Характеристика образів комедії “Мина Мазайло” Миколи Куліша
Микола Гурович Куліш є творцем “модерної драми”. Його комедія “Мина Мазайло” змушує сучасних читачів замислюватися над тими проблемами сьогодення, коріння яких сягає в далеке минуле.
Сюжет п’єси не новий. Він перегукується з творами Мольєра та Карпенка-Карого, але у переосмисленні Куліша знаходить нове, яскраве наповнення – письменник торкається “другорядності” української нації в свідомості українців.
Харківський службовець Мина Мазайло, українець за походженням, вирішив змінити своє “плебейське” прізвище
Зміною прізвища Мина прагне змінити способ життя, одержати ніби нове народження. Мина Мазайло почувається другосортним, неповноцінним, як і мольєрівський
Мина переконаний: щоб пробитись до “власть імущих”, треба зректися власного “я”, До дискусії залучаються незліченні Минині родичі і навіть уявні предки: дід Чумак, дід Запорожець, дід Селянин і навіть химерний нащадок з химерного майбутнього, в якому “прізвищ не буде, а буде одна всесвітня нумерна система”.
Лесь Танюк наголошував, що в творі Куліша мовна проблема, хоч важлива, але не головна – вона є символом значно глибшої суспільно-громадської проблеми, зумовленої прийняттям чи запереченням і свого національного “я”, і своєї загальнолюдської сутності.
“Комедія мала шалений успіх, бо глядач розумів Кулішеву сатиру на міщанство, національну упередженість та зверхність – від “хатнього” українського націоналізму до великоросійського шовінізму”.
Для Миколи Куліша людина була невід’ємною часткою природи, всесвіту, історичного процесу, індивідуального і суспільного життя, але все це неможливе без національного відчуття, а мова якраз і є одним з найважливіших показників фізичного здоров’я нації. Але мова не вирішує інших проблем, що постають перед сучасником…
Цими словами і виражена головна думка п’єси М. Куліша “Мина Мазайло”.
Майже всі п’єси драматурга (крім, може, найпершої – “97”) долали багато перешкод, перш ніж потрапити на сцену. “Мина Мазайло” стала щасливим винятком, бо була відразу дозволена до постановки, одержавши категорію “А” – найсприятливішу для оприлюднення. Того ж таки 1929 року комедію було поставлено на сценах Дніпропетровського, Херсонського, Одеського, Вінницького, Житомирського й Маріупольського театрів. У Києві її поставив Гнат Юра (як дотепну побутову комедію і яскраве видовище), у Харкові – Лесь Курбас. Вистава “Березоля” тріумфально гастролювала в Одесі й Києві, а влітку 1930 року – у Грузії, під час єдиного виїзду театру за межі республіки.
“Так само тріумфально було її знято наприкінці 1930 року, коли процес українізації пішов на спад, – знято після бурхливих дискусій у пресі та цілої низки суворих засідань. Знято після того, як з мистецького твору комедія стала явищем життя, як її герої стали живими персонажами київської Бесарабки чи Подолу, реальними людьми одеського Привозу чи Молдаванки, після того, як репліками з п’єси Миколи Куліша заговорив народ”.
Типовою рисою творчості М. Куліша дослідниця його творчості Н. Кузякіна вважає ущільненість дії в хронології та часі. В центрі уваги драматурга були соціально сформовані характери, типи. Його цікавило їх місце в суспільному бутті народу. Герої “Мини Мазайла” з найменшого явиша свого міщанського побуту створювали бурю, хоча своє духовне існування залишали незмінним, злиденним.
Напруженість дії у творі спричинена гонитвою персонажів за ідеєю-фікс, що керує ними: досягненням життя, подібного до “власть імущих”. Життя Мини підкоряється гонитві за привидом щастя. І чим більшу наполегливість виявляють герої в осягненні безумної мети, тим смішнішими виявляються результати.
На думку Н. Кузякіної, “розташування ідеологічних сил, що беруть участь у родинній дискусії з приводу зміни прізвища, відбивало наявність і розташування їх у суспільному житті України. Відповідно до свого задуму – “міщанство і українізація” – драматург не ввів у текст п’єси розвинених позитивних образів.
Художній такт вимагав відмовитися од цього, бо на тлі у співдії з однобоко окресленими образами інших героїв носії позитивних думок мусили б стати також однобокими або залишитися цілком схематично-плакатними. Почасти воно так і сталося, – образи позитивних комсомольців (Губа, Тертика, Аренський) сприймаються у п’єси як ідеологічний додаток, а не як живі особи”.
“Мина Мазайло” сприймалась сучасниками дуже легко, тому вже після перших двох дій її розглядали, як водевіль.
Проте за жанром твір являє собою сатиричну комедію, з притаманним цьому жанру рисами (використання гіпербол, символіки, гротеску). Отже, Куліш-драматург належав до митців, здатних бачити у найбанальніших побутових явищах політичне та суспільне підгрунтя. В комедії ” Мина Мазайло” драматург прагнув дослідити, як впливають важливі тенденції суспільного життя країни на побут сучасного йому міщанина.
Кожен з образів твору несе в собі символічне узагальнення.
Головний персонаж – українець за походженням Мина Мазайло зневажає все українське, ігнорує мову та культуру. Мазайло-чиновник, який через своє “другосортне” походження звик плазувати перед начальством, зненавидів свою приналежність до українського народу, через яку він не міг дістатися на вищий щабель службової ієрархії.
Він згоден називатися малоросом, аби не українцем, щоб бути ближчим до великої раси.
Із сцени, коли Мина Мазайло вперше з’являється у п’єсі, ми бачимо залякану й затуркану людину, що звикла принижуватися перед начальством. Навіть у загсі, де він хотів тільки запитати про зміну прізвища, йому “заціпило”. Несміливий на службі, Мина виступає грубим і деспотичним у сім’ї. Він загрожує синові, який не хоче міняти прізвище: “Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!..” або “Уб’ю!.. Вижену з дому!”
Під час родинної дискусії Мазайло виявляє свою повну обмеженість і нерозуміння української історії: “Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української – і це наша малоросійська трагедія”. Але трагедія Мини зовсім в іншому. Він не розумів, що політика уряду щодо української мови була однаковою і за царських, і за радянських часів. Тимчасова українізація нічого не вирішувала, і Мазайло відчував це: “Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади”.
Проте підсвідомо Мина розуміє свою зраду перед історичною пам’яттю предків. Можливо, тому і ввижаються Мині його діди: “Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене, Боже мій, Боже мій…”
Цілком вірогідно, що комедія “Мина Мазайло” була написана у відповідь на “Дні Турбіних” Булгакова. Саме глузування Булгакова над українською мовою розв’язувало руки Кулішеві. Достатньо згадати сцену безнадійних спроб Шервінського (“Дні Турбіних”) заговорити українською мовою. І тоді зрозуміло, що Куліш пародіює безрезультатне вивчення Мазайлом російської вимови.
Сцена тріумфу Мазайлів (тепер уже Мазеніних) перед дзеркалом є водночас і комічною, і трагічною, адже навіть слова “помер Мазєнін, Мина Маркович… Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина…” здаються їм солодкими.
Закінчується історія Мазайла чисто по-гоголівському – “німою” сценою і повним крахом героя – його звільняють з посади “за систематичний опір українізації”.
Ідейним противником Мини у п’єсі є його Син Мокій. Мокій заїк хоплений багатством української мови. У юнака глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Його філологічні коментарі захоплюють, чарують. Уля каже: “…Він на тебе словами отими тощо… аж пахне”.
У Мокія дуже багато хороших рис, але постать юнака позитивно-перебільшена, а тому він виглядає смішним і недолугим, дійсно ” вдареним мовою”. Комічно звучить освічення юнака Улі: “Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати… Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!”
Проте у суперечці з батьком Мокій грубий, жорстокий, нестриманий. У нестямі кричить: “З новим прізвищем! У криницю!” Тож з одного боку, Мокій прихильний до усього українського, з другого – обмежений, бо зневажає все інше.
У творі Куліша є цілком анекдотичні персонажі – тьотя Мотя та дядько Тарас.
Тітка Мотя наділена ворожими поглядами на українську мову й культуру. В той же час її репліки просто смішні. Побачивши на вокзалі напис українською мовою “Харків”, вона цілком серйозно питає: “Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?” Те, що в українській опері “Тарас Бульба ” артисти співають по-українському – “єто ж. просто безобразіє!”. Українська мова для неї – просто “австріяць’ка вигадка”.
Вражаючим є саркастичний вислів тьоті Маті: “По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованиой, нєжелі українізірованной”.
Гротескним образом у творі є й Дядько Тарас. Він не враховує нових змін у житті і виступає за збереження всього старого. Дядько легкодухо поводиться у суперечці з нахабною тьотею Мотею. Проте він любить свій народ, рідний край, його історію: “Наші селяни не українці? Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців”. Саме дядькові Тарасу належить гірке і страшне передбачення: “їхня українізація – це спосіб виявити веіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було…”
Цікавими, хоча і менш колоритними є постаті Лини і Рини Мазайлів. Вони зреклися всього національного, навіть імена свої переробили на кшталт російських. Це манірні міщаночки, які повністю поділяють зневагу Мини до всього вкраїнського. їхні щоденні заняття – плітки, підглядання та підслуховування, заздрість до тих, хто “добре влаштувався” у житті. Між ними немає нічого довірливого і теплого, крім грубості, лайки та образ. Дізнавшись про відмову сина змінювати прізвище, мати ладна його проклясти.
Насторожено ставляться до українізації Уля і “її подруги. Уля до знайомства з Мокієм теж прагне змінити прізвище Розсоха на Розсохина. Але, закохавшись у Мокія, вона сприйняла його погляди. Тепер її слова звучать музикою: “І знаєш, “дружина” – це краще, як “жінка” або “супруга”, бо “жінка” – то означає, “рождающая”, “супруга” ж по-вкраїнському – “пара волів”, а “дружина”… Ось послухай: рекомендую – моя дружина, або: моя ти дружинонько. Або по-вкраїнському – одружитися з нею… Це ж не те, що “жениться на ней”, розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як “жениться на ней”, – ти чуєш?”
Під впливом Мокія Уля стала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою, порівнювати і до деяких “філологічних” висновків дійшла вже сама. І хоч Рина їй говорить: “Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна твоя баба по-малоросійському говорила”, Уля відповідає: “Мама ще й тепер по-українському як коли закидають”. Віднині вона вже й себе вважає українкою, говорячи, що у неї все українське – навіть губи, очі і ноги (за антропологією). У фінальній сцені Уля повністю виступає на боці Мокія.
“Мина Мазайло” – твір, який порушує проблеми, актуальні як за життя автора, так і зараз. І в третьому тисячолітті можна побачити політичні джерела і суспільний грунт найбанальніших побутових явищ, тільки на новому оберті історичної спіралі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)