, а волохатими грудьми” в мисливському спорядженні. Це старий Сірко. Напевне, він здогадується, хто такий Григорій, але виконує неписаний закон тайги – допомогти потерпілому, пошанувати гостя: “Я не знаю, хто ти, але моя хата – твоя хата. Лежи ж собі. Такий закон тут. Наш закон. Навіть коли б ти був не християнська душа, а якийсь гольд чи навіть кореєць, то й тоді цей закон по твоїй стороні. Будь же веселий і щасливий…” І Наталка підтверджує ці батькові слова: “Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті – вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати”.
Батько родини підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе, не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину, “по-своєму таки віку доживати”. Кмітливість і відвага стали спадковими рисами сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружних дітей, привчили їх до праці.
Мати родини – вперше постає перед очима Григорія в національному одязі. У неї приємний голос: “Такий, як у всіх матерів там, за тисячі кілометрів звідси”. Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: “Не журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…”
Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим українським звичаєм. Свою любов до рідного краю – далекої України – мати передала й дітям. Наталка й Грицько. залюбки співають українських пісень, беруть участь у старовинних обрядах, додержуючись традицій предків. У серці матері – велика любов до цього суворого далекосхідного краю, де виросла, вийшла заміж, народила дітей і поховала близьких людей. Але, “як напосядуть згадки про край той рідний, сонячний і тихий – далебі, журба бере, так би й полетіла туди”. Мати й батько “з природної делікатності” не розпитували Григорія ні про що, проте видно було, що дуже йому співчували. Отже, подружжя Сірків – глибоко порядні, добрі й сміливі люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу.
Грицько, Сірків син, став для втікача другом і братом, навчив мисливських премудростей. Так само як і батьки, мовчки й делікатно підтримував Многогрішного. Молодий Сірко – вправний мисливець і звіролов, сміливий, з великою повагою ставиться до батьків, шанує традиції й звичаї козацького роду.
Наталка Сірківна – горда лісовичка, мисливець і звіролов, хоче в усьому бути першою. Мати говорить про неї: “їй би на коні, та на полозках, та з гвинтівкою, та з собаками… Звели їй до відьми в зуби полізти – полізе. їй би треба хлопцем родитись…” Але разом з тим Наталка ніжна й любляча донька, яка шанує предківські звичаї і тонко відчуває красу природи. Та найбільше вона розкривається у своєму почутті до Григорія Многогрішного.
Неприступна й насмішкувата, вона старанно приховувала своє кохання до Григорія. Але у вирішальний момент, коли на перешкоді до її щастя стала розлука, вона діє рішуче і швидко – так, як підказує їй серце. Знаючи, що над коханим нависла смертельна небезпека і йому треба тікати, вона готова навіть переступити батьківське слово (адже в неї “Сіркова кров”), щоб бути разом з коханим. Наталка – ніжна, вірна й віддана подруга, яка готова йти зі своїм коханим хоч на край світу.
Прощаючись з рідними, дівчина бере з брата слово, що він дбатиме про батьків, берегтиме їх і не покине після одруження.
Радіючи з того, що їм пощастило вирватися з ворожого кола, вона говорить Григорію: “Ми підем… Ми підем тепер… На тую… на твою Україну!” Разом з Григорієм вона готова була навіть на “героїчну битву і смерть за тую далеку, за тую незнану, за тую омріяну Україну”.
Образи ворогів у романі здебільшого узагальнені. Це поїзд-дракон, що уособлює в собі тоталітарну систему. Поїзд ведуть потужні паровози, що носять імена двох історичних постатей – головного ідеолога та виконавця страшного, антигуманного режиму – “Йосип Сталін” і “Фелікс Дзержинський”.
Ницість цієї системи виявляється ще й тому, що багато людей, часто навіть непоганих, вимушені були ставати секретними “сотрудниками” в органах НКВД, шпигуючи за іншими, виявляти “небла-гонадійних”. Це ми бачимо в розділі “Світ на колесах”, коли один із ресторанних приятелів виявився саме таким агентом.
З конкретних негативних образів розкрито образ слідчого у справі Григорія Многогрішного – майора Медвина.
Сидячи у вагоні-ресторані комфортабельного експресу, цей представник влади виглядає як саме втілення могутності і вищості. Дізнавшись про втечу Многогрішного, Медвин згадує того в’язня – “диявола в образі людини”: “Що він з ним не робив!.. Він йому виламував ребра в скаженій люті. Він йому повивертав суглоби… Він уже домагався не зізнань, ні, він добивався, щоб той чорт хоч заскавчав і почав ридати та благати його, як то роблять всі… Авжеж! Дивиться виряченими очима – і тільки. Як каменюка”. А на самому початку цей в’язень сказав своєму мучителеві: “Я тебе переслідуватиму все твоє життя. І всі ми, що тут пройшли… Ми тебе переслідуватимемо все життя і проводжатимемо тебе до могили – тисячі нас, замучених, закатованих…”
І дійсно, відтоді майор не міг спокійно спати, а одружившись, “боявся ночувати вдома…”, особливо коли Многогрішний утік з божевільні, куди його відправили. Незабаром в’язня піймали, і майор особисто постарався, щоб йому дали великий строк. І от маєш: знову втік. І знову перед Медвином стали “очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви”.
Під час наступної зустрічі з Многогрішним Медвин “тіпався” зі страху… Многогрішний убиває свого колишнього слідчого іменем усіх замучених, вважаючи, що має на це моральне право.
В романі “Тигролови” Багряний по-своєму відтворює ідеї М. Хвильового про перспективу майбутнього України.
Серед нетрів приамурської тайги, на кордоні з Китаєм, Багряний знаходить той ідеал вільного людського співжиття та співпраці’- те, * що Хвильовий називав “загірною комуною”.
Хутір родини Сірків оточують гори, де нащадки запорозьких козаків живуть і працюють своєю маленькою трудовою комуною, без будь-якого поневолення та примусової чи найманої праці. Наявність таких поселень була для Багряного одним із позитивних надбань радянської влади та передумовою подальшого розвитку України. Ця маленька комуна – той ідеал, де вільна людина працює на своїй землі, що і є запорукою досягнення Добробуту.
В оточенні вільних людей жахи минулого перетворюються для Григорія Многогрішного на марево, на химерний сон. Він починає відроджуватись до нового життя. А його відродження символізує відродження всієї нації.