Вплив тоталітарного режиму на людину в повісті “Один день Івана Денисовича”
У сучасній літературі його добутку займають особливе місце. У них автор відкриває “залізну завісу”, розповідаючи правду про період сталінських репресій у країні. Одним з таких добутків є повість “Один день Івана Денисовича”, написана в тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятому року. Спочатку повість повинна була називатися “Щ-854 (Один день одного зека)”. Уперше надрукована вона була в тисяча дев’ятсот другому в журналі А. Твардовского “Новий мир” і відразу ж викликала навколо себе гостру полеміку з боку письменників
В “Одному дні Івана Денисовича” показані укладені одного із численних таборів
Задумаємося на мить: Солженицин, не ища приголомшливого сюжету, розповідає про табір, як про щось давно й міцно існуючому, зовсім не надзвичайному, що має свій регламент, буденний звід правил виживання, свій фольклор, свою язикову особливість, свою устояну дисципліну: “О п’ятій годині ранку, як завжди, пробило підйом – молотком об рейку в штабного барака”; “в таборі от хто подихает: хто миски лиже, хто на санчастину сподівається так хто й до кума ходить стукати”; “якщо кожний
Машина табору заведена, працює в заданому режимі, до секретів її функціонування звикли все: і табірні працівники, і пристроившиеся “потеплее” ловкачі, і негідники, і сама охорона. Вижити тут – значить “забути” про те, що сам табір – це катастрофа, це провал
У повісті Солженицин досліджує проблему людин і держава, художніми засобами розкриває пагубний вплив тоталітарного режиму на людину. І що найважливіше, чітко виділене Солженициним, що репресії обрушилися в нашій країні не тільки на керівний склад і інтелігенцію. Постраждав весь народ, а рядові трудівники – більше інших. Це видно вже на прикладі взаємин героя повести – Шухова із Цезарем Марковичем, сповіді бригадира Гюрина.
Не випадково й композиційна побудова повести. Солженицин розповідає тільки про один день із табірного життя Шухова: від підйому до відбою
“Як це народилося? Просто був такий табірний день, важка робота, я тягав носилки з напарником і подумав, як потрібно б описати увесь табірний світ – одним удень. Звичайно, можна описувати всі десять років, а можна описати тільки один день середнього непримітного нічим людини з ранку до вечора. І буде всі”.
Так воно й виявилося. У невеликій повісті зібрані воєдино й глибокі, яскраві, неповторні характери, і страшна правда про трагедію двадцятого століття, і віра в краще життя й, творення
Пішаком у всій цій “грі” стає колишній колгоспник і фронтовик Шухов, у якому ми довідаємося самого автора. Уже перші миті життя Івана Денисовича на лазах, а вірніше у свідомості читача-співучасника говорять про розумну незалежність героя, розумному покорстве долі й про безперервне творення особливого простору
“Розчин! Шлакоблок! Розчин! Шлакоблок!… Шухов, хоч там його зараз конвой псами труїли, відбіг по площадці назад, глянув. Нічого.… ех, око-ватерпас! Рівно! Ще ручка не стариться”; “… і бригадир велів – розчину не жалувати, … але так улаштований Шухов по^-дурному, і ніяк його відучити не можуть: усяку річ і працю всякий жалує він, щоб зрячи не гинули”, тому й ложет розчин тонко. “Заздалегідь оком міряє Шухов, який йому цегла на стик. … Зараз, як усе за швидкістю погналися, Шухов вуж не жене, а стіну доглядивает”. Особливо залучають читача його руху в процесі праці. “Шухов і інші муляри перестали почувати мороз. Від швидкої захватчивой роботи пройшов по них спершу перший жаркий, … але вони ні на мить не зупинялися й гнали кладку далі й далі”, “хто роботу міцно тягне, той над сусідами теж начебто бригадира стає. Шухову треба не відстати від тої пари, він зараз і брата рідного по трапі з носилками заганяв би”. “Молоток у Шухова забрали, шнур відв’язали”, усі втекли в обогревалку, а Шухов усе роботу не може закінчить, не звик на середині справи кидати. “Сміється бригадир:
Ну як тебе на волю відпускати? Без тебе ж в’язниця плакати буде! Сміється й Шухов.
Так, він не вміє зупинятися, не довівши до кінця початої справи
Солженицин разом із Шуховим шукає сенс життя, зміст теперішнього людського щастя. Головне для героя не втратити людське достоїнство, знайти своє щастя в умінні переборювати труднощі в боротьбі за життя й у табірних умовах прагне зберегти свою особу
У цьому й складається суть авторської позиції. Це видно з опису ходу роботи в машинному залі ТеЦ. Незважаючи на хворобу, мороз, поганий одяг, голод, він працює так, як звик трудитися завжди: чесно, акуратно, ощадливо ставитися до будівельного матеріалу, заражаючи своїм запалом, вправністю напарників. Особливо це проявляється під час кладки шлакоблоків на другому поверсі стіни
Суть його відносин з однобригадниками визначає жаль: співчуття Алешке-Баптистові, “недоумкові” Цезареві, естонцям, позбавленим своєї батьківщини. У таборі в Шухова немає часу для дозвільних спогадів. Його погляд спрямований у Майбутнє. Шухов живе надією повернутися в Село. Руки його, що грубіли на загальних роботах, скучили по вільній праці, по дідівських промислах. Але в той же час Шухов розуміє, що безжалісна тоталітарна система навряд чи відпустить його на волю й залишить у спокої, але він все-таки сподівається. Герой поступово піднімається із землі, виростає морально, безупинно створюючи свій невидимий всім праведнический лад душі. І разом з героєм перетворює вся сто четверта бригада, сцена кладки є прямим підтвердженням цьому
Головною особливістю повісті й новизною її оповідання стала своєрідна Мова. Він увібрав у себе кілька мовних шарів: від чорно-блатної лексики (“опер”, “качати права”, “шмон”) до просторічних слововживань “загнути”, “матернуть”, “уколювати” і виречень зі словника В. Даля (“ежеден”, “поменело”, “закалелий”), які не знала російська проза шістдесятих років. Повість Солженицина й у язиковому плані, насамперед у плані відродження розповіді, відмови від усякого роду казенних “речезаменителей”, випереджала майбутні успіхи “сільської” прози
Мистецтво автора виявилося, насамперед, у створенні характеру героя Шухова й одного дня, проведеного їм у таборі, Солженицин допомагає нам зрозуміти силу й мужність не зломленого духом російської людини, його натуру, уміння вистояти в тяжких умовах і “не озвіріти”.
Яскраво описавши життя цієї людини, автор показав нам велику християнську правду, розповів про невичерпні духовні цінності, що таяться в народі (щиросердність, простота, мудрість, життєстійкість, працьовитість). Оцінки повести – дебюту Солженицина в цілому визначалися її актуальністю у твердженні ідей “відлиги”, корисністю в критику культу особистості. Тільки деякі помітили в ній праведническую точку зору в Івані Денисовичі, баптисті Алеше, праведних не на словах, а на справі
Значення книги величезне. Мистецтво автора в зображенні характеру героя і його майстерність у зображенні характеру і його майстерність у зображенні життя зробили повість не просто символом цілої епохи. “Один день Івана Денисовича” – це книга поколінь, книга життєвої й художньої правди. Автор зумів у жанрі короткого оповідання представити більше й важке табірне життя ув’язнених, показати розмаїтість людських характерів у незвичайній обстановці, привернути увагу читача до страждань людей, переконати його в тім, як необхідно сьогодні знати історію минулого свого народу, щоб не повторити тих жахів, які йому довелося випробувати
(2 votes, average: 3.50 out of 5)