ХАМЕЛЕОН – АНТОН ЧЕХОВ – СМІШНІ ТА ПРИКРІ “ДРІБНИЦІ ЖИТТЯ”

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ

РОЗДІЛ 1 СМІШНІ ТА ПРИКРІ “ДРІБНИЦІ ЖИТТЯ”

АНТОН ЧЕХОВ

ХАМЕЛЕОН1

Через базарну площу йде поліцейський наглядач Очумєлов у новій шинелі й з клуночком у руці. За ним ступає рудий городовик2 з решетом, ущерть повним конфіскованого агрусу. Навкруги тиша… На площі ні душі… По-відчинювані двері крамниць і шинків дивляться на світ божий похмуро, як голодні пащі; коло них немає навіть жебраків.

– То ти кусатись, окаянний? – чує раптом Очумєлов. – Хлопці, не пускайте його! Нині не дозволено

кусатися! Тримай! А-а!

Чути собаче вищання. Очумєлов дивиться в той бік і бачить: з дров’яного складу купця Пічугіна, стрибаючи на трьох ногах і озираючись, біжить собака. За ним женеться чоловік у ситцевій накрохмаленій сорочці й розстебнутій жилетці. Він біжить за ним і, подавшись тулубом уперед, падає на землю й хапає собаку за задні лапи. Чути вдруге собаче вищання і крик: “Не пускай!” З крамниць висовуються сонні фізіономії, і скоро біля дров’яного складу, немов із землі вирісши, збирається натовп.

– Начебто безпорядок, ваше благородіє!.. – каже городовик.

Очумєлов робить

півповорот ліворуч і простує до зборища. Біля самих воріт складу, бачить він, стоїть вищеописаний чоловік у розстебнутій жилетці і, піднявши догори праву руку, показує натовпові закривавлений палець. На півп’яному обличчі в нього ніби написано: “Ось я тобі дам, шельмо!”, та й самий палець має вигляд знамення перемоги. У цьому чоловікові Очумєлов упізнає золотаря1 Хрюкіна.

1Хамелеон – 1. Різновид ящірок, здатних змінювати колір шкіри. 2. У переносному значенні: людина, яка залежно від обставин часто змінює свої погляди, судження, симпатії, переконання.

2Городовик – нижчий чин міської поліції в Росії XIX ст.

У центрі натовпу, розчепіривши передні ноги й тремтячи всім тілом, сидить на землі сам винуватець скандалу – біле хортеня2

З гострою мордою й жовтою плямою на спині. В сльозавих очах у нього вираз туги й жаху.

– З якої це нагоди тут? – питає Очумєлов, врізаючись у натовп. – Чому тут? Це ти навіщо палець?.. Хто кричав?

– Іду я, ваше благородіє, нікого не займаю… – починає Хрюкін, кашляючи в кулак. – По дрова з Митрієм Митрійовичем, – і раптом це стерво з доброго дива за палець. Ви мені пробачте, я людина, котра робоча… Робота в мене дрібна. Нехай мені заплатять, бо – я цим пальцем, може, з тиждень не поворухну… Цього, ваше благородіє, і в законі нема, щоб від тварини терпіти… Якщо кожен кусатиметься, то краще й не жити на світі…

– Гм!.. Гаразд… – каже Очумєлов суворо, кашляючи й ворушачи бровами. – Гаразд… Чий собака? Я цього так не залишу. Я покажу вам, як собак розпускати! Час звернути увагу на таких панів, що не бажають підкорятися постановам! Як оштрафують його, мерзотника, то він дізнається в мене, що означає собака і всяка інша бродяча худоба! Я йому нажену холоду!.. Єлдирін, – звертається наглядач до городовика, – дізнайся, чий це собака, і складай протокол! А собаку знищити треба. Негайно! Він напевно скажений… Чий це собака, питаю?

– Це, здається, генерала Жигалова! – каже хтось із натовпу.

– Генерала Жигалова? Гм!.. Зніми-но, Єлдирін, з мене пальто… Страшенно жарко! Мабуть, що на дощ… Одного тільки я не розумію: як він міг тебе вкусити? – звертається Очумєлов до Хрюкіна. – Хіба він дістане до пальця? Він маленький, а ти ж он який здоровило! Ти, мабуть, розколупав пальця цвяшком, а потім і спала тобі на думку ідея, щоб здерти. Ти ж… відомий народ! Знаю вас, чортів!

– Він, ваше благородіє, цигаркою йому в морду для сміху, а він – не бувши дурний, і хапнув… Дурнувата людина, ваше благородіє!

– Брешеш, сліпий! Не бачив, то, виходить, навіщо брехати? їх благородіє розумний пан і розбирають, якщо хто бреше, а хто по совісті, як перед Богом… А якщо я брешу, то нехай мировий3 розсудить. У нього в законі сказано… Нині всі рівні… У мене в самого брат у жандармах… якщо хочете знати…

– Не базікай!

– Ні, це не генеральський… – глибокодумно зауважує городовик. – У генерала таких нема. У нього все більше лягаві.

– Ти це певно знаєш?

1Золотар – майстер, який виготовляє художні вироби, прикраси тощо з коштовних металів і каміння; ювелір.

2 Xорт – різновид собак мисливської породи.

3Мировий – суддя, який розбирає дрібні справи, розв’язує спірні питання.

– Певно, ваше благородіє…

– Я й сам знаю. У генерала собаки дорогі, породисті, а це – чорт знає що! Ні шерсті, ні вигляду… стерво, та й годі. І отакого собаку тримати?!.. Де ж у вас розум? Якби трапився такий собака в Петербурзі чи в Москві, то знаєте, що було б? Там не подивилися б на закон, а вмить – не дихай! Ти, Хрюкін, постраждав і діла цього так не залишай… Треба провчити! Пора…

– А може, і генеральський… – думає вголос городовик. – На морді в нього не написано… Оце якось у дворі в нього такого бачив.

– Звісно, генеральський! – каже голос з натовпу.

– Гм… Надінь-но, брат Єлдирін, на мене пальто… Щось вітер подув… Морозить… Ти одведеш його до генерала й спитаєш там. Скажеш, що я знайшов і прислав… І скажи, щоб його не випускали на вулицю… Він, може, дорогий, а якщо кожна свиня йому в ніс цигаркою тикатиме, то може й зіпсувати. Собака – ніжна тварина… А ти, бовдуре, опусти руку! Нема чого свого дурного пальця виставляти! Сам винен!..

– Кухар генеральський іде, його спитаємо… Гей, Прохоре! Ходи-но, голубе, сюди! Поглянь на собаку… Ваш?

– Вигадав! Таких у нас зроду не було!

– І питати тут довго нема чого, – каже Очумєлов. – Він бродячий! Нема чого тут довго балакати… Якщо сказав, що бродячий, виходить, бродячий… Знищити, от і все.

– Це не наш, – каже далі Прохор. – Це генералового брата, що оце приїхав. Наш не охочий до хортів. Брат їхній охочий…

– Та хіба братік їхній приїхали? Володимир Іванович? – питає Очумєлов, і все обличчя в нього заливається усмішкою розчулення. – Ох ти господи! А я й не знав! Погостювати приїхали?

– В гості…

– Ох ти Господи… Скучили за братіком… А я ж і не знав! То це їхній собачка? Дуже радий… Візьми його… Собаченятко нічого собі… Метке таке… Хап цього за палець! Ха-ха-ха… Ну, чого тремтиш? Ррр… Рр… Сердиться, шельма… цуцик отакий.

Прохор кличе собаку і йде з ним від дров’яного складу… Натовп регоче з Хрюкіна.

– Я ще доберуся до тебе! – погрожує йому Очумєлов і, запинаючись шинеллю, іде собі далі базарною площею.

Літературний практикум

1. Стисло перекажіть зміст оповідання “Хамелеон”. Кого й за що в ньому висміює автор?

2. Робота в парах. Персонажі оповідання мають промовисті прізвища. Розкрийте значення цих прізвищ, опрацювавши подані запитання й завдання.

– Установіть, від яких слів походять прізвища Очумєлов, Хрюкін, Пічугін, Жигалов (за зразком: Очумєлов – від російського слова “очуметь”…). З’ясуйте, на які особливості вдачі героїв натякають ці прізвища.

– Знайдіть! Яка подробиця надає своєрідне підтвердження прізвищу Хрюкін? Які ще прізвища можна обгрунтувати деталями поведінки, зовнішності чи мовлення їхніх носіїв?

– Порівняйте прізвища й професії кожного з героїв (наприклад: Очумєлов – поліцейський наглядач…). Якими додатковими значеннями збагачують характери персонажів такі поєднання прізвищ і професій?

– Доведіть! Який засіб комічного (гумор чи іронія) простежується в доборі прізвищ героїв? Відповідь аргументуйте.

3. Знайдіть у тексті описи “постраждалого” й “винуватця” скандалу. Що надає цим описам комічного характеру?

4. Як залежно від різних відомостей про собаку змінюються поведінка й мовлення Очумєлова? Яка художня деталь наголошує на цих змінах? Обгрунтуйте відповідь цитатами.

5. У якому значенні вжито слово “хамелеон” у назві оповідання? До якого персонажа воно докладається? Чому?

6. Пофантазуйте! Як, на вашу думку, могли б розвиватися події, якби собака вкусив самого Очумєлова? Чи повівся б Очумєлов у цьому випадку інакше, ніж описано в оповіданні? Прокоментуйте свою версію.