Все життя моє в гріхах поховане (по романі “Злочин і покарання”)
Федір Михайлович Достоєвський – письменник-філософ, що досліджував у своїй творчості характери людей, доведених до “божевілля” невпорядкованістю життя, своїми помилковими теоріями або обставинами, у яких вони виявилися. Благополучні, урівноважені люди письменника не цікавили. Людина, “вартий на краю прірви”, доведений до розпачу, цікавить письменника своєю психологією: що сприяло тому, що людина виявилася на цій грані, як можна допомогти йому, є чи межа падінню людини?
Достоєвський – письменник-гуманіст, тому вирішує
Так, у романі “Злочин і покарання” письменник досліджує психологію вбивці і його борошна після здійснення злочину. Розкольників убиває, щоб довести собі – він “не тварина тремтяча, а право має…”. Зневажаючи загальноприйнятими правилами моралі, Родіон Романович хоче довести, що є люди, для яких убивство – не злочин, а досягнення якихось своїх цілей. До таких людей він
Теорія героя, створена штучно, терпить крах при першому ж зіткненні з реальним життям. Родіон Романович мучається й страждає через свій фатальний учинок. Він поставив себе поза суспільством, поза законом і тепер не знає, як повернутися в коло людей, серед яких живе. Розкольників відкидає дружбу Разумихина, любов матері й сестри; він боїться їх “забруднити” своїм злочином, і тільки в Соні Мармеладовой бачить товариша на нещастя, здатного його зрозуміти
Довідавшись про злочин Раскольникова, Соня жалує його, хоче полегшити його душу. Вона пропонує йому покаятися, щоб очиститися: “Мабуть зараз, цю же мінуту, стань на перехресті, поклонися, поцілунок спочатку землю, що ти опоганив, а потім поклонися всьому світлу, на всі чотири сторони, і скажи всім, уголос: “Я вбив!” Тоді Бог знову тобі життя пошле”.
У розмові із Сонею Родіон Романович зізнається, що вбив не “старушонку, а себе”. Але зізнатися й просити прощення за вчинене він ще не хоче. Герой метається, переживає, доходить у своїх стражданнях до грані божевілля, але зізнатися незмога. Тільки зрозумівши, що слідчий Порфирій Петрович все знає, більш того, пояснює Раскольникову його власні вчинки й мотиви, психологічну основу злочину, доведений борошнами совісті до розпачу, Розкольників є з винної, тихо, з розміщеннями, але виразно вимовляючи:
– Це я вбив тоді бабу-чиновницу й сестру її Лизавету сокирою й ограбував… Але це не було ще покаянням, а лише хвилинною слабістю, як думає про себе герой. Він сам строго судить себе, але “запекла совість його не знайшла ніякої жахливої провини… він соромився, що загинув так сліпо…”
Спочатку на каторзі він почуває лише уражену гордість, і тільки терпляча Соня, її любов і турбота відроджують Раскольникова до життя. Це переродження відбулося непомітно навіть для нього самого. Родіон Романович і Соня “хотіли було говорити, але не могли. Сльози стояли в їхніх очах. Вони обоє минулого худі й бліді, але в цих хворих і блідих особах уже сіяла зоря оновленого майбутнього, повного воскресіння в нове життя. Їх воскресила любов, серце одного містило нескінченні джерела життя для серця іншого”.
Ціль – не в боротьбі протилежностей, ця боротьба – необхідна умова розвитку ідеї про світ Ціль – краса, гармонія, що існує як ідеал і як зміст борінь всесвітньо-історичних і відбитих у серце, у свідомості героїв Достоєвського ” сам Христос проповідувала своє навчання тільки як ідеал, сам напророкував, що до кінця миру буде боротьба й розвиток ( ), тому що це закон природи “
Дві правди – секрет риса В миру ж одна правда, боротьба за й проти неминуча, важливо, як людина усвідомлює цю боротьбу – чи стає на позицію нерозв’язного протиріччя двох правд риса або приходить до цнотливої правди миру як цілого, у його останній істині, – до почуття, до свідомості його краси, що просвічує, як ідея, крізь “горно сумнівів” хаосу й дисгармонії
Отже, краса – останнє слово Достоєвського? Але адже сказано вже, що зупинитися на красі – значить зупинитися на правді двох правд, тому що є краса істини й добра, тому що є краса неправди й зла.
Можна, звичайно, сказати й так’ краса неправди – тільки личина щирої краси Допустимо, що так. Але що є істина? Де у світі Достоєвського підстава, що визначає, що є що?
“На Заході царство Антихриста. Не в промисловості, а в моральному переродженні – сила”. Покликання Росії – “поборотися з Антихристом, тобто з духом Заходу”, що був для Достоєвського синонімом буржуазности.
И нарешті, Достоєвський ре вважав народ ідеалом, але думав, що в ньому – на відміну від буржуазної людини Заходу – живий ідеал правди, добра й краси А якщо “у народі зберігається ідеал краси й потреба її, виходить, є й потреба здоров’я, норми, а следственно, тим самим гарантоване й вищий розвиток цього народу”
Ідея Достоєвського – “краса врятує мир” – є в остаточному підсумку пряме відбиття в ідейно-образному світі письменника його неминущої віри в духовну красу народу
Слово народу і є у світі Достоєвського – центральних, визначальних його мир слово Однак, зрозуміло, цю формулу легше проголосити, ніж довести
Народний образ, слово народу тому могли стати центральними, сполучними зсередини воєдино розколотий, роздвоєний мир, що, по думці Достоєвського, сама “народне життя повне серцевини” – на відміну від безхребетної, відірваної від народних корінь бесівської нежити
Так, безмежність любові Достоєвського до народу, безмірність його віри в красу народного серця часом граничили з тією розчуленістю, властивої многим росіянином письменникам, що через багато років виллється й у слові Івана Буніна: “Тільки один Господь відає міру невиреченої краси росіянці душі”.
Однак отут не тільки сліпе преклоніння перед народом, але й принципова позиція Достоєвського, вистраждана його особистим життєвим досвідом, співвіднесенням з історичним досвідом Росії, як його зрозумів письменник. Отут ясне розуміння того, що “весь російський інтелігентний шар у цілому своєму ні на що не годиться… одиниці… досить бувають і недурні. Зовсім інше в народі – у народі ціле майже ідеально гарне (звичайно, у моральному змісті…), хоча, безсумнівно, досить є й звірячих одиниць, зате, повторюю, ціле всього народу й все те, що зберігає в собі народ як святиню, як всіх сполучне, так прекрасно, як ні в кого…”
Звідси й висновок. “Не многому можуть навчити народ мудреці наші. Навіть ствердно скажу, – навпроти – самі вони ще повинні в нього повчитися”. Саме “у народних початках полягають стани того, що Росія може сказати слово живого життя й у прийдешнім людстві”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)