Вовчок Марко Ледащиця

I

Пані наша була не перволіток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько – шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.

І в кімнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, – і кріслечко, і столичок, усе як слід, по-панськіи. Було, пані кам’яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї і собака з міді кований, і зайчик череп’яний, мережані ушка. Все те ні до чого, а вкупі воно блищить і на очі навертається, і рябіє

– аж б’є. А найдорожча штука-висів у неї на стіні пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як ніч, з золотими перснями на руці, – її батько покійний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панії з гостей, кожному пані оповістить: “Се мій татонько покійничок!”

Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зітхнути. Прийде якнй-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: “Це мій батько – князь!” Другому, пихатому, багачеві, зітхаючи: “Ото, як мій батенько живий був, – ось із його малювання, – не знала я біди!” А третьому, щирому й молодому хлоп’яті: “Що, – каже,

– те світове – і вельможність, і багатство? От був мій панотець – князь, великого чину дойшов.”

Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батьківщину, зоставив їй тільки будинок невеличкий у місті з садочком і двором, бо то була її материзна – того вже не зміг прогайнувати.

Чотири кімнаточки було кругленьких в тім будинкові:

Створчаті вікна, рундучок з піддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двір травою високою поріс; од воріт дві стежечки по йому бігло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гілляста яблуня стояла.

Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, – з того й жила, небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панії було байдуже.

Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали.

Не гадки нашій панії по такому життю. II

Мене їй подаровано. Я родом із Глущихи; була колись Іваньковських панів. Жила я в батька-матері, – боже мій милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тоді мені! Оженився наш пан, і взяли мене на вслугу до молодої панії. А вона, ся вже моя пані, у пригоді якось їй ставала. Гостює, було, місяць або й більше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:

– Що мені робити? Нема слуги! Чи не дасте ви мені яку з ваших?

– Чому ні? Беріть собі, котру схочете.

То вона і взяла мене, і завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене і батько і мати померли; без мене рід увесь перевівся. Зосталась я сама одна у світі.

Жила я в панії років з п’ять. Спершу я сама була в неї, а далі, як уже столовників завелося багато, пані взяла свою кріпосну молодицю з дочкою. Доти пані їх держала у якихсь приятелів своїх, бо в неї, окрім сього двору, не було ні садиби, ані кроку землі своєї: усе спродане, – тільки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдаті, і довго пані виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вільного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у місті, щоб не збаламутились за вільність Проти неї, зайшовши у ради, в совіти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка – Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привітна: якась хмара повила її навіки. Чи пані свариться, чи б’є (бо хоч пані і не зла була, а все часом попоб’є), чи сам спідницю дарує або хустку – Чайчиха прийме усе мовчки й одійде. Роботяща, покірна людина здається з неї, поки не глянеш на ті брови здвигнуті, чорні, на ті очі ямкуваті, огнем блискотючі.

Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидячи на лавці. Звісно, чоловік і в щасті, то часом смуток обіймає – не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!. Ні!. Втомишся терплячи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, – та разом прокинеться лихо. Часом одно слово. А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, – місяці, роки пам’ятатимеш.

Сумно мені було, і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі порається.

– Горпино! – кажу. – Ось я журюся, я плачу, а ви все однакові. Так вам, мабуть, бог дав!. Певно, що й ви лихо знаєте?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

– Чому ні?

– Господи! – кажу знов. – Як я колись молодого віку жила в батька, в матері!

– А я, – каже, – вік ізвікувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

– Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? – знов питаю.

– Ні, мене взято з сім’ї маленькою. Батька й матір ледве зазнаю. І вони чи пізнали б, упослі мене побачивши!. Та не бачили – вмерли.

– А чоловік ваш, небіжчик, звідки був родом?

– З того села, де я жила з панами, з Горієвки. Дворак був.

– І довгенько ви жили з ним?

– Півроку.

– Господи! І не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

– Сп’янчивсь і вмер.

По сім слові вийшла з хати, і вже ніколи я до тієї речі з нею не верталась. III

Було надвечір одробимось, пані куди в гостину піде, – сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, – спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусідчиною дівчиною. Жила проти нас міщаночка. Сирітка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дівчина була! Очі в неї були ясні, коси довгі, великі, чорнорусі, а личко – як яблучко. Було, як не побачиш, весела собі, щебетлива, і голосочок був у неї – наче струмочок прудко біжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рідні – все, було, вкупці. Діла небагато в Насті: ще тоді вона тільки з дітей виходила; от собі й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

– Горпино! – кажу, – чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселіш вам було б.

– Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дійде.

– А на мене, – говорю, – то я б із малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу.

– А дитина то п’ятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе. На те воно молоде в бога!

– Що ж! – кажу;- добрий чоловік пожалкує!.

На те мені Чайчиха нічого не відказала.

А дівчина в неї була хороша, як квітка. І така вона була якась палка, чующа. Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела – що то за жарти, що в неї за пісні, за вигадки!. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше то поплаче собі тихенько, зітхне, та й годі; а весело – всміхнеться. Ні, воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах – сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого серця, щирого, киплячого. От і росла вона, і виростала. IV

А Чайчиха щодалі, усе вона хмурніша – от мов хмара чорна. І замічати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечері пізно якісь до неї люди приходять, і довго вона з ними говорить. Я собі мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня – бачу, іде у двір чи москаль, чи хто його зна, – з червоним коміром, такий пикатий, усатий, і питає, чи дома пані. От я кажу: “дома”, а сама – зирк: Горпина стоїть на хатньому порозі біла як хустка і проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: “Що вам, Горпино?” Вона тільки мені рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панії. Вона ж, як прочитала, розгнівалась, стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, і стали вони удвох із панією радитись. Пані так і сипле словами, і хусточкою очі обітре, і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і, сховавши в кишеню: “Не бійтесь, – каже, – нічого не бійтесь!” Пані йому дякує, до воріт проводить і там дякує. Приходжу я та й розказую Горпині.

– Що се таке?

А вона тільки зуби зціпила та простогнала ніби: “Знала я, знала!”

Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки.

Веліли Горпині стати перед себе, а самі сіли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

– Ти, молодице, вільності шукаєш?

А вона:

– Я.

– Попадешся у біду, дурна! Лучче служи своїй панії та роби.

Вона мовчить.

– Чуєш? Розумієш?. Гляди ж, шануйся! Не зводь напасті на себе! Почуємо іще – негарно буде!

Та й пішли.

Хочу я їй слово сказати. та гляну на неї – не вимовлю. Сіла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить – як замерла!

І Настя тут стоїть; задумалась і на лиці міниться. V

Господи, як вже сварилась пані на Горпину! І на очі її не пускала тижнів ізо два. А Настя мені якось і каже:

– Так от чого матуся така думна ходила!. Ось чим журилась! Отож вона мені, маленькій, було, розказує про наших батьків вільних, та й сама волі забажала! Веселіша вона тоді була, – каже, а сама задумалася, зажурилася, – не така, як тепер.