Втілення екзистенціального світовідчуття в образі Андрія Шишиги (за романом В. Дрозда “Самотній вовк”)

Зображуючи головного героя Андрія Шишигу, на думку Л. Яшиної, прозаїк змальовує ланцюжок внутрішніх та зовнішніх трансформацій, що призведе до руйнування й перетворення людини на хижака, спочатку морально, а потім і фізично. Домінуючою рисою характеру Шишиги дослідниця бачить пристосуванство, яке “письменник логічно і психологічно вмотивовує зв’язком із злом, у даному випадку із злом для однієї людини”.

Проте, образ Андрія Шишиги далеко не однозначний, і момент містики присутній у процесі його раптового – навряд чи поступового

– перетворення на повну протилежність самому собі. Як зазначалося в попередньому підрозділі, для того, щоб Харланів “демон” переселився в душу Андрія, він сам повинен був дати привід для цього. На цьому ж моменті наголошує Л. Яшина, вважаючи що “В. Дрозд фіксує моральну підготовленість героя до цього: його інсепарабельність із другом Харланом”.

Ще раз хочемо наголосити, що не вважаємо за доцільне давати етичну оцінку головним персонажам (які практично перетворюються в єдине ціле) Андрію Шишизі та Петру Харлану та інтерпретувати задум В. Дрозда як критику особистості чи суспільства. При

зовнішній ясності та стрункості, твір видається складнішим та глибшим при уважному прочитанні. Необхідно завважити, що яскраві екзистенціальні мотиви пронизують роман, часом викликаючи стійкі асоціації з екзистенціальною літературою першої половини ХХ столітті, зі “Стороннім” А. Камю зокрема. Екзистенціалізм як філософський напрямок вважає за головний принцип уникання абстрагованих роздумів та оцінок, ставлячи людину в центр своїх світоглядних концепцій. Ця філософія відображає “ситуацію, в якій опинився сучасний світ, і яка породила деяку “посткультурну” епоху, де істина і неправда, піднесене і низьке, смисл і нісенітниця вже не виступають як чітко окреслені категорії, а тому перестали бути опорою для людських вчинків”.

Суть екзистенціалізму як світогляду в найбільш загальному вигляді зводиться до таких тверджень: особистість, реальність її існування – найвагоміша відправна точка осмислення буття; людина, перебуваючи в абсурдному, хаотичному світі, почувається чужою та самотньою, вона постійно знаходиться у тривожному стані вибору рішення, певної лінії поведінки; цей стресовий для людини стан означується поняттям “екзистенційна свобода”, яка, з одного боку, є найвищою цінністю існування людини, а з другого – чи не найглибшою її драмою, “бо на кожній фазі самоствердження особистості воно (існування людини)залежить від кожного її вибору, кожного рішення”.

Окремі епізоди повісті прямо наштовхують на аналогії зі “Стороннім”, насамперед щодо настрою та відчуттів героїв. Порівняємо:
“Тоді виходив на берег, приємно стомлений, лягав на пісок горілиць, обличчя затуляв од сонця газетою чи детективним романом, і наставали чи не найсолодші хвилини Шишижиного життя. Тіло скоро підсихало, впивалося сонячним теплом, у грудях млоїло; та ніжна млість розтікалася по жилах, ставало ліньки навіть подумати про рух. Зупинявся час, і сонце покірно завмирало над розпростертим Андрієвим тілом, а відтак напливала глуха, жовтогаряча юга, що скрадувала реальні обриси речей…”

“Ми заплили далеко й лягли на спину; на обличчі, зверненому до неба, швидко висохнули під сонцем цівки води, які затікали до рота. Ми бачили, що Масон вибрався на берег і розтягнувся там, гріючись на сонці. Здалека він здавався величезною глибою. Марі схотіла, щоб ми поплили разом. Я влаштувався позаду, охотив її за талію, і вона поплила, викидаючи руки, а я допомагав їй, працюючи ногами. Того ранку ми довго борознили воду й чули її плескіт, поки нарешті я не відчув втому. Тоді я залишив Марі й поплив до берега широкими помахами, дихаючи глибоко і рівно. Розтягнувшись ниць біля Масона я уткнувся обличчям у пісок”.

Андрієве життя ніби розділилося навпіл у точці, коли помер Петро Харлан, і коли він говорить про себе колишнього та теперішнього, читач бачить вражаючий контраст. У період “до” Андрій відчував та поводив себе так, як ніколи не зробив би Харлан:
“Петро пробіг повз мене, але я не обернувся, бо милувався бабиним літом на гілці каштана за вікном”.

Власне семантичний аналіз добраної в цій короткій та місткій фразі лексики “Петро пробіг”, поки “Андрій милувався” виразно символізує відмінність пріоритетів обох героїв. Аналізуючи образ Андрія, дослідники сходяться на наявності в його характері крайнього індивідуалізму та відстороненності, який, на нашу думку, не має оцінюватися однозначно. Адже улюблена приказка Шишиги “Кожен божеволіє по-своєму” в чомусь перегукується з біблійною заповіддю “Не суди, та й тебе не осудять”. Можна завважити, що він людина досить інтелектуально здібна, проте – не мотивована. До певного моменту в своєму житті Андрія це цілком влаштовує:”Адже досі він лінькувато дрімав під вербою край людного шляху і навіть не чекав, поки упаде з верби в рот груша”.

Майже все його життя зосереджене на роботі та спілкуванні з друзями, проте й на самоті він із задоволенням проводить час. Андрій не бере участь у гонитві за престижем (як Харлан), не марить благородними науковими ідеями змінити світ на краще (як Великий Механік), не намагається принести користі більше, ніж цього вимагає спокійне існування:
“Кресляр із мене стопроцентний, я виконував денну норму за п’ять-шість годин, а тягти плуга за сусіда – вибачте”.

Пояснення цьому також коріниться в дитячих враженнях. Абсурдність існування людини, вихідною точкою, мірилом і призмою якого є смерть, стає фокусом, де переломлюються програмові промені філософії екзистенціалізму. Зневірення у доречності будь-яких прагнень у житті, так званий ванітативний мотив, висходить до раннього усвідомлення неминучості смерті:
“Я рано зіткнувся зі смертю і відтоді не ставився серйозно до будь-якого руху – бачив вінець його: повільне згасання. Це було таке реальне, містке почування, що, ще й не пришвидшивши ходи, я вже насміхався із себе: куди, шановний?”

До смерті приятеля Андрій Шишига “любив подорожувати трамваєм, бо трамваї не поспішали”, до переїзду в квартиру Харлана “йому бракувало упертості щоранку робити зарядку: лінувався”. Він також відвідував бібліотеку, любив розмови з Великим Механіком, якого весь час захоплювали якісь ідеї, проте Андрієві ці ідеї видавалися занадто абстрактними. Його власне світовідчуття характеризується безпосередністю, він людина відчуттів, тому єдине прагнення, яке Андрій послідовно втілював у життя, ? почуватися завжди добре, що досягалося споглядальною позицією та контактом “по дотичній”:
“…істина була поруч, бо єдина істина, яку не точать хробаки сумнівів, ? це життя, життя, що пропливало повз нас, нерозумних, у бризках жіночого сміху, пропливало, поки ми розумували, бабраючись у словесному намулі”.

Окремої розмови заслуговує улюблена “гра у піддавки” Андрія, яку він практикував “в ім’я власного спокою”. Насправді, подібне тією чи іншою мірою присутнє в житті кожної людини, адже людське суспільство – великий лабіринт пристосуванства, проте зовсім не обов’язково така життєва позиція приводить до трагічних наслідків. Єдине, що можна з упевненістю констатувати, що “меланхолійні філософствування” Шишиги були не стійкими внутрішніми переконаннями, а швидше – виявом того самого егоцентризму, про який згадують усі дослідники цього образу. Андрію подобається бути “носієм” саме таких поглядів, недарма він нерідко демонстративно висловлює їх, таким чином підкреслюючи свою особливість, індивідуальність:
“Напідпитку я казав Петрові і Великому Механіку: богів потребує маса, і я, Шишига, милостиво погоджуюся в ім’я власного спокою грати в під-давки”.

Проте, кажучи це, Шишига не був відвертим:
“Але тепер я згадував: коли Харлан урочисто відчиняв двері приймальні й виразно, трохи змовницьки зиркав униз – мовляв, начувайтесь, директор уже на сходах,- мене охоплювало майже непереборне бажання підхопитися та виструнчитися біля свого столу. Я таки вигадував причину, аби підвестися, коли директор пропливав повз мене: спішив до креслярської дошки, чи гарячкове шукав у кишенях авторучку, чи вдавав, що навстоячки мені зручніше працювати навіть за письмовим столом. І робив це не для директора – мені не боліло, чи помічає він мою запопадливість,- я не міг інакше”.

Як особистості наскрізно екзистенціальній, Андрієві не вдається по-справжньому знайти своє місце в світі. У всякому випадку, він – не антисоціальний тип у безликому радянському суспільстві, адже виконує свою роль і не заважає жити іншим. Очевидний дисбаланс його можливостей та мотивації змушує його шукати нетрадиційні шляхи внутрішньої стабілізації, саме тому йому приносить задоволення мислити парадоксами:
“Я справді любив піддавки: це геніальна гра, антигра – перемагає той, хто програє” .

Якщо Петро Харлан більш-менш усвідомлює, які обставини з його життя збудували його особистість, то Андрій навіть не згадує про неприємні моменти своєї біографії, які ніби витіснені в підсвідоме. Це, по-перше, випадок із голосуванням за старосту класу, коли, сам того не усвідомлюючи, Андрій підняв руку за свою кандидатуру. По-друге, це згадка про те, як Андрій колись штрикнув пером однокласника на шкільній лінійці, проте це побачили. Цей спогад зринає в Андрія, коли він знову потрапляє в неприємну ситуацію, будучи все дорослою людиною.

На противагу Харлану, який втілює зло активне, тобто через власні вчинки, Шишига втілює порожнечу. Хоч Петро й відмовився від Льольки, проте він кохав. Андрій ніколи не відчував кохання – ні до смерті Харлана, ні після. Його намір одружитися виявився лише спробою якось покращити своє життя – отримати столичну прописку, житло, кольоровий телевізор. Про свою наречену він згадує лише, як про “приємну дівчину”, яка одразу ж втратила привабливість разом із “посагом”. Радикально змінювати своє життя, тим більш з перспективою отримати купу проблем, Андрій Шишига ніколи не поспішав. Тож раптове перетворення Андрія на повну протилежність самому собі не могло статися на рівному місті.
Отже, на рівні сюжету, метаморфоза стається в той момент, коли “демон Петра Харлана” змінює свою прописку:
“Тека з паперами для Георгія Васильовича темніла біля ніг моїх, мабуть, Петро посунув її до мене останнім, ще свідомим рухом руки”.

Подальші вчинки Андрія зовсім не “кримінальні” – хтось таки мав тимчасово виконувати обов’язки Петра, хтось мав придивитися за його квартирою. Тут уже звичка Андрія бути відстороненим від усього, що не стосується його безпосередньо, зіграли з ним злий жарт. Не становлячи натури цілісної, Андрій просто не має власної моделі поведінки, не може бути собою в незнайомих обставинах формальних робочих відносин “начальник – підлеглий”, тому починає копіювати не тільки дії, а й спосіб мислення Харлана:

“Шишига не раз бачив з вікна, як Харлан зустрічав Георгія Васильовича, і навіть калькував його рухи: коли Петро був у доброму гуморі, то дозволяв із себе кепкувати. Тепер він всерйоз копіював покійного товариша”.
Та:
“Харланів досвід підказував мені, що розмовляти про начальство треба лише так: напівжартома” .

Андрій Шишига приймає і розвиває далі вироблену його попередником Петром Харланом філософію життя і відповідну їй манеру поведінки. Розуміння світу і життєва філософія Харлана легко реставрується Шишигою із записів і окремих фраз, які він запам’ятав при спілкуванні з другом. Шишига відразу відчуває, що те, що він робить – неправильно, неприродно для нього, саме його особисте ставлення до ситуації провокує подальше глобальне непорозуміння, що виникає між ним та рештою світу. Андрій сам собі починає здаватися значнішим, сприймає нове становище як діяння якихось вищих сил, які, вочевидь, мають намір замінити Петра Андрієм. Не звикши виявляти власну волю та пірнувши в чужий та зовсім непотрібний йому світ, Андрій не може відмовитися від цієї ролі, виконуючи яку він стає все більш жалюгідним, хоча сам цього не помічає, бо притримується хибного трактування того, що відбувається.

Прозаїк застосовує прийом фантасмагорії: перетворення людини на вовка спочатку уві сні, а потім – у дійсності. Образ “вовкулаки” в романі В. Дрозда “Вовкулака” в певній мірі близький до героїв прози О. К. Толстого, які теж мають фольклорне і міфологічне походження, в зображенні яких виразне фантастичне начало ( “Упир”, “Амен”, “Сім’я вурдалака”, “Зустріч через триста років”). В “Упирі”, наприклад, таємниці і жахи відзначені в описі оточення героїв. У “Вовкулаці” – жах побутує в душі героя, він зумовлений розумінням того, що відбувається, що породжують сутінки, темрява, “чорнота”. В обох романах тісно переплітаються реальність і фантастика, життєве і казкове, дійсність та сон.

Використані В. Дроздом елементи морально-психологічного експериментування: роздвоєння особистості, незвичні сни, пристрасті – відомі ще з меніпової сатири. Відбитком античної меніпеї є і сон Шишиги, який руйнує цілісність образу героя і його долі. Андрій не ототожнює себе із своїм новим “я”, виникає діалогічне уявлення героя про себе самого. Розповідь від першої особи перемежовується з оповіддю автора, яка шляхом непомітних переходів знову зливається із виявом сприйняття подій головним героєм, але оповідь йде вже від третьої особи: герой аналізує свої вчинки як стороння людина. Погляд героя на себе з боку актуалізує вираження ідеї самовідчуженості. Агресивне, неприховано вороже ставлення до оточуючих робить його самотнім, зумовлює конфлікт між ним і співробітниками. За типом характеру (зосередженість на власній особі, самотність, відчуженість) герой В. Дрозда близький до героя роману “Сторонній” А. Камю, одного із яскравих представників французького екзистенціалізму. Виникнувши як філософська течія ( К. Ясперс у Німеччині, М. Бердяєв у Росії, М. Мерло-Понті й Г. Марсель у Франції ), він виразно проявився в літературі, насамперед у французькій ( Жан-Поль Сартр і Альбер Камю). Відчуженість героїв від світу й людей народжує відчуття абсурдності самого життя, що дедалі більше поглиблює і загострює його. Самотність як домінуюча риса вовкулаки, Андрія Шишиги, є основою відчуженості. У цьому плані В. Дрозд солідаризується із автором роману “Степовий вовк” Г. Гессе. Обидва автори зображують роздвоєність особистості, набуття останньою властивостей вовчої натури, трактують самотність як наслідок ововкулачення. Асоціативну близькість назв романів – “Степовий вовк” і “Самотній вовк” можна пояснити спільністю письменницьких засад у відображенні складного внутрішнього світу героїв, боротьби протилежностей в їхніх натурах, їхньої самотності і відчуженості від суспільства.