Втілення краси і вірності в образі Ярославни
Взятися за розкриття цієї теми мене спонукало незвичайно почуття, яке народилося у моїй души під час читання “Слова” і яке продовжує хвилювати й нині. Серед сурових подій лихоліття 1185 року, що в моїй уяві ототожнюється із сонячним затемненням, золотим промінчиком сяє образ Ярославни.
Її пісня – плач чарівною струною бринить і пронизує поважну розповідь про важкі й сумні події нашої історії, а сам образ княгині бентежить душу, викликає захоплення й шану. Перечитуючи твір ще раз, ти вже не можеш байдуже або спокійно стежити за подіями
Так, її почуття, її кохання до свого “лада” зовні беззахисні: військовий похід Ігоря проти половців” жорстокі битви, перебування князя у полоні, навіть самі сили природи – все стає тяжким випробуванням для Ярославни. Але, здається, кожна її клітиночка зіткана із сподівання на краще та благання милості для любого. І хоч у “Слові” автор відводить образу княгині небагато місця, та за своєю величчю й красою він переважує, на мій погляд, багато інших образів.
І хіба це дивно? Адже Ярославна
Ми знаємо, що її столиця – Новгород-Сіверський, але автор навмисне переніс її на самий край князівства, у Путивль. І це нас ще більше тривожить, бо після Каяли хан Гзак узяв його в облогу і біля тих стін, де стояла Ярославна, палахкотів вогонь. Та зранене горем серце княгині не помічає небезпеки: вся її увага спрямована на рятування коханого. Вона плаче, вона молить сили природи, неначе закликає поділити з нею тугу і любов.
Спочатку мені здалося, що вона дорікає і вітрові, і Дніпру, і сонцю за їх немилість до Ігоря, але потім я зрозуміла: це виривається з її души біль і перетворюється у замовляння:
“О Дніпре – Славутичу!
Ти пробив сси кам’яні гори через землю половецькую.
Ти леліяв єси на собі Святослава насади до полку Кобякового Прилелій, господине, мою ладу мені, щоб я не слала йому сліз на море рано.”
Може, саме тому, що Ярославнині заклинання гак нагадують нам українські голосіння, ми ще більше переймаємося стражданнями нашої прадавньої співвітчизниці. Ми бачимо в ній прекрасне втілення жіночого кохання, зажуреної турботи і, безперечно, сподівань на щастя. Вона свято вірить у силу свого кохання, яке зцілить милого, досить їй лише здійснити єдине бажання:
“Полечу, – рече, я чайкою по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі-ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі.”
З неперевершеною майстерністю розкрив образ княгині у поезії “Плач Ярославни” Тарас Шевченко. Кожне слово вкарбовується в серце, залишається у пам’яті, бентежить душу. А коли прочитаєш фінальний самовирок “Загинув ладо – й я загину!”, раптом розумієш, що такої біди не може трапитися – це було б найвищою несправедливістю щодо святого й страдницького кохання Ярославни.
Можна було б багато писати, наскільки мене захопив образ Ярославни, як він мені сподобався. Але я твердо впевнена, що зі сторінок “Слова” ввійшла у моє життя людина, яка стала однією з найулюбленіших моїх героїнь і, можливо, взірцем мужності у нелегкі хвилини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)