Вовчок Марко Як Хапко солоду відрікся
Коли вже ви так просите, то нехай воно буде по-вашому – розкажу вам, як Хапко солоду відрікся. Чому не розказать. Тільки умова така: не вередувати і не перебендювати. Не знаю, як хто, а я не люблю, як беруть мене на решето та починають сіяти та пересіювати на всі боки: “А се, дядьку, щось не припада, а те якось не приступа, а сього зроду-віку, мабуть, не бувало, а того ніколи, здається, не трапляється, та чи ви, дядьку, не помилились, та чи ви не передали куті меду, та чи не з крилами ваше слово”. Може, я й помилюсь або й поязичусь, не до складу – не
Колись прилучилось у пеклі, що підстарший чорт тяжко занедужав: наївся, як дурень, в кума на обіді, а до того ще ковтнув якогось заморського з кригою трунку. (їх, пекельників, і наші пани не переважать: у пана на бенкеті ласощ з-за моря, – і пекельник дихати не хоче без заморської). “Ой лихо! давай, куме, ще чарку, чи не відпустить!” Ковтнув ще чарку. Тут вже так його вхопило,
Прибіг знахар. Тудою, сюдою, віхтем, деркачем, клепадлом, довбнею, сморовидлом, – нічого не вдіє! А до того ще й не розбере, що воно за хвороба – чи пристріт, чи підвій, чи перерва, чи завійниця. Оце завійниця, чи там що, ніби відпустить, то тут би бідаку легенько зітхнути та відпочити, а він сплесне лапками та заскиглить так, наче з вірною дружиною навіки розлучається.
А знахар той, славили, такий був здатний, що всяку хворобу здіймав з недужого, як паутину з стінки. До того, був він з тих, що за сім миль занюхує ковбасу в борщі, а за вісім догадується, кому на котрій нозі чобіт мулить. Порався він, порався, поки добре чуприну нагрів, а далі покинув клепадло й сморовидло, пильно подививсь на бідолаху та й пита:
– А чого се вас за уха бере?
А того, бачте, аж у два кия взяло: одно, що кумові вареники та ліквори тиснуть, а друге – пече думка, що саме мав він на полювання поспішатись, мав, як йому приділено, уловляти по світі грішні душі та за справну роботу таку-сяку гарнесеньку цяцечку собі придбати, а він оце мусить лежать, як гнила колода. Вхоплять його ліквори – йому вже не до цяцечок, а відпустять ліквори, закипа жаль: оце ж придбаю цяцечку! Оце ж НАТІШУСЯ, ЯК ПЕС УСТУДНІ!
Мовчить, тільки стогне.
– Кажіть, годі соромиться, – наполяга знахар.
Зітхнув, та так-то важенько – якби в лісі, то стрепенув би старі дуби – та й признається.
– Так і так, – признається, – мав я грішні душі вловляти, за справну роботу цяцечки собі сподівався.
Знахар зараз раду дав.
(Давненько вже у пеклі знахарував, – знав, де яка хвіртка і на яку стежку).
– Ви, – каже, – підстарший у старшого, то, мабуть, усюди годящий – і в коло, і в м’яло, еге?
– То що? – скавучить.
– А ви, підстарший, орудуйте попідстаршим – ви його в коло і в м’яло!
(Що ж ви думаєте: пекельна нечисть не согласна, щоб і тут добрі люди переважили! Так само і в пеклі собі упорядкували: і старші в їх, і підстарші, і попідстарші, і менші, і цяцечки, і уряди, і шпиги, і десятники – все у хрінових дітей, як у нас!)
– Та я, бачте, боюсь, бо присягався. як дознаються.
Знахар тільки очі примружив.
– Ваше діло. Не те що цяцьку втеряти, – вільно й пропасти. Пропадайте, коли занудилось лиха!
Неборак поскавучав-поскавучав та й гукнув:
– Хапко!
А Хапко вже тут і наввипинку. Швидкий, як мотиль, – і ріжки, і копитця говорять.
– Хапко, гайда на землю вловляти грішні душі. Та гляди, щоб я, пославши тебе, не скаявся. Чуєш?
– Чую, ваша вельможность.
– Торік я тебе брав на те полювання, то ти мусив бачити, як я справлявся. Пам’ятаєш?
Якби з села який простець Іван, то б зараз бовкнув: “Ще б то мені не пам’ятати, як я ноги повідбігав, поки ви мед-вино кружляли!” Ну, а Хапко – не дурно ж у попідстарші постановили – бісик з освітою, – зна, кому яка одповідь годиться.
– Пам’ятаю, ваша вельможность.
– Гляди ж мені, справляйся. Бо я вас, молодь, знаю – недбальці ви. За що візьметесь, все в вас так, як мокре горить. Буде твоя робота справна, то і похвалять, а може, і цяцечки якої діждеш. Не давай собі потолі – БЕРЕШСЯ ЗА ДІЛО, ТО БЕРИСЬ ОБІРУЧ, ЩИРО. Занедбай гулянку. Навіть здоров’я не шануй.
– Сказано: мусиш поводитись око в око як той, що тебе випроводжає, – примовля знахар.
– Гайда!
Хапко – круть-верть і вже в нашому повіті, під Маківцями.
Діло було літом – от не згадаю, у середу чи в четвер – саме як закотилось сонечко та зійшла вечірняя зіронька. Спочила вже, награвшися, дітвора, не пурхає й не озивається галасливе птаство, не гомонять потомлені люди, стихає село. Тільки щебече соловейко та чутно – десь далеченько співає дівчина. І такий Господь вечір дав, що і безталанному недосилку ніби легшає, а тому, на кого лихо ще тільки здалека кива, наче крила виростають, і здається, от-от запопаде він собі таке щастячко, якого ще ніхто у Божому світі не зазнав.
Хоч Хапко змалечку у пеклі звик, а проте Маківці вподобав: усі хатки у розквітчаних садках, як у білих вінках, славно соловейко щебече, солодко пахне очеремха.
Справний бісик любує садками, прислуха соловейка, принюхує очеремхи, а своє діло добре пам’ятає. Никає тудою й сюдою, визира, придивляється, прислухається.
Поникав яку там коротеньку годинку, і буде з його: зна вже, в якому садочку хто кого діждав, а в якому хто кого сподівається, кому під вишнею рай, а кому під другою очиці слізоньками ізіходять, хто ремствує, хто вірненько кохає, хто зраду обмишля – усе перед гаспидовою дитинкою як на долоньці.
Подумав, поміркував, та аж вдарив гопки: не помилився, – радується, – скочивши навпростець у Маківці. Женихання тут та любощі, а де любощі, там заздрість, зрада, жалощі – саме полювать на грішні душі!
– Низатиму їх, – радується, – як бублики – в’язками!
Клятий бісик як в око вліпив, бо справді те женихання, любощі та жалощі. От я, здається, нічого собі чоловічок, за гроші мене не показують, а як залицявся до Пушкаренкової Мотрі, то у два тижні такого наброїв, набрехав, наремствував, налихословив, нашкодив, що доброму чоловіку на цілий би довгий вік удостачу. Батька і матір зневажив, дядька Івана піддурював, з братом трохи не бився, приятелів так зненавидів, що приміг би – з світа згладив, у старої тітки Оксани украв чобіт та закинув у ставок – нехай стара сидить у неділю дома та не шкандибає дозирать, де я Мотрю перестріну. А в любої Мотрі сьогодня головка чогось болить, а завтра їй чогось нудно, а позавтрьому на серденьку трудно. Вона ще вчора надумала, що з нашого закохання нічого не буде – ні щастя, ні вжитку, бо позавчора негарний сон їй снився. Впадаю коло любки: “Та не бійся! Та не журися! Та ти ж моє серденько! Та ти рибонько. зоренько ясна!”
Що я часу згаяв! А що втратився! Траплялися нам чудові воли – Ярема Неділька продавав, – а батько нездужали. “Ось тобі, сину, гроші, – кажуть мені, – та поспішайся, бо тих волів аж рвуть – не барися!” А тут чутка, що Мотря з Семеном Гайдученком вечір стояла, що Мотря важить на іншого. на того Гайдученка. Там з ним розмовляла, те йому сказала. Га! Коли Мотря така, нехай воли поздихають! Трохи і грошей не загубив. Бодай і не згадувати!
Як сподівався Хапко, так воно і сталося: низав-низав він ті грішні душі, лічив-лічив низки, та й годі сказав. Якби скласти докупи та міряти на хрестьянську міру, то мав би собі гарнесенький стожок. Похвалити мусять, а може, цяцечкою пошанують – яку-небудь гарнесеньку на ріжок або на шию, а то й на копитце!
(Подумать, яка-то сила в цих цяцечках! Ну, біс, – він, скажемо, на цей бік дурненький, а наші – такі вже розумні, наче всі розуми поїли, – чи ж тими цяцечками не хапаються? Ніби й насміхаються; “Що ся, – каже, – цяцечка? Дурниця, нічев’я, тьху. а проте – не її сюди, приклади лишень мені до грудей. Дурничка. а таки мушу. Залетів межи ворони, то кракай, як і вони!”
Та що! Не вам кажучи, бачив я, як за ту цяцечку дехто рідного братіка віджалував, рідну країну занехаяв. Чи така вже наша доля, чи то Божа воля?.)
– По добрій праці, – розмислив Хапко, – можна й відпочити. Та не сором і погуляти.
Відпочине і погуляє.
Озирнувсь. Ясненько сходить сонечко, роситься травиця, а зеленим яром шляшок до міста.
– Піду погуляю в місті. Не був там ще ніколи, то треба подивитись на міський звичай.
Вдарив копитцями об землю і скинувся таким галанцем, що хоч найвельможну сватай: ніжки тоненькі, постать чепурненька, личко, як калина, очиці зашморгом. Підкрутив вусика і до міста.
Виступа, а самого наче угору здіймає – здається, ось зараз птахом зніметься і полетить.
(Око в око наш брат Хвалько, як небитий вертається з служби та тішиться з себе, який-то він здатний в Бога вродився: і пану догодив, і собі межі не переорав).
(2 votes, average: 3.50 out of 5)